Чари Країни Оз - Баум Ліман Френк

Так завжди буває на цьому острові Чарів.

– Звідки ти про це знаєш і хто ти така взагалі? – спитав Капітан Біл.

– Я Самотня Качка, – відповіла птаха. – Гадаю ви чули про мене?

– Ні, – сказала Тротта, – я принаймні не чула. А чому ж ти самотня?

– Бо не маю ні родини, ні родичів, – відповіла Качка.

– І друзів не маєш?

– І друзів. І робити мені нічого. Я вже прожила дуже довго й житиму вічно, бо я з країни Оз, де ніщо живе не помирає. Уяви собі, як це жити рік за роком, рік за роком, не маючи ні друзів, ні родини, нічого не робити. Чого ж ви дивуєтеся, що я самотня?

– А чом ти не заведеш хоч кількох друзів і не знайдеш що робити? – спитав Капітан Біл.

– Я не можу заводити друзів, бо кого б я не зустріла – птаха, звіра чи людину, – всі мені неприємні. За кілька хвилин я вже не зможу терпіти й вашого товариства, і тоді я покину вас і попливу геть, – сказала Самотня Качка. – А робити абищо – яке з цього пуття? Всі, кого я здибаю, щось роблять, тому я вирішила, що це вульгарне й нецікаве, і волію лишатись самотньою.

– І ти не полюєш, щоб прогодуватися? – спитала Тротта.

– Ні. В моєму діамантовому палаці, трохи вище над річкою, мені чарами подається їжа; але я їм рідко, бо це таке вульгарне!

– То ти, певне, Качка-Чарівниця, – зауважив Капітан Біл.

– Чому це?

– Бо звичайні Качки не мають діамантових палаців і чарівної їжі, як ти.

– Правда, і це ще одна причина, чому я самотня. Згадай, що я єдина Качка в країні Оз і не така, як усі інші Качки за її межами.

– Мені здається, що тобі подобається бути самотньою, – зауважив Капітан Біл.

– Ну, що подобається – цього я не можу сказати, – відповіла Качка, – та оскільки така вже моя доля, то я трохи пишаюся нею.

– А як по-твоєму, чому в усій країні Оз тільки одна-однісінька Качка? – зацікавлено спитала Тротта.

– Колись, багато років тому, я знала причину, але вже забула її, – відповіла Качка. – Причина чогось ніколи не буває така важлива, як воно саме, тому не варто пам'ятати нічого, крім того, що я самотня.

– А по-моєму, ти була б щасливіша, якби спробувала щось робити, – запевнила Тротта. – Коли не можеш нічого зробити для себе, то можна ж робити щось для інших, і тоді ти набудеш безліч друзів і більш не будеш самотньою.

– От ви вже робитесь мені неприємні, – сказала Самотня Качка, – і мені доведеться покинути вас.

– А ти б не могла трохи допомогти нам? – спитала дівчинка. – Коли в тобі є якась чарівна сила, ти могла б визволити нас із цієї халепи.

– Такої чарівної сили, щоб визволити вас із острова Чарів, я не маю, – відповіла Самотня Качка. – Моя сила дуже проста, але мені її вистачає.

– Якби тільки ми могли на чомусь сидіти, нам би легше було терпіти, – сказала Тротта, – але ж нема на чому.

– Тоді доведеться терпіти, – відказала Самотня Качка.

– Може, в тебе вистачить чарів, щоб зробити нам по дзиглику? – озвався Капітан Біл.

– Звідки Качці знати, що таке дзиглик? – почув він у відповідь.

– Але ж ти не така, як інші Качки.

– Це правда.

Дивне створіння начебто задумалось на хвильку, пронизливо дивлячись на них круглими чорними очицями.

Потім сказало:

– Часом, коли спека, я вирощую собі гриб, щоб сховатись під ним від сонця. А ви не можете сидіти на грибах?

– Коли будуть досить міцні, то зможемо, – відповів Капітан Біл.

– Тоді, перше ніж попливу геть, я зроблю вам їх, – сказала Самотня Качка й заходилась чалапати перевальцем по невеликому колу. Тричі пройшла праворуч, потім обернулась і тричі пройшла ліворуч. Потім тричі прострибала по колу вперед і тричі задки.

