Воно - Кінг Стівен

Радше схоже на отруйний плющ. Майку?..

— Не зважай, — говорить Майк. — Пригадається. Розказуй, що пам'ятаєш, Бев.

"Пам'ятаю блакитні шорти, — хоче сказати вона, — і те, як вони витерлись, як почали обтискати сідниці й стегна. В одній кишені в мене було півпачки "Лакі Страйк", а в іншій — "Вишенька"…"

— Пам'ятаєш "Вишеньку"? — запитує вона в Річі, та кивають усі.

— Білл дав її мені, — каже Беверлі. — Я не хотіла брати, та вона… він… — вона сором'язливо, невпевнено посміхається до Білла. — Великому Біллу відмовити було просто неможливо. Тому рогачка була зі мною, і через неї того дня я була сама. Я збиралася повправлятися. Тоді я гадала, що, як настане час, мені забракне мужності. Однак… того дня я нею скористалася. Довелося. Я вбила одну з них… одну з Його часточок. Це було жахливо. Важко думати про це навіть зараз. А одна з них присмокталася до мене. Ось, погляньте.

Вона піднімає руку й повертає так, щоб вони побачили зморщений шрам, що примостився на верхній, округлій ділянці її передпліччя. Скидається на те, що колись до її шкіри притисли якийсь розпечений круглий об'єкт, діаметром з гаванську сигару. Він дещо угнутий, і від погляду на нього в Майка Генлона пробігає мороз шкірою. Це одна з тих складових історії, про яку він здогадувався, та ніколи насправді не чув — так само, як із небажаною розмовою від серця до серця, що відбулася між Едді та містером Кіном.

— І щодо одного ти був правий, Річі, — каже вона. — "Вишенька" — убивча зброя. Я боялася її, та в той же час наче й любила.

Річі регоче й ляскає її по спині.

— Бля, от дурна баба! Я цей тоді знав.

— Знав? Справді?

— Ага, справді, — каже він. — Читалося у твоїх очах, Бевві.

— Ну, виглядала вона, як іграшка, а насправді лишала такі дірки…

— І того дня ти щось таки продірявила, — замислено каже Бен.

Вона киває.

— Ти Патріка про?…

— Господи, ні! Авжеж ні! — зойкає Беверлі. — Я поцілила в… заждіть.

Вона давить цигарку, сьорбає випивку і бере себе в руки. Нарешті, вона опановує себе. Хоча… не до кінця. Та вона знає, що спокійніше цього вечора вже не буде.

— Ну, я каталася на роликах, а тоді впала й гарно подряпалася. Потім я вирішила спуститися в Пустовище й попрактикуватися. Спершу я зазирнула до хатки-клубу, аби пересвідчитися, чи є там хтось із вас. Нікого не було. Лише димом пахло. Хлопці, пригадуєте, як довго він не вивітрювався?

Всі усміхнено кивають.

— Ми ж так того запаху й не позбулися, правда? — гмикає Бен.

— Тож я попрямувала до сміттєзвалища, — продовжує вона. — Туди, де ми проводили… здається, ви назвали це "випробовуванням", і я знала, що там буде в що поцілити. Може, навіть щури, — вона замовкає; її розпечений лоб вкриває плівка поту. — Ось у що я збиралася стріляти, — зрештою каже вона. — У щось живе. Не в чайок. Я знала, що не зможу стрелити в чайку. А от у щура… Я хотіла пересвідчитися, чи стане духу.

— Та я рада, що спустилася з боку Канзас-стрит, а не зі Старого Відрогу, бо біля залізничного насипу не було де сховатися. Вони б помітили мене, і лише самому Богу відомо, що б тоді трапилося.

— Від к-кого ти перехо-хо-ховувалася?

— Від них, — каже Беверлі. — Від Генрі Баверза, Віктора Кріса, Ригайла Xaґґінса та Патріка Гокстеттера. Вони були на сміттєзвалищі, і…

Зненацька, уразивши їх усіх, вона починає хихотіти, наче мала дитина, і щоки її стають червоними, як дві троянди. Вона хихоче так, що на очах в неї виступають сльози.

