Балаган, або Кінець самотності! - Воннегут Курт

Бо так і не прийшов.

Розділ 22

Звичайно, ні мати, ні я не чинили ніяких перешкод Елізі та її адвокатові. Тож сестра досить скоро здобула свою частку спадщини. І чи не перше, що вона зробила,– це придбала половинний пай у професіональній футбольній команді "Патріоти Нової, Англії".

Те надбання тільки підняло популярність нашої родички. Правда, Еліза й досі не покидала своєї кабіни-сповідальні, але Мушарі запевнив громадськість, що тепер його клієнтка, носить синій, гаптований золотом клубний жакет "Патріотів Нової Англії".

Незабаром її та Мушарі бачили на мосту Массачусетс-авеню. Вони прямували пішки з Кембріджа в Бостон.

День був теплий і сонячний. Еліза йшла під парасолькою. На ній красувався клубний жакет рідної футбольної команди.

Боже праведний! Ну й вигляд був у цієї бідолашної дівчини!

Вона так горбилася, що її обличчя опинилося на рівні адвокатового, а треба сказати, що Мушарі-молодший був не вищий за Наполеона Бонапарта. Еліза безперервно курила і раз у раз заходилася від кашлю.

Мушарі був у білому костюмі, з ціпком у руці й червоною трояндою в петельці піджака.

Дуже скоро адвоката й Елізу оточила по-дружньому настроєна юрба цікавих, а також фото— й телерепортери.

Ми з матір'ю стежили за тією процесією по телевізору – щиро кажучи, з невимовним жахом. Бо весь той натовп явно сунув до мого будинку на Бекон-Хілл.

– Ох, Вілбере, Вілбере, Вілбере! – простогнала матуся, дивлячись на телеекран,– Невже це справді твоя сестра?

Я похмуро пожартував:

– Це або твоя єдина дочка, мамо, або тварина, відома під назвою "мурахоїд африканський".

Розділ 23

Мати не була готова до зустрічі з Елізою віч-на-віч. Отож вона втекла до своїх кімнат. Слуг я також відіслав – не хотів, щоб вони стали свідками якогось дикого вибрику Елізи.

Коли задзеленчав дзвоник, я сам пішов відчиняти двері.

Довелось усміхнутися до африканського мурахоїда, кінокамер та юрби.

– Елізо! Люба сестро! Яка приємна несподіванка. Заходь, будь ласка! – запросив я.

Для годиться я навіть спробував був торкнутись Елізи, та вона рвучко відсахнулась.

– Якщо ти мене торкнешся, маленький лорде, я вкушу тебе, і ти сконаєш від сказу,– застерегла вона.

Поліція стримувала натовп, щоб разом із сестрою та Мушарі цікаві не проникли до будинку. Я відразу запнув штори на вікнах.

Пересвідчившись, що з вулиці нас не видно, я похмуро запитав:

– Що привело тебе сюди?

– Туга за твоїм досконалим тілом, Вілбере,– відповіла сестра. Тоді відкашлялась і зареготала.– А як наші любі матер і патер? Котре з них тут? Ой, я й забула, нашого любого патера вже нема серед живих, так? Чи то наша люба матер упокоїлась? Так важко запам'ятати...

– Мати зараз у Черепаховій затоці,– збрехав я.

Мене опанувало почуття відрази, жалю й провини. Пильно придивившись, я побачив, що об'єм пласкої грудної клітки Елізи навряд чи перебільшував об'єм великої сірникової коробки. У кімнаті запахло спиртним. Отже, сестра приохотилася й до випивки. Її шкіра була нездорова, а фігура скидалася на дорожню скриню нашої прабабусі.

– Черепахова затока... Черепахова затока...– в задумі пробурмотіла Еліза.– Чи спадало тобі на думку, любий братику, що наш любий тато – зовсім не наш тато?

– Ти про що? – спитав я.

– Мабуть, одної місячної ночі наша матуся нишком скочила з подружнього ложа,– сказала Еліза,– щоб спаруватися з велетенською черепахою в тій Черепаховій затоці.

Отак воно.

– Елізо,– мовив я,– якщо ти збираєшся обговорювати наші сімейні справи, тоді містерові Мушарі краще залишити нас наодинці.

