Воно - Кінг Стівен

Точно хтось наплів.

Едді продовжував мовчати.

Вона пройшла далі в кімнату, сповнена ненависті до боязкого, мало не сором'язливого відчуття, що розрослося всередині, і вона не довіряла йому, бо ніколи раніше не почувалася поряд із Едді боязко або сором'язливо. Окрім цього в ній визрівав гнів, хоча поки що він був у зародковому стані. Яке він мав право змушувати її так почуватися? Після всього, що вона для нього зробила, чим заради нього пожертвувала?

— Я розмовляла з доктором Гендором, і він сказав, що скоро ти будеш як новенький, — жваво промовила вона й сіла на стілець із прямою спинкою, що стояв біля ліжка. — Звісно ж, якщо виникнуть бодай найменші ускладнення, ми поїдемо до спеціаліста в Портленд. А як буде треба, то й в Бостон, — вона всміхнулася так, ніби подала йому милостиню.

Посмішки у відповідь не було. Едді так само мовчав.

— Едді, ти мене чуєш?

— Ти прогнала моїх друзів, — повторив він.

— Так, — мовила вона, кинувши прикидатися, і більше нічого не сказала.

У цю гру можна було гратися вдвох. Вона просто поглянула йому у вічі.

Та трапилася дивна річ. Навіть не так — жахлива річ. Очі Едді немов… немов збільшилися. Сірі нитки в його райдужці наче рухалися самі по собі — ширяли, ніби грозові хмари. Зненацька вона зрозуміла, що він не "набрав на губу", не "надувся як сич" абощо. Він мало не світився від гніву і… і Соня раптом злякалася, бо їй здалося, що крім її сина в палаті є ще щось. Вона опустила очі й почала нишпорити в сумочці. Вона шукала "Клінекси".

— Так, прогнала, — сказала вона й усвідомила, що голос її не підводив… принаймні поки вона дивилася вбік. — Тебе було серйозно травмовано, Едді. Наразі тобі не варто бачити жодних відвідувачів, окрім власної мами, а такі відвідувачі, як вони, тобі геть не треба. Якби не вони, ти б зараз сидів удома й дивився телевізор або ж майстрував би собі в гаражі свого мінікара.

Едді плекав мрію збудувати мінікар та поїхати з ним до Бенгора. І якби він переміг, йому б подарували повністю оплачувану поїздку до Аркона, штат Огайо, на Національні перегони мінікарів. Соня дозволяла йому тішитися цією мрією скільки заманеться, оскільки повне завершення мінікара, зробленого з самих ящиків від апельсинів та коліс від дитячого візка "Чу-чу", саме цим і було — лише мрією. Ясна річ, вона навіть не думала дозволяти Едді взяти участь в такому небезпечному заході, і байдуже, де його проводитимуть, — у Деррі, Бенгорі чи Арконі, адже, як вона дізналася зі слів Едді, треба буде летіти літаком, а тоді, наче самогубець, треба пірнати з гори на мінікарі без гальм. Та, як казала її мати, не знає — спить спокійніше (також її мати полюбляла говорити "не бреши, хай диявол плаче", та коли справа доходила до афоризмів, Соніна пам'ять, як і в більшості людей, працювала навдивовижу вибірково).

— Не вони зламали мою руку, — сказав Едді тим самим монотонним голосом. — Учора я говорив це доктору Гендору, а сьогодні вранці повторив те саме містеру Неллу. Руку мені зламав Генрі Баверз. З ним були й інші, та руку зламав він. Якби зі мною були мої друзі, цього б ніколи не трапилося. Так сталося тому, що я був сам.

Ці слова змусили її згадати про ремарку місіс Ван Претт про те, як безпечніше бути в товаристві друзів, і гнів тигром скочив уперед. Вона ривком звела голову.