— Бев, якого дідька? — чудується Річі. — Давай жартом ділись.

— Ох, то справді був жарт, ще й який, — каже вона. — Справжня комедія, та якби вони мене помітили, що я дивлюся, то й убити могли…

— Згадав! — скрикує Бен і також заливається сміхом. — Згадав, ти нам розказувала!

— Вони стояли зі спущеними штанями й підпалювали бздиння, — нестримно гигочучи, каже Беверлі.

На мить западає могильна тиша, а тоді Невдахи вибухають сміхом, і луна гримить по всенькій бібліотеці.

Вона гадає, як краще почати оповідь про смерть Патріка Гокстеттера, і перше, що спадає їй на думку, — це те, як наближення до сміттєзвалища з боку Канзас-стрит було схожим на входження до якогось химерного поясу астероїдів. До нього вела грунтова дорога (то була деррійська дорога, навіть назву мала — Олд-Лайм-стрит, що бігла від Канзас-стрит, єдина справжня дорога до Пустовища — нею користувалися міські сміттєвози. Беверлі вирішила не йти по Олд-Лайм-стрит і рушила іншим шляхом — відтоді, як Едді зламали руку, вона, як і, певне, усі решта, поводилась обережніше. Особливо коли ходила сама.

Вона пробиралася крізь густий підлісок, оминула отруйний плющ та його червонясте масне листя. Від сміттєзвалища долинав димний, гнилий сморід; у небі кричали чайки. Ліворуч, крізь випадкові прогалини в листі, прозирала Олд-Лайм-стрит.

Інші дивляться на неї та очікують на початок. Вона бере пачку, та цигарок не лишилося. Річі мовчки кидає їй одну зі своїх.

Вона підкурює, обводить їх поглядом і каже:

— Коли я йшла до сміттєзвалища з боку Канзас-стрит…

2

…мені це скидалося на входження до якогось химерного поясу астероїдів. До поясу сміттєроїдів. Спершу лиш чагарник та пружний ґрунт під ногами, а тоді трапляється перший сміттєроїд — іржава бляшанка з-під соусу для спагеті "Принс", або ж, наприклад, пляшка від газованки "С'ОК", на яку наповзли жуки, принаджені солодкими й липкими залишками крем-соди чи березового пива[681]. А тоді помічаєш сонячного зайчика, який виграє на фользі, що застрягла у вітті дерев. Можна було побачити пружину від ліжка (або перечепитися через неї, якщо не дивитися під ноги) чи кістку, яку приволік туди, погриз і облишив якийсь пес.

На думку Беверлі, саме сміттєзвалище було не таким страшним, ба навіть цікавим. Бридким і по-своєму лячним було те, як воно розросталося. Як з'являвся той сміттєроїдний пояс.

Вона підбиралася дедалі ближче: дерев (в основному, ялиць) побільшало, кущів поменшало. Чайки в небі пищали й кричали роздратованими, пронизливими голосами, а повітря смерділо смалятиною.

Праворуч Беверлі побачила старого, іржавого холодильника "Амана", що прихилився до стовбура ялини. Вона зиркнула на нього, мимохідь згадавши полісмена, який приходив у школу, коли вона була в третьому класі. Він розповів їм про те, якими небезпечними були такі речі, як спрацьовані холодильники, — дитина могла залізти туди, граючись у, скажімо, хованки, і померти від задухи. А от нащо комусь лізти до старого роздовбаного…

Почувся зойк, та так близько, що вона аж підскочила, і одразу ж за ним — регіт. Беверлі широко всміхнулася. Виходить, вони були тут. Через дим вирішили не сидіти в хатці-клубі й спустилися сюди. Певне, б'ють камінням пляшки або просто шукають скарби в смітті.

