Балаган, або Кінець самотності! - Воннегут Курт

Він чекав, коли надійде його черга включитись у розмову. Я глянув на картку, пришпилену в нього над кишенькою. Там було:

КАПІТАН

БЕРНАРД О'ХАРА

– Капітане,– звернувся я до нього,– бачу сьогодні другу люди, ну, яка, здається, не хоче йти в ногу з часом: ви також ігноруєте родові імена?

Я помітив, що той чоловік був досить старий для такого звання, як капітан: він виглядав на всі шістдесят років.

Я подумав, що це божевільний, який десь роздобув собі форму пілота й загорівся бажанням неодмінно показатись у цьому вбранні на очі своєму улюбленому президентові.

Та, як з'ясувалося, він був при здоровому глузді. Але останні одинадцять років просидів на бойовому посту на дні таємної підземної шахти з балістичною ракетою у парку Рок-Крік[11]. Дивно, але раніше мені ніколи не траплялося про неї чути.

А проте в тій шахті базувався президентський вертоліт і зберігалося кілька тисяч галонів дорогоцінного пального.

Зрештою він порушив наказ і покинув свій суворо таємний пост, щоб, як він сказав, дізнатися, "що там діється у світі".

Сміх та й годі.

– Чи здатен вертоліт піднятися у повітря? – поцікавився я.

– Так точно, сер! – відповів пілот.

Протягом останніх двох років він сам доглядав машину, бо приставлені до неї механіки давно порозбігалися.

– Молодий чоловіче,– сказав я,– нагороджую вас за це медаллю.

Від пошарпаної вилоги свого піджака я відшпилив кружальце й почепив його пілотові на груди.

Авжеж, там було написано:

КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!

Розділ 40

Колоніст-мисливець чемно відмовився від такої медалі. Натомість він попросив трохи їжі – сякого-такого припасу на зворотну подорож до рідних гір.

Ми дали йому всього, що мали: галет і консервованих устриць, якими він туго напакував сакви, перекинуті через круп коня.

Наступного дня ще вдосвіта капітан Бернард О'Хара, Карлос Нарцис-Одинадцятий Віллавіченчо і я вилетіли з надтаємної шахти. Це був день з такою сприятливою гравітацією, що наш вертоліт витратив пального не більше, ніж якби він був пухнастою насінинкою кульбаби.

А коли ми пролетіли над Білим домом, я помахав йому рукою.

– На все добре! – вихопилось у мене.

Я вирішив спочатку летіти в Індіанаполіс, густо населений Нарцисами. Вони стікалися туди звідусіль.

Там ми збиралися залишити Карлоса, якого на схилі його віку доглянуть родичі. Я давно хотів позбутися його. Відверто кажучи, він мені до смерті набрид.

– Потім полетимо в містечко Ербана,– сказав я капітанові О'Харі,– а вже звідти – на мою батьківщину, в штат Вермонт. Там я подарую вам, капітане, цей вертоліт. І ви ширятимете, як птах, де тільки схочете. Але ви погано закінчите, якщо не оберете собі пристойного родового імені.

– Ви – мій президент! – вигукнув він.– Тож самі й дайте мені ім'я.

– Гаразд, посвячую вас у Орла-Першого,– виголосив я.

Він дуже втішився. Та й медаль припала йому до серця.

У мене ще залишалося трошки три-бензо-психоамілу, тому настрій був піднесений. Та й чи могло бути інакше, коли я летів світ за очі, після того як стільки років невилазно просидів у Вашінгтоні. Тож уперше за довгий час я навіть замугикав.

Пригадую й пісню, яку я тоді завів. Ми співали її з Елізою, коли нас ще вважали ідіотами, в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна, де нас ніхто не міг почути.

Думаю навчити цієї пісні Мелоді та Айседора: нехай заспівають її на моєму дні народження.

Ось як вона звучить:

Вперед, вперед, в країну Оз,

Де змій казковий синіх гроз.

