Балаган, або Кінець самотності! - Воннегут Курт

То була моя троюрідна сестра Роза Олдріч Форд. У шлюбі вона не знайшла щастя, бо я зовсім не кохав її і нікуди з нею не вибирався. Я ніколи не був здатен кохати жінку. В нас народився синок – Картер Пейлі Суейн, якого я теж не любив. Картер уродився нормальним хлопчиком, і тому він анітрохи не цікавив мене. Він був якийсь безвиразний, безбарвний – тільки й того, що виростав усе більший і більший.

Після нашого розлучення його мати й він придбали в Мачу-Пікчу квартиру в тому ж таки будинку, де мешкала Еліза. Більш я про них нічого не чув, навіть тоді, коли став президентом Сполучених Штатів.

А літа все минали.

І одного разу, прокинувшись уранці, я раптом усвідомив, що мені ось-ось стукне п'ятдесят! Мати на той час перебралася жити до мене у Вермонт, а будинок біля Черепахової затоки продала. Тепер вона перетворилася на кволу й полохливу бабусю. Дедалі частіше вона заводила розмови про загробне життя.

У цих питаннях я був тоді справжнім невігласом. Я думав, що коли людина померла, то вже померла.

– Я знаю, твій батько чекає там на мене з розкритими обіймами,– казала вона.– І моя матуся, і мій тато теж.

Як з'ясувалося згодом, вона мала рацію. Бо, зрештою, на небесах більш нема чого робити: тільки нудитися без діла й чекати родичів.

Мати уявляла собі царство небесне подібним до майданчика для гри в гольф десь на Гавайях: зелений лужок із доглянутими доріжками, які збігають до теплого океану.

Я трохи покепкував над її омріяним раєм.

– Це схоже на таке місце, де люди весь час п'ють лимонад.

– О, я дуже люблю лимонад,– відказала вона.

Розділ 29

На схилі віку мати говорила й про те, як їй остогидло все штучне: синтетичні запахи, синтетичні тканини, пластмасові вироби і таке інше. Вона любила шовк, ситець, льон, вовну, шкіру, а також глину, скло, камінь. А ще любила коней і вітрильники.

– Усе це повертається, мамо,– казав їй я.

І то була Чистісінька правда.

На той час я вже тримав при своїй клініці двадцятеро коней – а також фургони, вози, коляски та сани. Була в мене й особиста коняка, чудова гніда кобила клайдсдельської породи, на кличку Будвайзер.

Крім того, я знав, що гавані Нью-Йорка, Бостона і Сан-Франціско знову перетворилися на ліси щогл. А я вже хтозна-відколи їх не бачив.

Через три тижні, в день свого п'ятдесятиріччя, я зранку поїхав верхи на Будвайзері в сусіднє селище забрати пошту.

Я отримав Листа від Елізи. Він складався з двох речень: "Вітаю нас із Днем народження. Виїжджаю на Марс!"

На конверті того листа стояв поштовий штемпель двотижневої давності. В тій-таки пошті були й свіжіші новини. "На превеликий жаль, маємо Вас повідомити, що Ваша сестра загинула під сніговою лавиною на Марсі".

Я прочитав ці трагічні рядки, стоячи на трухлявому ганку пошти в затінку сусідньої церковки.

Незвичайне почуття опанувало мене: спочатку я був сплутав його із своїм психологічним станом. Мені здалося, то накотилася перша хвиля розпуки. Я не міг навіть поворухнути ногою чи ступити крок. Більше того, риси мого обличчя опливали, наче розтоплений віск.

А насправді якраз у ту мить неймовірно збільшилася сила земного тяжіння.

Від церкви почувся оглушливий брязкіт. То зірвався й упав додолу дзвін.

А в наступну мить я провалився крізь ганок, і мене ще й придавило його рештками.

В інших місцях планети уривалися підвісні троси ліфтів, падали на землю літаки, ішли на морське дно велетенські лайнери, ламались осі автомобілів, обвалювалися мости і таке інше.

Це було жахливо.

Розділ 30

Той перший різкий стрибок гравітації тривав, може, з хвилину, але після того світ уже ніколи не став таким, як раніше.

Як тільки сила тяжіння впала до нормальної, я вибрався з-під руїн ганку. В голові у мене паморочилось. Я позбирав свою пошту.

Будвайзер наказав довго жити. Він намагався встояти на ногах, і в нього вивалилися тельбухи.

Мабуть, я почував себе, як контужений вибухом бомби або снаряду. Звідусіль потерпілі благали про допомогу – а я ж був єдиний лікар на всю околицю. Однак я пішов собі геть.

Пригадую, що я тупо блукав під яблунями нашого саду.

Стоячи посеред родинного кладовища, я розпечатав листа від фармацевтичної фірми "Елі Ліллі". В конверті було кілька таблеток, кольором і розмірами схожих на сочевицю.

Супровідна інструкція, яку я прочитав дуже уважно, повідомляла, що ці ліки називаються "три-бензо-психоаміл". Компонент "психо" в назві таблеток означав, що вони сприяють урівноваженню поведінки людей.

Диво-препарат рекомендувався тим, хто страждав на так звану хворобу Туретті. Бідолахи, вражені тією хворобою, без будь-якого лихого наміру, прилюдно лаються сороміцькими словами і роблять непристойні жести.

У тому приголомшеному стані, в якому я тоді перебував, мені здалося дуже доречним ковтнути дві таблетки, що я й зробив.

Через дві хвилини усе моє єство сповнилося втіхою і впевненістю у своїх силах. Мені було так добре, як ніколи раніше.

Саме відтоді я привчився одурманювати себе. Ця згубна звичка тривала майже тридцять років.

Отак воно.

