Ведмідь - Фолкнер Вільям

писар і рахівник куплений у Н. Б. Фореста у Колд-Вота 3 бер 1856 за 265 долярів

і нижче тією самою рукою:

5 бер 1856 ніякий рахівник зовсім не вміє читать. Може писати своє ім'я але я й так вже це записав Каже вміє орати але щось воно не схоже. посланий на поле сьодні 5 бер 1856

і тією самою рукою:

6 бер 1856 і орати не вміє Каже збирається стати проповідником то може вміє худобу поганять до водопою

а далі іншою рукою — хлопець тепер уже розпізнавав, що це дядькове письмо, коли бачив обидва почерки поряд на одній сторінці:

23-го бер 1856 Не вміє і цього робити Тільки одну худобину за раз Здихайся його

тоді знов першою рукою:

24 бер 1856 Та хто в чорта його купить

і другою:

19-го квіт 1856 Ніхто Ти пошився в дурня на ринку в Колд-Вота два місяці тому Я не казав продати Відпусти його на волю

і першою:

22 квіт 1856 Я стягну з нього

і другою:

13-го черв 1856 Як По 1 дол. за рік це 265 дол. на 265 років Хто підпише йому відпускну

і знову першою:

1 жовт 1856 Мулиця жозефіна зламала ногу і застрелена Кбісу стійло кбісу чорнюка кбісу все 100 долярів

і далі тією самою рукою:

2 жовт 1856 Відпущений на волю винен Маккаслінові і Маккаслінові 265 долярів

потім знову другою:

3-го жовт Винен Тіофілесові Маккасліну чорнюк 265 дол. За мулицю 100 дол. Разом 365 Він ще не забрався Батька б сюди

і першою:

3 жовт 1856 Сучий син не хоче йти Щоб тут батько зробив

і другою:

29-го жовт 1856 Перейменував його

і першою:

31 жовт 1856 Як перейменував

і другою:

Різдво 1856 Язикобрех

),— всі ті імена набирали реальності, ба навіть якогось примарного життя зі своїми пристрастями й складнощами в міру того, як заповнювалися сторінка за сторінкою і збігали рік за роком; все тут було, не тільки звичайна й прощенна кривда і забарне її відшкодування, але й ті людські трагедії, які ніяк не можна простити й нічим не можна відшкодувати,— записані на іншій сторінці і в іншому гросбуху рукою, що її хлопець уже з першого погляду розпізнав як батькову:

Батько помер Лусьес Квінтес Керазерс Маккаслін, народився Кароліна 1772 помер Міссісіпі 1837 Помер і похован 27 червня 1837

Роскес вихований дідом у Кароліні не знаю скільки років. Відпущений 27 черв 1837 Не схотів відійти. Помер і похован 12 січ 1841

Фібі Роскесова жінка. Куплена дідом у Кароліні Каже що їй пятдесят Відпущена 27 черв 1837 Не схотіла відійти. Померла і похована 1 серп 1849 Тукідес син Роскеса і Фібі народився в Кароліні 1779. Відмовився 10 акрів землі за батьковим заповітом 28 черв 1837 Відмовився 200 долярів готівки від Е. і Т. Маккаслінів 28 черв 1837 Хоче залишитись і відробити

і нижче й на подальших п'ятьох сторінках, що охоплювали майже стільки ж років, день у денне повільне наростання цифр — платні, визначеної Тукідесові, і вартості їжі й одягу — тієї меляси, й м'яса, й борошна, і дешевих міцних сорочок, і штанів, і черевиків і коли-не-коли плаща проти дощу чи холоду — відлічуваних від заробленої ним суми, яка поволі, але неухильно більшала (аж здавалося хлопцеві, що він навіч бачить, як цей негр,— раб, що його власник тим самим актом, який дав йому волю, і уярмив повік,— як цей негр входить у плантаційну комору і питає, може, вже сина колишнього свого власника, чи не можна побачити ту його сторінку в гросбуху, якої він навіть і не вчитає, і навіть не просить, щоб білий прочитав йому,— ці слова він усе одно мусив би сприйняти на віру, бо ж ніяким богом не зміг би їх перевірити,— як стоїть його рахунок, скільки ще часу має минути, коли він уже зможе відійти безповоротно, хоч би це було тільки за сімнадцять миль до Джефферсона), і, як підсумок усього, двочастинний запис:

3 лист 1841 готівкою Тукідесові Маккасліну 200 долярів Заснував кузню в Дж. Груд 1841 Помер і похован у Дж. 17 лют 1854.