Вона пришвидшилася, зовсім забувши про роздерте коліно, — аж надто їй кортіло побачити їх… побачити Білла з його рудим волоссям, що було так схоже на її коси; побачити, чи всміхнеться він їй тією кривою, та дивовижно чарівною посмішкою. Вона знала, що замала, аби закохатися в хлопця, і поки що могла тільки запасти на когось, та однаково кохала його. Тож вона пришвидшила ходу. Ролики важко гойдалися на плечі, а гумка "Вишеньки" легенько билася об її ліву сідницю.

Вона мало не вийшла просто на них, та зрозуміла саме вчасно, що це не її, а Баверзова ватага.

Вона вигулькнула з-за кущів і десь за сімдесят ярдів попереду побачила найкрутіший пагорб сміттєзвалища — блискучу лавину сміття, що вкривала урвистий схил гравієвого кар'єра. Ліворуч виднівся бульдозер Менді Фаціо. Значно ближче й просто попереду було звалище автомобілів. Наприкінці кожного місяця їх розчавлювали й відвозили на металобрухт до Портленда, та наразі там було з дюжину, а то й більше автівок, що стояли на голих дисках, лежали боком або догори колесами, наче дохлі пси. Їх розставили у два ряди, і Беверлі рушила засміченим проходом між ними, немов якась панк-наречена з майбутнього. Вона йшла й між іншим загадувалася, чи прострелить "Вишенька" лобове скло. Одну з кишень її блакитних шортів напнула жменя кульок з підшипників — її тренувальні набої.

Голоси долинали звідкись з-за списаних автомобілів — хлопці були лівіше, ближче до краю сміттєзвалища. Беверлі обійшла останню автівку — "студебекера", якому бракувало цілого передка. Привітальний крик умер на її вустах. Рука, яку вона скинула вгору, щоб помахати до друзів, не опустилася, а радше зів'яла.

"О Господи Всевишній, чого вони голі?" — спалахнула в її голові спантеличена думка.

За нею прийшло лячне усвідомлення того, хто це був. Вона заклякла перед розполовиненим "студебекером". Її тінь немов степлером прикололи до п'ят її низьких кросівок. Тієї миті вона була перед ними як на долоні, і якби хтось із тієї четвірки підвів голову й поглянув за межі їхнього кола, то не проґавив би дівчинки з роликовими ковзанами через плече, довгими стрункими ногами й розбитим коліном, на якому й досі виступала кров, роззявленим ротом та яскраво-червоними щоками.

Перш ніж пірнути назад, за "студебекер", вона помітила, що вони, зрештою, не повністю голі: футболок вони не зняли, а от штани спустили до кісточок та повсідалися навпочіпки, немов збиралися похезати (шокований розум Беверлі одразу ж звернувся до виразу, якого її навчили, ще коли вона починала ходити), та хіба ви колись чули про те, щоб четверо хлопчаків хезали одночасно?

Сховавшись, Беверлі одразу вирішила, що треба вшиватися, і то хутко. Серце стугоніло, м'язи обважніли від адреналіну. Вона озирнулася й помітила дещо, на що не звернула уваги, коли йшла туди з думкою, що чує голоси друзів. Ряд автівок по ліву руку був досить рідким — їх не поставили двері в двері, адже десь за тиждень мала приїхати чавилка й перетворити їх на грубі куби блискучого металу. Себто коли вона йшла тим проходом, її могли побачити, й не один раз, і якщо вона відступатиме тим самим шляхом, то кілька разів її буде видно просто чудово, та цього разу її можуть помітити.

А ще вона відчувала певну сороміцьку цікавість — чим вони там у біса займаються?

Вона обережно визирнула з-за "студебекера".

Генрі та Віктор Кріс були розвернені приблизно в її напрямку. Ліворуч від Генрі сидів Патрік Гокстеттер. Ригайло Хаґґінс був до неї спиною. Вона помітила, що в Ригайла була неймовірно велика, неймовірно волохата дупа, і напівістеричне хихотіння зринуло в її горлі, як бульбашки в стакані імбирного елю.