Воно - Кінг Стівен

Та не можна було втрачати пильності. Найкраще було б перелізти на водійське сидіння, вибратися в прохід, а тоді дати драла. Бев гадала, що впорається, та шок від того, що її мало не викрили, позбавив її мужності. Принаймні, на деякий час. У "форді" вона почувалася в безпеці. Та й тепер, коли пішли Віктор з Ригай лом, ті двоє також скоро здиміють. Тоді вона зможе повернутися до хатки-клубу. Стріляти по мішенях їй зовсім розхотілося.

А ще їй хотілося пісяти.

"Ну ж бо, — думала вона. — Ну ж бо, покваптеся, йдіть, покваптеся, йдіть, будь ЛАСОЧЕЧКА!"

За хвильку почулося Патрікове ревіння, в якому змішалися біль та сміх.

— Шість футів! — прогорлав Генрі. — Як довбаний вогнемет! Богом клянуся!

Знову мовчанка. Піт, що котиться спиною. Сонце, що б'є в потилицю крізь розтріскане вітрове скло. Тиск у сечовому міхурі.

Генрі заволав так, що Беверлі, яка, попри всі незручності, уже починала куняти, мало й сама не скрикнула.

— Бляха, Гокстеттере! Ти обпалив мою довбану сраку! Що ти виробляєш із запальничкою?!

— Десять футів, — захихотів Патрік (від самого звуку його голосу Беверлі стало млосно й гидко — так, наче вона щойно побачила, як із салату виповз хробак). — Генрі, ще дюйм, і було б десять футів. Яскраво-блакитний. Ще дюйм, і було б десять футів. Богом клянуся!

— Дай сюди, — пробурчав Генрі.

"Ну ж бо, ну ж бо, дуриндо, тікай, тікай!"

Патрік знову заговорив — так тихо, що Беверлі його ледь почула. Якби того пекельного дня дмухав бодай найменший вітерець, вона б не вловила його слів.

— Дай щось тобі покажу, — мовив він.

— Що? — спитав Генрі.

— Дещо, — сказав Патрік і за хвильку додав: "Це приємно".

— Що? — знову запитав Баверз.

А тоді запанувала тиша.

"Я не дивитимусь, не хочу бачити, що вони роблять. До того ж, мене можуть викрити, і, певне, таки викриють — ти вже використала свій ліміт удачі, крихітко. Так що сиди й не сіпайся. Не піддивляйся…"

Та цікавість переборола здоровий глузд. Було в тій тиші щось дивне, щось моторошне. Вона повільно підводилася, дюйм за дюймом, поки її очі не порівнялися з брудним, потрісканим вітровим склом старого "форда". Про те, що її побачать, можна було не хвилюватися — обидва хлопці зосередилися на тому, що робив Патрік. Вона не розуміла, що бачить, та знала, що це щось огидне… не те, щоб Гокстеттер не виправдав її сподівань, адже він був ну дуже дивним.

Одну руку він запустив між стегон Генрі, а іншу — між своїх. Правицею обережно посмикував Баверзову штуку, а шульгою Патрік м'яв свою трубочку. Проте він не просто смикав їх: Гокстеттер наче… стискав ті штуки, відтягував, відпускав і знову брався їх теребити.

"Що вони роблять?" — гадала збентежена Беверлі.

Вона не знала напевне, та боялася. Вона так не лякалася відтоді, як стік у ванній ригнув кров'ю й заляпав усе навколо. У її голові гримнула думка, що як вони викриють її та зрозуміють, що вона все бачила, чим би це "все" не було, її можуть не просто відлупцювати — її могли навіть убити. Та однаково вона не могла відвести погляду. Вона помітила, що Патрікова штука стала трохи довшою, та не надто — вона й досі звисала між його ніг, як безхребетна змія. А от у Генрі вона неймовірно збільшилася, піднялася, затверділа й напнулася, мало не тицяючись у його пуп. Патрікова рука ходила вгору-вниз, іноді стискала її, а іноді спускалася, щоб полоскотати той дивний, важкий мішечок під штукою Генрі.