— Це не має жодного значення, і тобі це відомо! Едді, ти що, думаєш, що твоя матуся з дуба впала? Так ти думаєш? Мені прекрасно відомо, чому той Баверз зламав тобі руку. Той Педді[678] й до нас заходив. А руку тобі зламали тому, що ти та твої "друзі" якимсь чином насолили тим розбишакам. І що, ти гадаєш, трапилося б таке, якби ти послухав мене з самого початку й не тинявся з ними?

— Ні… гадаю, могло б трапитися дещо значно гірше, — відказав Едді.

— Едді, ти ж не серйозно.

— Ще й як серйозно, — сказав він, і вона відчула, як від нього, як з нього хвилями пульсує енергія. — Білл та решта моїх друзів повернуться, ма. Ось що я знаю. І коли вони прийдуть, ти їх не чіпатимеш. І слова не скажеш. Це мої друзі, і ти не вкрадеш їх у мене тому, що злякалася лишитися сама.

Вона подивилася на нього враженим, настраханим поглядом. На очі набігли сльози й вихлюпнулися на щоки, змочивши пудру.

— Ось як ти з мамою заговорив, — рюмсала вона. — Можливо, саме так твої "друзі" говорять зі своїми батьками. Певне, в них і навчився.

Розплакавшись, вона відчула себе безпечніше. Зазвичай, коли вона пускала сльози, Едді теж плакав. Знайдуться люди, які назвуть це брудним прийомом, та чи можна говорити про брудні прийоми, коли справа йде про безпеку її дитини? Вона так не думала.

Вона підвела заплакані очі, водночас відчуваючи невимовний сум, знедоленість, зраду… і впевненість. Едді не вистоїть перед такою навалою сльозливого горя. Той гострий вираз полишить його обличчя. Можливо, він почне трохи сипіти, хапати повітря, і це буде ознака, добре відомий їй знак того, що бій скінчено, що вона здобула чергову перемогу… і все заради нього. Як завше, заради нього.

Вона була настільки шокована побачити на його обличчі той самий вираз, — якщо воно й змінилося, то стало ще жорсткішим, — що мало не захлинулася. Під тим виразом причаївся сум, та навіть це було страшно: її вразило те, що цей сум видавався дорослим, а коли вона думала, про те, що Едді дорослішає, в її свідомості починала тріпотіти перелякана пташка. Так вона почувалася в ті рідкісні миті, коли загадувалася, що буде, коли Едді відмовиться вступати до Деррійського бізнес-коледжу, або до Університету Мейну в Ороно, або до Хассона в Бенгорі, і не буде вертатися з пар додому; що буде, якщо він познайомиться з якоюсь дівчиною, закохається та захоче з нею одружитися. "А як я впишуся в таку картину? — кричала перелякана пташка, коли з'являлися ці дивні, мало не кошмарні думки. — Хіба в такому житті знайдеться місце для мене? Я люблю тебе, Едді! Люблю! Я піклуюся про тебе, бо люблю! Ти не вмієш готувати, міняти постіль, прати білизну! Та й нащо воно тобі? Я знаю це замість тебе! Знаю, бо люблю тебе!"

Та тут він і сам це промовив:

— Я люблю тебе, ма. Та ще я люблю своїх друзів. І мені здається… гадаю, ти змушуєш себе плакати.

— Едді, ти робиш мені дуже боляче, — прошепотіла вона, і його обличчя роздвоїлося, розтроїлося від напливу свіжих сліз.

Коли попередні сльози з'явилися за її власним бажанням, цих вона не чекала. Вона була по-своєму міцною жінкою — вона провела чоловіка до могили й не розклеїлася, знайшла роботу на ринку праці під час Депресії, коли це було зовсім не легко, виховала сина та завжди боронила його, якщо виникала така потреба. Це були її не сплановані, щирі сльози за багато років — певне, перші відтоді, як п'ятирічний Едді захворів на бронхіт: він лежав на своєму одрі болю, палав у гарячці, заходився кашлем, задихався, і вона була певна, що він помре. Зараз вона плакала через той лячно дорослий, чужий вираз його обличчя. Вона боялася за сина, і боялася, власне, його самого — боялася аури, що розрослася навколо нього… аури, яка немов чогось домагалася від неї.