Пашить вогнем, мов паровоз,

Казковий змій з країни Оз[12].

І так далі.

Ось воно як.

Розділ 41

Сьогодні Мелоді та Айседор вирушили на Уолл-стріт, щоб провідати велику родину Айседора – Малинників. Якось і мені пропонували стати Малинником. Пропонували і Війрі Бурундук-П'ятій Заппі. Але ми обоє відмовились.

Отож я й собі вирішив піти розвіятися. Спершу я рушив до піраміди Немовляти, що на розі Бродвею та Сорок другої вулиці, потім, перетнувши Сорок третю, дістався до старого клубу Нарцисів. Далі мої ноги понесли мене на схід: Сорок восьмою вулицею до будинку з усіма вигодами, в якому тепер мешкали раби з Війриної ферми, а колись жили мої батьки.

На сходах я несподівано зустрів саму Війру. Її раби саме були на роботі в полі, яке за давніх часів називалося парком Об'єднаних Націй. Вони саджали кавуни, кукурудзу, соняшники тощо. Над полем гриміла пісня "Міссісіпі – ріка прадавня"[13]. Усі здавалися щасливими, їм подобалося відчувати себе рабами.

Всі вони стали Бурундуками-П'ятими, хоча в минулому дві третини з них належали до Малинників. Від тих, хто бажав стати Війриними рабами, вимагалася суща дрібниця: змінити свої родові імена на Бурундуків-П'ятих.

Отак воно.

Звичайно Війра трудиться разом зі своїми рабами. Їй до вподоби важка фізична праця. Але цього разу я заскочив її за незвичайним ділом: вона длубалася в чудовому цейсівському мікроскопі, що його вчора надвечір хтось із рабів викопав з-під руїн лікарні. Завдяки міцній фабричній упаковці прилад добре зберігся.

Війра не почула моєї ходи. Вона уважно досліджувала прилад, з дитячою допитливістю та незграбністю, підкручуючи різні гвинтики. Очевидно, їй ніколи раніше не траплялося мати справу з мікроскопом.

Тим часом я підійшов зовсім близько і зненацька гаркнув:

– Гав!

Сусідка рвучко підвела голову.

– Добридень, Війро! – привітався я.

– Ви мене до смерті налякали,– сказала вона.

– Перепрошую, коли щось не так,– сказав я і щиро засміявся.

Ми з Війрою любимо пожартувати. Нема нічого приємнішого за добрий жарт.

– Нічого не бачу,– поскаржилася Війра, маючи на увазі мікроскоп.

– А там нічого й немає. За винятком дрібних і метких створінь, які хочуть пожерти нас,– сказав я.– Ви справді хочете їх побачити?

– Я дивилася на опал,– мовила Війра.

Вона й справді підсунула під окуляр мікроскопа свій оздоблений опалами та діамантами браслет. Її колекція дорогоцінностей у минулому коштувала б мільйони доларів. Люди віддавали їй усі знайдені ними коштовності, так само як мені – всі свічники.

Нині коштовності перетворились на непотріб. Так само як і свічники, бо на Манхеттені тепер не знайти жодної свічки. Вночі люди освітлюють свої оселі каганцями.

– До речі, на опалі може бути "зелена смерть",– висловив я припущення.– Схоже, що вона є скрізь і всюди.

Між іншим, знаєте, чому ми досі не загинули від тієї страшної пошесті? Бо кожен з нас уживав протиотруту, яку випадково винайшла родина Айседора – Малинники.

Власне, родина Малинників успіхами в науці похвалитися не могла. Протиотруту вони відкрили цілком випадково. Вони годувалися невипотрошеною рибою. А протиотрута – можливо, якісь рештки забруднення навколишнього середовища, що дістались нам у спадок від сивої давнини,– накопичувалась якраз у нутрощах риби.

– Війро,– сказав я,– якщо ви коли-небудь навчитеся користуватися цією штукою, ви побачите таке, чого вам не слід би бачити.

– Чому?