– Що це ти робиш? – спитала Тротта.

– Не перебивай. Це таке заклинання, – пояснила Самотня Качка, а тоді почала тихо крякати – часто-часто, але в тому кряканні не чути було ніяких слів. І крякала так довго, що Тротта знов вигукнула:

– Може, ти поквапишся й закінчиш це "заклинання"?

Коли тобі потрібне ціле літо, щоб виростити два гриби, невелика з тебе чарівниця.

– Я сказала – не перебивай! – суворо повторила Самотня Качка. – Коли ви будете аж надто неприємні, я втечу від вас, не скінчивши заклинання.

Тротта замовкла після цієї нотації, а Качка крякала далі.

Капітан Біл тихенько посміявся сам до себе й прошепотів до Тротти:

– Як на птаху, що не має чого робити, ця Самотня Качка чогось дуже багато товчеться. І я не певен, чи на тих грибах можна буде сидіти.

Ще не договоривши, моряк відчув, як щось торкнуло його ззаду, і, озирнувшись, побачив великий мухомор саме в потрібному місці й саме такий завбільшки, щоб на ньому сісти. Виріс мухомор і за Троттою, і дівчинка з радісним зойком сіла на нього. Сідало було дуже вигідне – і досить міцне, і м'яке, мов подушка. Навіть вага Капітана Біла не зломила його мухомора, і коли обоє посідали, то побачили, що Самотня Качка вже почалапала геть і дійшла до самої води.

– Щиро дякуємо! – гукнула Тротта, і моряк теж заволав: – Дуже вдячні!

Та Самотня Качка ніби й не чула. Навіть не глянувши більше в їхній бік, барвиста птаха ввійшла в воду і граційно попливла геть.

СКЛЯНИЙ КІТ ЗНАХОДИТЬ ЧОРНИЙ САКВОЯЖ

оли Кікі Ару обернув шістьох мавп на Велетнів-Вояків півсотні футів зростом, їхні голови піднеслися над вершечками дерев, що в цій частині лісу були не такі високі, як деінде, і хоч вони росли не дуже густо, тіла Велетнів-Вояків були такі великі, що ледве помістились між деревами, й гілля стискало їх з усіх боків.

Звичайно, Кікі нерозумно вчинив, зробивши Вояків такими великими, бо тепер вони не могли вийти з лісу.

Вони навіть кроку не могли ступити, ув'язнені між деревами.

Навіть якби вони були на малій галявині, то не змогли б вийти з неї, але вони були не на галявині, а в лісі край неї.

Спочатку інші мавпи, не зачаровані, боялися тих Вояків і квапливо повтікали звідти; та невдовзі, побачивши, що величезні люди стоять нерухомо, хоча й бурчать сердито через те, що їх отак відмінили, зграя мавп вернулась на те місце й почала цікаво розглядати їх, не здогадуючися, що насправді то мавпи, їхні друзі.

Вояки не могли бачити мавп, бо їхні голови були над деревами; вони не могли навіть підняти руку й вихопити гострого меча, так міцно тримали їх листаті гілки. Мавпи, зрозумівши, що ці Велетні безсилі, почали видиратися по них угору, і скоро вся зграя розсілась на плечах Велетнів, утупивши очі в їхні обличчя.

– Я Епу, твій батько! – гукнув один Велетень мавпі, що почепилась йому на ліве вухо; – але якийсь жорстокий Чаклун…

– А я Пікер, твій дядько, – сказав ще один Велетень іншій мавпі.

Так мавпи дуже скоро взнали правду, засмутилися долею своїх друзів та родичів і розізлились на того негідника – хоч би хто він був, – що так обернув їх. На вершечках дерев зчинився великий гамір, що принадив інших мавп, і на галявині та довколишніх деревах було їх повно.

Ренго, Сірий Мавпій, що був старшиною всіх мавпячих племен у лісі, почув той ґвалт і прийшов побачити, що такого скоїлось серед його народу. Розумніший і досвідченіший, він умить збагнув, що в цих перетвореннях винен чужинець-чаклун, схожий на якогось мішаного звіра. Він побачив, що шестеро Велетнів-Вояків – безпорадні в'язні через свій велетенський зріст і що визволити їх він безсилий. І хоча він боявся спіткати жахливого Чаклуна, та все ж побіг на велику галявину сказати Гугу-Королю про те, що сталось, і розшукати Чарівника з Озу, щоб урятував шістьох його зачарованих підданців.