– А це чому? – заперечила сестра.– Нормі – вся моя родина.

– Ну, це вже занадто,– мовив я.

– Ота розцяцькована стара шкапа, твоя матуся,– ніяка мені не родичка,– заявила Еліза.

– Ну... ну!..– застеріг я її.

– Може, й ти вважаєш себе моїм родичем, га? – допитувалась вона.

– Що я маю тобі сказати? – запитав я.

– А ми для того й прийшли сюди – послухати, що ти скажеш,– відповіла сестра.– Тебе завжди вважали розумнішим за мене. Я була ніби пухлиною, яку визнали за необхідне зрізати з тебе.

– Я ніколи так не вважав,– заперечив я.

– Зате інші вважали,– мовила сестра.– А ти їм вірив. Це навіть гірше. Ти – фашист, Вілбере. Ось ти хто!

– Дурниці,– сказав я.

– Фашисти – це виродки, які вірять, коли хтось запевняє їх, ніби вони представники вищої раси,– випалила Еліза.

– Облиш! – вигукнув я.

– І тоді вони хочуть знищити усіх інших,– докинула сестра.

– Ця розмова ні до чого нас не приведе,– сказав я.

– А мені нікуди й не треба. Ви вже один раз привели мене в одне місце – більш я туди не хочу.

– Елізо, чи ти втішишся, коли я скажу: наша мати до кінця днів своїх жалкуватиме, що ми завдали тобі таких прикрощів?

– Хіба це може зарадити? – обурилася вона.– Найбезглуздіше запитання, яке мені будь-коли траплялося чути!

Раптом вона схопила в обійми Нормана Мушарі-молодшого.

– Ось хто знає, як треба допомагати людям! – оголосила вона.

Я схвально кивнув головою:

– Ми дуже вдячні йому. Ми справді щиро йому вдячні.

– Мушарі для мене – і мати, й батько, й брат, і навіть господь бог власною персоною,– сказала Еліза.– Він повернув мені радість буття. Він якось сказав мені: "Люба, гроші тебе втішать мало, але тих твоїх родичів ми ще так притиснемо, що вони аж запищать".

– Гм-м-м,– буркнув я.

– І повір мені: це куди приємніше, ніж слухати твої теревені про співчуття. Всі твої балачки – це тільки нагода для тебе похизуватися своєю вдавано-чутливою душею.– І вона якось неприємно засміялася.– Я б порадила вам з матір'ю, де спокутувати свою провину. Зрештою, для вас, мавп, то найбільш підхоже місце!

Отак воно.

Розділ 24

Отже, Еліза принижувала мою гідність як тільки могла. А я мусив якось боронитися.

Без будь-якої пихи, лише з суто клінічним цинічним інтересом я відзначив подумки: моя чавунна вдача витримає всі наскоки, навіть якби я взагалі відмовився від захисту.

Та як я помилився, коли подумав, що Еліза вичерпала свою лють!

Поки що її наскоки були спрямовані тільки на те, щоб оголити мій чавунний характер. Вона, так би мовити, вислала вперед тільки розвідників, щоб ті повирубували дерева й чагарі, за якими ховалася моя істинна суть.

І ось, непомітно для мене, шкаралупа мого характеру, цілком беззахисна і вразлива, відкрилась перед жерлами Елізиних прихованих гармат, готових бабахнути прямою наводкою.

Отак воно.

На мить запала тиша. Сестра шастала по моїй кімнаті, розглядаючи книжки, яких вона, певна річ, не могла прочитати. Потім підійшла до мене і раптом, закинувши голову, запитала:

– Люди вступають на медичний факультет Гарвардського університету тільки тому, що вони вміють читати й писати?

– Мені жилося не солодко,– сказав я.– Нелегко давалась наука. Та й тепер доводиться багато працювати.

– Якщо Боббі Браун вивчиться на лікаря,– заявила сестра,– це стане найпереконливішим доказом на користь християнської цивілізації.

– Ну, знаменитим лікарем я не стану,– признався я.– Але й задніх не пастиму.

– Доторкнися до мене,– раптом запропонувала Еліза.