– Ви побачите організми, які викликають "зелену смерть".

– Ну то й що?

– Бо ви жінка вразлива,– пояснив я.– Адже ті створіння ми знищуємо трильйонами, щоразу як ковтаємо протиотруту.

І я засміявся.

Війра не сміялася.

– Як ви думаєте, чому мені зовсім не смішно? Бо, прийшовши без попередження, ви зіпсували собі сюрприз, підготовлений до вашого дня народження.

– Та невже?! – здивувався я.

– Донна хотіла зробити вам подарунок.– Війра назвала одну із своїх рабинь.– Але тепер вам не зазнати цієї втіхи.

– Гм,– сказав я.

– Вона подумала, що це якийсь чудний свічник.

Війра призналася мені також, що на початку тижня до неї уже вкотре приходили Мелоді та Айседор. Вони знову просилися до неї в раби.

– Я спробувала переконати їх, що підневільна праця – це не для кожного,– сказала Війра.

– Скажіть мені,– спитала вона,– що станеться з моїми рабами, коли я помру?

– Не турбуйтеся про день завтрашній,– відповів я,– бо завтра само подбає про себе. Довліє дневі злоба його.

Амінь,– закінчив я.

Розділ 42

Там-таки, на східцях будинку, ми з Війрою згадували битву на озері Максінкукі, на півночі штату Індіана. Я свого часу спостерігав те бойовище з кабіни вертольота, коли летів у містечко Ербана. Війра разом зі своїм алкоголіком-чоловіком Лі Молюском-Тринадцятим Заппою перебувала в самому пеклі битви. Подружжя служило кухарями на одній з польових кухонь у війську короля Мічігану.

– Всі ви там унизу здавалися мені метушливими мурашками,– сказав я.– Або мікробами під мікроскопом. Проте ми не наважувалися знизитись: боялися, що нас можуть підстрелити.

– Ми теж цього боялися,– мовила Війра.

– Якби ми вже тоді були знайомі, я спробував би вас врятувати,– сказав я.

– Це однаково, Відбере, що врятувати одного мікроба з-посеред мільйонів інших мікробів.

Війрі довелося рятуватися не лише від снарядів та куль, які свистіли над кухнею, а й від свого п'яного як чіп чоловіка. Той заходився лупцювати її в самому розпалі битви.

Він наставив їй синців на обидва ока і зламав щелепу. Потім вишпурнув її з кухонного намету надвір. Вона впала горілиць у грязюку. Після цього чоловік вийшов до неї, щоб сказати їй кілька слів, і в цю мить ворожий кіннотник продірявив його списом.

– І яка, на вашу думку, випливає з цієї історії мораль? – запитав я.

Війра поплескала мене своєю мозолястою долонею по коліну.

– Відбере, ніколи не одружуйтесь,– сказала вона.

Ми трохи поговорили про Індіанаполіс, який я тоді відвідав. Перш ніж потрапити в армію короля Мічігану, Війра разом з чоловіком прислуговували в тому місті як офіціантка й бармен у клубі Тринадцятих.

Тож я запитав у неї, який вигляд мало всередині те приміщення.

– О, ви знаєте,– відповіла вона,– там стояли опудала чорних котів, попід стелею світилися гарбузові маски-ліхтарі з прорізаними очима, носами й ротами. Інтер'єр доповнювали гральні карти, приколоті до стін кинжалами, і таке інше. За традицією я надягала сітчасті панчохи, пригвинчувала остроги, накладала на себе маску та інші деталі вбрання. Усі офіціантки, бармени та викидайло носили накладні вампірські ікла.

– Гм,– сказав я.

Розділ 43

Мене вже вшановували і як мультимільйонера, і як лікаря, і як сенатора, і як президента. Але жодну з тих зустрічей не можна рівняти з тим, як зустрів мене Індіанаполіс, вітаючи в моїй особі Нарциса.

Люди там жили бідно, смерть косила їх тисячами, давно припинили свою діяльність усі комунальні служби.