— Ма, не примушуй мене вибирати між тобою і моїми друзями, — голос у Едді звучав нерівно, напружено, проте хлопчик тримав його під контролем. — Бо це не чесно.

— Це погані друзі, Едді! — навіжено скрикнула вона. — Я це знаю, чую всім серцем — від них тобі будуть самі горе та біль!

І найжахливішим було те, що вона справді це відчувала: щось подібне вона помітила в очах малого Денбро, який стояв перед нею з руками в кишенях та палаючим на літньому сонці рудим волоссям. Він мав такі серйозні, химерні й далекі очі… просто як зараз у Едді.

І хіба навколо нього не було такої ж аури, як в Едді? Такої ж, тільки ще сильнішої? Вона надала, що так.

— Ма…

Вона скочила на ноги так рвучко, що мало стільця не перекинула.

— Я повернуся ввечері, — сказала вона. — Це все від нещасного трапунку, шоку, болю, від усього разом, ось чому ти так говориш. Я твоя мати, я знаю. Ти… ти… — вона взялася намацувати серед буревію думок свою заготовлену промову. — 3 тобою трапилося нещастя, та все буде добре. Я права, Едді, от побачиш. Це погані друзі. Не нашого штибу. Тобі не слід з ними знатися. Задумайся та спитайся в себе, чи брехала тобі твоя мати. Бодай колись. Задумайся та… та…

"Я тікаю! — збентежено подумала вона, і їй стало млосно й боляче. — Тікаю від власного сина! О Господи, невже це правда?!"

— Ма.

Ще мить — і Соня б утекла, настрахана свою дитиною, бо здогадалася, що її хлопчик став чимось більшим, ніж просто Едді: вона відчувала в ньому його "друзів" та ще дещо — щось нелюдське, і вона злякалася, що воно кинеться на неї. Його немов щось ухопило, якась жаска гарячка — так само, як п'ятирічного Едді колись вхопив бронхіт, від якого він мало не помер.

Соня заклякла, схопившись за дверну ручку. Вона боялася почути те, що він може сказати… та коли Едді заговорив, з його вуст злетіли такі несподівані речі, що вона його не зрозуміла. А коли прийшло усвідомлення, воно прибило інші її думки, наче мішок з цементом, і на мить їй здалося, що вона зараз зомліє.

Ось що сказав Едді:

— Містер Кін говорить, що мої ліки від астми — це лише вода.

— Що-що? — вона втупила в нього палаючі очі.

— Звичайнісінька вода. З якоюсь засипкою, що додає їй медичного присмаку. Він сказав, що це зветься пла-це-бо.

— Брехня! Звичайнісінька брехня! Нащо було містеру Кіну тобі так брехати? Ну, у Деррі є й інші аптеки, чи не так? І я гадаю, що…

— У мене було трохи часу подумати над цим, — тихо, проте невблаганно вів далі Едді, не зводячи з матері очей, — і я гадаю, що він сказав правду.

— Еддічка, кажу тобі, він збрехав!

Повернувся, тріпочучи крилами, панічний страх.

— І я гадаю, — говорив Едді, — що це має бути правдою, адже на інгаляторі немає жодних застережень — наприклад, ніде не сказано, що стане погано, коли перебрати. І навіть…

— Едді, я не бажаю цього слухати! — скрикнула вона й притисла руки до вух. — Ти…. ти… ти сам не свій, ото й усе!

— Навіть якщо це такі ліки, які можна просто зайти й купити без рецепта, до них зазвичай додають аркуш із особливими вказівками, — вів далі Едді, не підвищуючи тону. Його сірі очі прикипіли до неї, і Соня не могла ні опустити погляду, ані відвести його. — Навіть якщо це сироп від кашлю "Вікс"… або ж твій "Ґерітол".

Він замовк на кілька секунд.