Хоч як дивно, але в моїй клініці минулося без жертв. Відбулися дрібницями. Під кількома важчими дітлахами розвалилися ліжка та візки для транспортування хворих. Одна з медсестер провалилась у тайник, колись захований під Елізиним ліжком: вона зламала собі обидві ноги.

Хвалити бога, мати проспала весь той жах.

Коли вона прокинулась, я стояв біля її ніг. Вона знову почала казати мені, що ненавидить усе штучне.

– Знаю, мамо,– відповів я.– Цілком із тобою згоден. Назад до природи!

Я проковтнув ще кілька таблеток три-бензо-психоамілу й пішов до гробниці професора Ілайю Рузвельта Суейна, щоб забрати папери, які ми з Елізою колись там сховали.

У науковому трактаті про гравітацію я тепер нічогісінько не второпав. Певно, коли наші з Елізою мозки об'єднувались, ми були тисячократ розумніші, ніж кожен окремо.

Зате наш утопічний проект перебудови Америки в країну тисячі штучно розширених родин виявився цілком приступним для мого розуміння. Тепер він видався мені просто геніальним. У ньому відзначалося, що в Америці, власне, давно існують такі штучно розширені родини. Лікарі, наприклад, вважають себе родичами всіх інших лікарів, юристи водяться з юристами, політики – з політиками і таке інше.

Але ми з Елізою доводили: такі розширені родини ні до чого не придатні, бо до них не входять діти, старі люди, домогосподарки та всякі інші громадяни, позбавлені будь-яких визначених характеристик. До того ж спільні інтереси професійних кланів надто вузькі та специфічні, отож людям стороннім вони здаються просто безглуздими.

"Ідеально розширена родина,– писали ми з Елізою,– повинна являти собою пропорційне представництво від усіх прошарків американського суспільства. Тоді ми матимемо в країні, скажімо, десять тисяч парламентів, які чесно й кваліфіковано обговорюватимуть те, про що нині сперечаються з піною біля рота лише купка лицемірів: про добробут усього людства".

Від читання мене відірвала старша медсестра, яка зайшла повідомити мене, що всі хворі діти нарешті заспокоїлись від переляку і поснули.

Я подякував за приємні новини. І раптом спіймав себе на тому, що кажу сестрі:

– Ага, мало не забув. Будь ласка, зв'яжіться з фірмою "Елі Ліллі", що в Індіанаполісі, й замовте дві тисячі пакетиків їхніх нових ліків. Називаються вони "три-бензо-психоаміл".

Отак воно.

Розділ 31

Через два тижні мати моя померла.

Протягом подальших двадцяти років сила земного тяжіння не зазнавала таких катастрофічних змін.

А час усе збігав. Час віднині втратив для мене чітку окресленість – завдяки дедалі більшим дозам три-бензо-психоамілу.

Десь тоді я збайдужів до своєї клініки, облишив медицину, і мене обрали сенатором до конгресу від штату Вермонт.

А час минав.

І якось я виявив, що балотуюся в президенти країни. На лацкан мого парадного фрака камердинер приколов значок, на якому було викарбуване моє передвиборче гасло, що мало забезпечити мені переконливу перемогу:

КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!

За всю виборчу кампанію я з'явився в Нью-Йорку лише один раз. Там я виголосив промову зі сходів публічної бібліотеки, що на розі Сорок другої вулиці та П'ятої авеню. На ту пору це місце перетворилося на не дуже жвавий морський курорт. Острів так і не зміг ожити після того жахливого стрибка сили земного тяжіння, коли попадали ліфти в усіх будинках, позатоплювались тунелі і обвалились усі, крім Бруклінського, мости.

Тепер гравітація знову почала завдавати клопоту людям. Правда, змінювалась вона вже не стрибками, а зростала й падала з неквапкістю морських припливів та відпливів.

Коли я виголошував промову зі сходів бібліотеки, сила гравітації була більша від норми. Через те, звертаючись до народу, я сидів у кріслі. Був я цілком тверезий, а проте розлігся в кріслі, мов добре підпилий англійський поміщик за давніх-давен.

Слухачі мої, здебільшого пенсіонери, повлягалися просто на П'ятій авеню, яку блокувала поліція. Хоч не думаю, щоб там був якийсь вуличний рух. Десь на Медісон-авеню пролунав вибух – то розбирали на будівельні матеріали хмарочоси, які стали нікому не потрібні.

Говорив я про самотність в Америці. Ця тема мала забезпечити мені перемогу на виборах. І, зрештою, то була єдина тема, на яку я міг виступити.

– Сором сказати,– почав я,– але я чомусь не спробував раніше втілити в життя свій нехитрий і на диво ефективний проект усунення самотності.

Далі я запевнив слухачів, що всі злигодні, які спіткали американців, були спричинені їхньою самотністю, а не схильністю до гріха, і таке інше.

По закінченні промови до мене підійшов якийсь дід і став розповідати, як він придбав страховку життя, як сплачував внески, як скуповував усілякі побутові прилади та автомобілі. Нічого з того не було йому потрібне, і він робив усе це тільки тому, що прагнув породичатися з продавцями.

– У мене немає рідних,– сказав мені старий,– а так хочеться, щоб були.

– Усім цього хочеться,– докинув я.

Він розповів мені, як свого часу приохотився до випивки, намагаючись поріднитися із завсідниками барів.

– Кожен бармен був тобі наче батько рідний, – бубонів старий.– Та раптом бар зачиняли, і ти мусив іти геть.

– Як я вас розумію,– сказав я і почав розповідати напівправдиву історію про самого себе, яка на той час уже засвідчила свою цілковиту безвідмовність.– Мені добре відомо, що таке самотність.