"То його яйця, — подумала Беверлі. — Виходить, хлопці завжди з ними ходять? Господи, та я б здуріла!" Наступної миті внутрішній голос прошепотів: "Білл їх теж має". Її мозок самовільно показав їй, як вона тримає їх у долонях, мацає їхню поверхню… і нею знову прокотилося те жарке відчуття, запаливши шалений рум'янець.

Генрі витріщався на Патрікову руку як зачарований. Запальничка лежала біля нього на кам'янистому горбику й блищала на палючому сонці.

— Хочеш, візьму до рота? — спитав Патрік і самовдоволено посміхнувся своїми великими, м'ясистими губами.

— Га? — перепитав Генрі, немов його розбудили.

— Як хочеш, можу взяти його до рота. Я не про…

Рука Генрі вистрелила — пальці навіть у кулак не встигли стиснутися. Патрік полетів на землю. Його голова гупнула об щебінь. Беверлі знову пірнула вниз. Серце калатало в грудях, зуби зціпились, замкнувши тихий, плаксивий стогін. Збивши Патріка з ніг, Генрі розвернувся, і на хвильку, перш ніж Беверлі сховалася й скрутилася на килимку в тугий калачик, їй здалося, що вони зустрілися поглядами.

"Милий Боже, зроби так, щоб його засліпило сонце, — молилась вона. — Милий Боже, пробач, що я піддивлялася. Боженько, благаю тебе".

Запала нестерпна тиша. Від поту біла блузка прилипла до тіла. На засмаглих руках повиступали крапельки, схожі на зародки перлин. Внизу живота болісно пульсувало. Беверлі відчувала, що ще трішки, і вона обпісяється. Вона була певна, що за кілька секунд у проймі, де колись були пасажирські двері "форда", вигулькне розлючене обличчя Генрі — як він міг її не побачити? Він витягне її та відлупцює. Відлупцює і…

Сяйнула нова, ще жахливіша думка, і їй знову довелося вступити в болючу, сутужну боротьбу із, сечовим міхуром. А що, як він із нею щось зробить своєю штукою? Що, коли йому заманеться засунути її в неї? Вона гарно знала, куди воно мало вставлятися, — здавалося, це знання розгорнулося в її голові величезним транспарантом. Беверлі подумала, що коли Генрі спробує це зробити, вона збожеволіє.

"Будь ласочка, ні, Боженько, зроби так, щоб він мене не помітив, будь ласкавим, окей?"

А тоді Генрі заговорив, і з наростаючим жахом вона усвідомила, що голос його чувся ближче.

— Я не куплюся на це лайно підарське.

— Тобі сподобалося, — голос Патріка, трохи далі.

— Мені не сподобалося! — гримнув Генрі. — А як скажеш про це комусь — ти не жилець, ти, їбучий малий гомік!

— У тебе встав, — сказав Патрік.

Голос його звучав так, наче він посміхався. Як би вона не боялася Генрі Баверза, Бев це зовсім не здивувало. Патрік був психом, і, певне, навіженішим од самого Генрі, а такі дурнуваті нічого не боялися.

— Я ж бачив, — додав він.

Гравієм захрустіли кроки — ближче, ще ближче. Беверлі звела вирячені очі. Вона вже бачила його потилицю крізь вітрове скло. Наразі він дивився в бік Патріка, та якби розвернувся…

— Скажеш комусь, і я всім розповім, що ти членосмок, — сказав Баверз. — А тоді шию зверну.

— Генрі, мене ти не злякаєш, — відказав той і захихотів. — А даси долар — мовчатиму.

Генрі тривожно топтався на місці. Він трохи розвернувся, і тепер замість потилиці Беверлі бачила вже чверть профілю. "Будь ласочка, Боженько, ласочка, Боженько", — кружляло в її думках, і сечовий міхур запульсував ще сильніше. Нарешті Генрі заговорив, тихо й повільно:

— Ляпатимеш язиком, і я розкажу, що ти робиш з котами. І з собаками. Розкажу про твій холодильник. Знаєш, що тоді буде, Гокстеттере? По тебе приїдуть і посадять в заїбату психушку.

