Чари Країни Оз - Баум Ліман Френк
Мавпочки помітили, що берег вкритий густим липким багном темно-синього кольору, і, дотягши Кота туди, вимастили тим мулом його всього, навіть очі та вуха, так що Кіт не міг ні бачити, ні чути. Він уже не був прозорий, і його вкривав такий товстий шар намулу, що не видно було ні рожевого мозку, ні рубінового серця.
В такому вигляді вони завели Кота назад до намету й позалазили у свою клітку.
До ранку намул засох, і Скляний Кіт весь зробився тьмяно-синій. Дороті й Тротта жахнулись, але Чарівник тільки похитав головою й сказав, що так йому й треба, щоб не дражнив мавпочок.
Капітан Біл своїми дужими руками швидко вирівняв ґратки на клітці, а тоді спитав Чарівника, чи треба обмити Скляного Кота в струмку.
– Ще ні, – відказав Чарівник. – Кіт заробив покарання, тож хай цей синій намул – а він міцний, як фарба, – лишається на ньому аж до Смарагдового міста. Цей дурний звірок такий марнолюбний, що йому буде страшенно соромно, коли люди в Озі побачать його таким, і, може, він затямить цю науку й більше не чіпатиме мавпочок.
Одначе Скляний Кіт тепер нічого не бачив і не чув, тож Чарівник, щоб не нести його далі на руках, сколупнув намул із очей і вух, а Дороті протерла їх намоченою хусточкою.
Тільки-но спромігшись говорити, Скляний Кіт обурено спитав:
– Ви що, не збираєтесь покарати мавпочок за те, що вони утнули зі мною таку штуку?
– Ні, – відповів Чарівник. – Ти перший утнув з ними штуку, смикаючи їх за хвости, отже, вийшло так на так, і я радий, що мавпочки тобі віддячили.
Він не дозволив Скляному Котові піти до води обмитись, а змусив його йти за всіма, коли вони рушили далі до Смарагдового міста.
– Це тільки частина твого покарання, – сказав Чарівник суворо. – Коли ми прибудемо до палацу, Озма посміється з тебе, і Страхопуд, і Залізний Дроворуб, і Тік-Так, і Кудлач, і Блискучий Гудзик, і Клаптикова Дівчина, і…
– І Рожеве Кошеня, – додала Дороті.
Ці останні слова вразили Скляного Кота найтяжче.
Рожеве Кошеня завжди сварилося зі Скляним Котом і наполягало, що плоть варта більше за скло, а Скляний Кіт піддражнював Рожеве Кошеня тим, що воно не мало рожевого мозку. Та тепер рожевого мозку не було видно за синім намулом, і коли Рожеве Кошеня побачить Скляного Кота в такому вигляді, це буде страшенне приниження.
Кілька годин Скляний Кіт ішов цілком слухняно, але перед полуднем вичекав нагоду, коли ніхто на нього не дивився, і чкурнув у високу траву. Він пригадав, що тут недалечко є малесеньке озерце з чистою водою, і щодуху гайнув туди.
Ніхто не помітив, що він зник, аж поки спинились пообідати, а тоді було вже запізно розшукувати його.
– Мабуть, пішов кудись обмитися, – сказала Дороті.
– Дарма, – відказав Чарівник. – Я гадаю, що цей скляний звірок уже достатньо покараний, та й не забуваймо, що він урятував Тротту й Капітана Біла.
– Спочатку завівши їх на той Зачарований острів, – нагадала Дороті. – Але я теж гадаю, що Скляного Кота покарано достатньо, і він, може, не буде вже смикати мавпочок за хвости.
Скляний Кіт не вернувся до наших мандрівців. Він іще гнівався, та й ішли вони як на нього надто повільно. А коли вони прибули до палацу Правителів, трохи не перший, кого вони побачили, був Скляний Кіт, що лежав, скрутившись, на лавці, блискучий, чистий і прозорий, як завжди.