Юніс куплена батьком у Новому Орлеані 1807 за 650 долярів. Віддана за жінку Тукідесові 1809 Потонула в річці на різдво 1832

і поряд іншою рукою, це хлопець уперше чітко розрізнив запис дядька, цього куховара й доморядника, що навіть на пам'яті Маккасліна, котрий бачив його й хлопцевого батька ще за шістнадцять років до народження хлопця, день крізь день висиджував у кріслі-гойдалці перед вогнем, на якому готував їсти:

21-го червня 1833 Вона сама втопилася

і знову першою рукою:

23 черв 1833 Та хто в чорта коли чув щоб чорнюк сам топився

і знову другою рукою без поспіху, але рішуче — запис абсолютно такий самий, як і попередній, аж хтось би подумав, що відштемпельований, якби не інша дата:

13-го серп 1833 Вона сама втопилася

і хлопець подумав: "Але чому? Чому?" Тоді йому було шістнадцять років. Він уже не вперше сидів сам-один у плантаційній коморі і не вперше знімав з полиці над столом старі гросбухи, що стояли там весь час, скільки він пам'ятав. Ще малям і навіть потім, мавши вже дев'ять, і десять, і одинадцять років і вже навчившись читати, він не раз підводив погляд до пошрамованих і порепаних корінців і палітурок, але не відчував особливої охоти розгорнути ті гросбухи, і хоч він мав намір колись проглянути їх, оскільки розумів, що там може знайти якісь хронологічні дані, якісь записи, нехай і нудні, певно, а все-таки зрозуміліші, ніж в інших джерелах, не тільки про найближчих своїх кревних, а й про дальших родичів, і білих, і чорних, бо ж чорні так само належали до його роду, як і білі предки, і про землю, яку всі вони мали для спільного вжитку, з якої вони годувалися, і на якій жили, і яку й надалі матимуть для спільного вжитку безвідносно до кольору шкіри і юридичних прав власності, але відкладав те на якийсь вільний день, коли вже буде старий і, може, навіть трохи охолоне, а вміст старих гросбухів за всі ці роки застигне в непорушності, стане докінченим, незмінним і нешкідливим. Потім йому сповнилося шістнадцять років. І він знав, що знайде там, ще до того, як знайшов. Після півночі, коли Маккаслін уже спав, він узяв з його кімнати ключ від комори, пішов туди, замкнувся зсередини і при світлі забутого ліхтаря, що знов зачадів серед затхлої мертвотності крижаної холоднечі, схилився над пожовклою сторінкою і подумав не: "Чому вона втопилася?", а те, що, як йому здавалося, подумав і його батько, коли побачив перше братове зауваження: "Чому дядько Кумпан вважав, що вона сама втопилася?", і вже тут-таки, на наступній сторінці, знаходив, почав знаходити відповідь, якої він і сподівався, тільки це ще була не відповідь, бо цей запис він уже знав:

Томасіна яку звали Томі Дочка Тукідеса і Юніс

Народилась 1810 померла від пологів у червні 1833 і похована. Рік зорепаду

як не був відповіддю і подальший запис:

Терл син Томі дочки Тукідеса і Юніс народився 1833 рік зорепаду Батьків заповіт

і більше вже нічого на цій сторінці, ніяких марудних нотаток про щоденні заробітки та стягувану з тих заробітків вартість харчів і одежі, ніяких згадок про смерть і поховання, бо він, цей Террел, пережив своїх єдинокровних білих братів, а Маккаслін, ведучи далі гросбухи, уже не вписував до них некрологів — просто "Батьків заповіт", і хлопець уже бачив той заповіт мовби на власні очі: самовпевнена базгранина покорчених пальців старого Керазерса, ще менш розбірлива, ніж у його синів і ненабагато грамотніша, бо в ній майже кожен іменник і дієслово починалися з великої літери і не було ані розділових знаків, ані поділу на речення, так само як і найменшої спроби прояснити або хоча б затемнити мотиви, що спонукали його заповісти синові незаміжньої дівчини-рабині тисячу доларів, які мали бути сплачені спадкоємцеві після повноліття,— замір, що ним старий Керазерс, замість того, щоб самому відповісти за свій вчинок,— якого він, зрештою, явно так і не визнав,— поклав відповідальність за нього на своїх синів, немов покаравши їх грошовим штрафом за пригоду в житті їхнього батька; і це не було навіть хабарем за мовчанку в ім'я його честі, оскільки воно вийшло б на яву тільки по його смерті, коли він не зможе в її обороні кинути мало не зневажливо, як от кидають подертого капелюха або старі черевики, тисячу доларів, за таких умов для старого Керазерса не більш реальних, ніж для того негра, раба, який навіть не побачить їх, поки не доживе до повноліття, коли вже буде на двадцять один рік запізно дізнаватися, що таке гроші.

"Тож, видно, це було дешевше, ніж сказати чорнюкові "мій сину",— подумав хлопець.— Навіть коли "мій сину" — це всього лиш два слова. Але ж мусила там бути любов,— подумав він.— Хоч якась любов. Принаймні щось таке, що він назвав би любов'ю, а не просто сплювачка на годину чи на ніч..."

Був собі старий чоловік, старий, якому лишалося жити менше п'яти років, давно вдівець і самотній у домі, оскільки його сини були не тільки нежонаті, а й уже в літах, і, безперечно, знудьгований, бо ж плантація була впорядкована і функціонувала справно і грошей уже давала достатньо, либонь, навіть забагато як на людину, вади якої не перевершували її матеріальних можливостей; і була собі дівчина, молода й незаміжня,— вона мала двадцять три роки, коли народилася дитина,— можливо, він послав по неї спершу просто через свою самотність, просто йому хотілося чути в домі молодий голос і жвавий рух, він покликав її, сказав матері, щоб присилала її щоранку підмітати, прибирати постіль, і мати, хоч і не дуже радо, погодилася, адже це мовби саме собою розумілося, мовби на роду їй було написане, цій одиначці подружжя негрів, які ніколи не працювали в полі і вважали себе чимось ліпшим від інших рабів,— не тільки з цієї причини, але й тому, що він, цей негр, і його батьки дісталися у спадок білому панові від батька, а щоб купити жінку для нього, яка стала матір'ю дівчині, білий пан сам їздив аж за триста з гаком миль до Нового Орлеана і то в ту добу, коли люди подорожували верхи на коні або пароплавом

і це вже все. Хлопець думав: "Його рідна дочка Рідна дочка. Ні. Ні... Навіть він", а старі пожухлі аркуші, здавалося, самі собою перегортаються назад, до тієї сторінки, на якій записано, як той білий пан (ще й не вдівець тоді), що виїжджав з плантації так само рідко, як і його сини згодом, і зовсім не потребував нових рабів, вибрався в далеку дорогу до Нового Орлеана і придбав собі нову рабиню. І Террел, син Томі, був ще живий, коли хлопцеві сповнилося десять років, і хлопець знав з того, що сам бачив і що запам'ятав, що в жилах Террела, сина Томі, тече давніша біла кров, ніж та, що рештки її передав хлопцеві батько; і, дивлячись на півсторічної давності пожовклу сторінку, розгорнуту при жовтавому світлі курного й смердючого ліхтаря у затхлій охолоді нічної комори, хлопець ніби в живі очі бачив, як Юніс входить у крижану річку в той різдвяний день, за півроку після чого в її дочки від її ж таки коханця ("Першого чоловіка, якого вона спізнала,— подумав хлопець.— Першого в її житті") народиться дитя,— сама одинока й непоступлива, непіддатна жалощам і врочиста, цим формальним коротким актом відкинувши жаль і розпач, як уже раніше відкинула вона віру й надію

і це було все.