Ренго вибіг на велику галявину саме в ту мить, коли Чарівник вертав усіх зачарованих круг себе в їхню справжню подобу, і зрадів, почувши, що лихого Звіра-Чаютуна подолано.

– Але тепер, о могутній Чарівнику, ти повинен піти зі мною туди, де шестеро мо'іх підданців обернені на шістьох Людей-Велетнів, – сказав він, – бо як їх покинути там, їхнє щастя і майбутнє життя будуть зруйновані.

Чарівник відповів не зразу, бо він подумав, що саме добра нагода здобути згоду Ренго на те, щоб він узяв кількох мавп із собою до Смарагдового міста на Озмин день народження і посадив їх у торт.

– Дуже багато ти просиш у мене, о Ренго, Сірий Мавпію, – сказав він, – бо чим більші Велетні, тим могутніші чари на них наслано і тим важче вернути їх до природної подоби. Проте я подумаю, що можна зробити.

Чарівник відійшов на другий кінець галявини, сів там на колоду й неначе заглибився в роздумах.

Скляний Кіт дуже зацікавився розповіддю Сірого Мавпія, і йому закортіло побачити, які ж ті Велетні-Вояки.

Почувши, що їхні голови височать над вершечками дерев, Скляний Кіт вирішив, що зможе побачити ті голови, коли видереться на велике дерево авокадо, яке стояло обіч галявини. Не сказавши нікому нічого, кришталевий звірок підійшов до дерева і, чіпляючись гострими скляними пазурами за кору, легко видерся на самий вершечок. Дивлячись на ліс, він побачив шість велетенських голів, хоча вони були досить далеко. Видовище було справді дивовижне, бо велетенські голови мали на собі велетенські вояцькі шапки з червоними й жовтими плюмажами й були вельми люті та грізні на вигляд, хоча мавпячі серця Велетнів у ту хвилину були повні страху.

Задовольнивши свою цікавість, Скляний Кіт почав спускатися з дерева вже повільніше. І раптом він побачив чорний саквояж, Чарівника, що висів на сучку. Ухопивши саквояж своїми скляними зубами, Кіт, хоч той саквояж був таки важенький для такої невеликої тварини, спромігся зняти його з сучка й безпечно спустити на землю. Потім озирнувся довкола, побачив Чарівника, що сидів на колоді, сховав чорний саквояж у опалому листі й подався до нього.

– Я забув сказати вам, – заговорив Кіт, – що Тротта й Капітан Біл у великій скруті, і я прибіг сюди, щоб розшукати вас і повести туди рятувати їх.

– Та що ти, Котику! Чому ж ти зразу не сказав? – вигукнув Чарівник.

– Бо я застав тут таку колотнечу, що аж забув за Тротту й Капітана Біла.

– А що з ними? – спитав Чарівник.

Тоді Скляний Кіт розповів, як вони вибрались по Зачаровану Квітку для подарунка Озмі на день народження й попались у пастку на химерному острові Чарів. Чарівник щиро стривожився, але похитав головою й сумно сказав:

– Боюся, що я не зможу допомогти своїм любим друзям, бо я загубив чорний саквояж.

– А як я знайду його, тоді підете? – спитав Кіт.

– Аякже! – відповів Чародій. – Та навряд чи Скляний Кіт зі своїм рожевим мозком спроможеться на те, чого не зумів ніхто з нас.

– То ви не в захваті від мого рожевого мозку? – спитав Кіт.

– Він гарний, – визнав Чарівник. – Але ж це не справжній мозок, і від нього не можна багато очікувати.

– А коли я знайду ваш чорний саквояж, і знайду його за п'ять хвилин, – тоді ви визнаєте, що мій рожевий мозок кращий за ваші звичайні людські мізки?

– Ну що ж, я визнаю, що він кращий шукач, – сказав Чарівник. – Але нічого в тебе не вийде.