Але він удав, ніби не помітив їх, і вони мовчки проминули його.
ВИЩА СПОРТИВНА ШКОЛА
ороті та її друзі прибули до палацу Правителів вчасно.
Озма саме правила суд у своїй Тронній залі. Вона слухала позов професора Жука-Хитуна, директора Державної вищої спортивної школи, який просив її покарати деяких учнів.
Ця школа стоїть у краю Жвакунів, але недалеко від Смарагдового міста. Щоб її учні могли присвячувати весь свій час спортивним вправам, як-от – веслування, футбол тощо, професор Жук-Хитун винайшов набір Навчальних пігулок. Одна така пігулка, яку учень ковтав після обіду, нібито зразу наділяла його розумінням арифметики, або алгебри, або якоїсь іншої галузі математики. Інша пігулка давала учневі повний обсяг знань з географії. Ще після однієї пігулки учень умів правильно вимовляти найскладніші слова, а ще одна давала йому чудовий почерк. Були пігулки з історії, з механіки, з домашнього куховарства, з агрономії, і байдуже було, здібна дитина чи тупа, бо пігулки вмить навчали всього. Цей спосіб, що його запатентував у країні Оз професор Жук-Хитун, економить папір і книжки, а також нудні години, марновані на навчання в деяких наших школах, не так щедро обдарованих долею; крім того, він дає учням змогу присвячувати весь свій час верхогонам, бейсболові, тенісові та іншим чоловічим і жіночим видам спорту, яким дуже заважають інші навчальні предмети в тих Храмах навчання, де не знають Навчальних пігулок.
Але сталося так, що професор Жук-Хитун (який винайшов так багато, що в нього вже виробилася звичка винаходити) необережно винайшов обідню пігулку; не більша за ніготь із вашого мізинця, вона містила у сконденсованій формі заміну для тарілки супу, порції смаженої риби, ростбіфа, салату й десерту, й живила людину так само, як повний обід.
Професор так пишався цими обідніми пігулками, що почав годувати ними учнів своєї школи – замість іншої їжі, – але учні й учениці протестували, бо хотіли харчуватися ще й смачно. Ну що це за радість – проковтнути пігулку, запити склянкою води й називати це обідом, тож учні відмовлялися ковтати обідні пігулки. Професор наполягав, а тому одного дня старший клас ухопив його й кинув у річку – прямо в одежі. Кожному відомо, що жуки-хитуни плавати не вміють, тож винахідник чудодійних обідніх пігулок три дні пролежав безпорадно на дні річки, поки якийсь рибалка не зачепив його за ногу гачком і не витяг на берег.
Учений професор, звичайно, обурився таким ставленням і привів увесь старший клас до Смарагдового міста й звернувся до Озми Озминської з вимогою покарати бунтівників.
Я не думаю, що юна Правителька повелася з ними дуже суворо, бо вона сама відмовилась ковтати обідні пігулки замість їжі; та саме коли вона у своїй Тронній залі вислухувала цю вельми цікаву справу, Капітан Біл примудрився пронести золотий вазон із Зачарованою Квіткою нагору, до Троттиної кімнати, так що не побачив ніхто, крім Желеї Джемб, головної Озминої фрейліни, а Желея пообіцяла нікому не розказувати.
Так само й Чарівник спромігся пронести клітку з мавпочками до однієї з високих веж палацу, де він займав кімнату, до якої ніхто без запрошення не входив. Звісно, Тротта, Дороті, Капітан Біл, Чарівник були радісінькі, що їхня пригода скінчилась так успішно. Лев-Боягуз і Голодний Тигр пішли до мармурових стаєнь на задвір'ї палацу Правителів, де вони жили, як були вдома. Вони теж не виказували таємниці, навіть Дерев'яній Кобилиці, мулові Клубкові, Рудій Курці й Рожевому Котеняті не сказали, де були.