Мовчанка у відповідь.

Генрі побарабанив пальцями по капоту "форда", в якому ховалася Беверлі.

— Чув мене?

— Чув.

Голос Патріка спохмурнів. І ще він здавався наляканим. А тоді він випалив:

— Тобі ж сподобалося! У тебе встав! Найбільший стояк, що я коли-небудь бачив!

— Ага, думаю, ти їх чимало передивився, малий злоїбучий підар. Та ти пам'ятай, що я сказав про холодильника. Про твого холодильника. І якщо попадешся мені на очі — тобі граблі.

Знову мовчанка.

Генрі зрушив з місця. Беверлі повернула голову й побачила, як він пройшов повз "форд" з водійського боку. Якби він зирнув трохи лівіше, її було б викрито. Та цього не сталося. За кілька секунд вона почула, що він пішов тією ж дорогою, що й Віктор з Ригайлом.

Наразі на звалищі лишився тільки Патрік.

Беверлі почекала, та нічого не відбувалося. Прочовгало п'ять хвилин. Її потреба справити малу нужду стала нестерпною. Вона могла протриматися ще дві-три хвилини, та не більше. І від того, що Беверлі не знала, де Патрік, їй зробилося не по собі.

Вона визирнула крізь вітрове скло й побачила його, — він сидів на тому ж місці. Генрі забув свою запальничку. Патрік поскладав свої підручники в невелику парусинову торбинку, і повісив її на шию, як первачок, та його штани з трусами досі висіли на кісточках. Він грався запальничкою: крутив коліщатко, викресував вогник, майже невидимий такої яскравої днини, заклацував кришечку й починав знову. Здавалося, він сам себе загіпнотизував. Від кутика рота до підборіддя спускалася цівка крові, і губи з правого боку почали напухати. Здавалося, він цього зовсім не помічав, і знову Беверлі відчула ту химерну, зміїсту відразу. Патрік був несповна розуму, це точно, і ніколи в житті їй так не хотілося опинитися якнайдалі від когось.

Рухаючись дуже обережно, Беверлі позадкувала через горбик карданного валу й протиснулася під кермом. Вона стала ногами на землю й навшпиньки підійшла до заду "форда". А тоді вона чкурнула до Пустовища тією ж дорогою, якою прийшла. Коли Беверлі була вже під соснами, що росли одразу за старими автівками, вона озирнулася. Нікого. Звалище куняло на сонці. Вона почула, як послабилися лещата напруги, — дихати стало легше, живіт відпустило. Лишалося тільки попісяти, і наразі їй уже так припекло, що мало в голові не паморочилося.

Вона трохи пробігла стежкою, а тоді пірнула праворуч. Не встигли кущі зімкнутися за нею, як Беверлі вже розстібнула шорти. Вона хутко роззирнулася, аби пересвідчитися, що там не ріс отруйний плющ, а тоді присіла, схопившись за стовбурець куща.

Вона вже натягувала шорти, коли з боку звалища почулися кроки. Крізь кущі прозиралися джинсова блакить та світла шкільна сорочка в клітинку. Патрік. Рухався він у бік Канзас-стрит. Вона присіла й зачекала, поки він пройде повз. У цій засідці їй було непогано. Сховок був непоганим, пісяти більше не хотілося, а Патрік поринув у власний шизоїдний світ. Щойно він зникне, вона пройде трохи назад і рушить до хатки-клубу.

Та Патрік не пройшов до Канзас-стрит. Він зупинився на стежці мало не точно навпроти Беверлі і стояв, дивлячись на гнилий холодильник "Амана".

Дівчинка могла спостерігати за ним крізь прогалини в листі і при цьому не боятися, що її помітять. Тепер, коли Беверлі справила нужду, вона знову відчула цікавість, а якщо б Патрік її викрив, вона б легко від нього втекла.