– Що? – перепитав я.

– Ми з тобою однієї плоті. Я – твоя сестра. Доторкнися до мене,– повторила вона.

– Чом би й ні,– пробелькотів я. Але руки мої наче заклякли.

– Я жду,– сказала вона.

– Та ти ж мене так зненавиділа...

– Я ненавиджу Боббі Брауна.

– Ну, якщо ти справді ненавидиш Боббі Брауна...– бубонів я.

– І Бетті Браун,– докинула сестра.

– Це було так давно,– зауважив я.

– Доторкнися до мене,– наполягала вона.

– О боже, Елізо! – зітхнув я. Руки мої ніяк не піднімались.

– Тоді я доторкнуся до тебе.

– Як хочеш...– Мене раптом опанував моторошний страх.

– Вілбере, у тебе із серцем усе гаразд? – запитала вона.

– Начебто.

– Якщо я доторкнуся до тебе, ти обіцяєш не вмерти?

– Так, обіцяю.

– Тоді, можливо, помру я,– сказала Еліза.

– Сподіваюся, цього не станеться.

– Пробач, я так поводжуся, наче знаю, що має статися. А може, нічого й не станеться.

– Цілком можливо,– погодився я.

– Ніколи не бачила тебе таким переляканим,– зауважила вона.

– Я звичайна собі людина.

– Ти не хочеш пояснити Нормі, що тебе так налякало? – запитала Еліза.

– Ні, не хочу.

Потім сестра доторкнулася до мене.

І знову ми перетворились на єдиний геній.

Розділ 25

Наше шаленство тривало п'ять днів і п'ять ночей.

Після того ми з сестрою проспали аж три доби. А коли я нарешті прокинувся, то побачив, що лежу у своєму ліжку під крапельницею, з якої в мою вену вливався поживний розчин.

Елізу, як я потім довідався, забрала й одвезла до, її власного дому приватна "швидка допомога".

Ви запитаєте, чому ніхто не спробував угамувати нас або покликати на допомогу? Річ у тім, що ми з Елізою по черзі переловили всіх: Нормана Мушарі-молодшого, бідолашну матусю і всіх слуг.

Правда, щодо цього в мене цілковитий провал у пам'яті.

Своїх бранців ми поприв'язували до масивних дерев'яних стільців і, звичайно, позатикали їм роти, а потім розсадили всіх навколо обіднього столу.

Хвалити бога, що ми не забували давати нашим бранцям їсти й пити, а то б ще взяли на душу групове вбивство. Правда, ніхто з них не мав змоги ходити до вбиральні. А годували ми їх тільки арахісовою пастою та бутербродами з джемом. Пригадую, мені кілька разів доводилось ходити в крамницю, щоб купити хліба, джему та арахісової пасти.

Після чого ми шаліли далі.

Пригадую, я вголос читав Елізі з книжок із педіатрії, дитячої психології, соціології, антропології тощо. Бо я мав звичку зберігати всі свої підручники.

Пам'ятаю, ми то ніжно обіймалися, то бралися до роботи: я сідав за друкарську машинку, а Еліза вмощувалася поруч. Із надлюдською швидкістю я щось друкував.

Отак воно.

Коли я прийшов до тями, Мушарі та мої адвокати уже встигли залагодити справу із слугами: за певну винагороду ті погодилися забути всі жахи, яких їм довелося зазнати, сидячи за обіднім столом. Вони пообіцяли тримати язики на припоні й не базікати про побачене.

На той час нашу матір уже виписали з лікарні, але, повернувшись додому, до Черепахової затоки, вона ще довго не вставала з ліжка.

Фізично я зазнав лише виснаження – ото й тільки.

Та, коли лікарі дозволили мені ходити, моя психіка виявилась настільки травмованою, що я навіть не сподівався впізнати навколишній світ. Коли б того дня сила земного тяжіння різко стрибнула вгору, як це стала правилом через багато років, і коли б мені довелося рачкувати по будинку, до чого я часто вдаюся тепер, я розцінив би це як справедливу реакцію Всесвіту, обуреного нашою страхітливою поведінкою.

Проте майже нічого не змінилося.