Тротта поливала Зачаровану Квітку щодня й нікого не пускала до своєї кімнати побачити розкішний цвіт, окрім своєї подруги Бетсі Котушки та Дороті. Чудесна Рослина, видно, не втратила нітрохи своїх чарів від того, що її забрали з острова, і Тротта була певна, що Озма цінуватиме її як один з найкращих своїх скарбів.
Нагорі у своїй вежі маленький Чарівник з Озу почав навчати дванадцятьох мавпочок, і ці створіннячка були такі розумні, що засвоювали кожну штуку, якої Чарівник навчав їх. Він ставився до них дуже ласкаво й лагідно і давав їм їсти те, що найдужче люблять мавпи, тому вони пообіцяли не підвести його на великому бенкеті в день народження Озми.
ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ОЗМИ
оже здатися дивним, що у феї є день народження: адже феї, як кажуть, народились на початку створення світу й жили завжди. А проте, з другого боку, хіба це гарно було б – позбавити фею, що має так багато всього доброго, радощів цього свята.
Тож і не треба дивуватися, що феї справляють свій день народження, як і всі люди, і вважають цей день нагодою для бенкетів і веселощів.
Озма, прекрасна юна Правителька чарівної країни Оз, була справді фея, і така мила, лагідна та дбайлива до свого народу, що її любили всі в країні. Вона мешкала в надзвичайно розкішному палаці в найрозкішнішому місті світу, але це не вадило їй бути найскромнішою людиною у своїх володіннях. Вона сідала на свою дерев'яну Кобилицю, їхала за місто до будь-якої селянської хати, сиділа там у кухні й гомоніла з господинею, поки та пекла пиріжки. Або гралася з дітьми, катала їх на своїй знаменитій дерев'яній Кобилиці. Або зупинялась у лісі побалакати з вуглярем і спитати його, чи він задоволений життям, може, чогось бажає, то вона дасть йому бажане. Або навчала молодих дівчат кроїти й шити гарні вбрання. Або заходила в майстерні до золотарів чи інших ремісників і дивилась, як вони працюють, та обдаровувала кожного ласкавим словом і сонячною усмішкою.
А потім Озма сиділа на своєму золотому в самоцвітах троні, оточена десятьма дібраними придворними, й терпляче вислуховувала скарги своїх підданців, намагаючись бути справедливою до всіх. Знаючи, що вона таки справедлива в своїх ухвалах, люди країни Оз ніколи не нарікали на ці ухвали. Погоджувалися навіть тоді, коли Озма вирішувала щось не на їхню користь, бо знали, що вона має рацію, а вони помиляються.
Озмин палац стояв посеред великого розкішного парку, де було безліч високих крислатих дерев, квітучих кущів, статуй і водограїв. У тому парку можна було гуляти годинами й на кожному кроці бачити щось нове й цікаве. В одному місці був басейн із напрочуд гарними рибками; у другому всі птахи збиралися на великий бенкет, який улаштовували їм Озмині слуги, і були так привчені не боятись людей, що сідали на плече і їли з руки. Було там і джерело з водою Забуття, але пити ту воду було небезпечно, бо тоді людина забувала геть усе, що знала доти, навіть власне ім'я. Тому Озма звеліла поставити над джерелом застережливий знак. Проте були там і джерела з чудовими пахощами, і джерела солодкого нектару, прохолодні й запашні, і кожен міг угамувати там спрагу.
Парк було обнесено високим муром, рясно всіяним іскристими смарагдами, але брама стояла навстіж і нікому не боронилося ввійти. У святкові дні мешканці Смарагдового міста часто водили туди дітей подивитись на дива Озминих садів і, коли хотіли, входили навіть до палацу Правителів, бо знали, що вони і їхня Правителька – друзі і що Озма любить тішити їх.
Коли ви зважите все це, то не дивуватиметеся, що люди по всій країні Оз, як і найближчі Озмині друзі та її придворні, просто дочекатися не могли її дня народження й готувались до свята за кілька тижнів наперед.
