Любий друг - Мопассан Гі де

Бачив її?

Він відповів:

— Ні, ти, певно, помилилась.

Але теж давно вже її примітив. Це Рашель блукала коло них з гнівом у очах та обуреними словами на язиці.

Дюруа зіткнувся був з нею в натовпі, і вона тихенько сказала йому "Добридень" та підморгнула — розумію, мовляв. Але він на це загравання не відповів, щоб не побачила коханка, і пройшов холодно, піднісши чоло й зневажливо стиснувши губи. Повія, вже дратуючись від несвідомих ревнощів, пішла слідком, знову зіткнулась із ним і промовила голосніше:

— Добридень, Жорже.

Він знову нічого не відповів. Тоді вона завзялася, щоб він конче пізнав її і привітався, і походжала весь час за ложею, чекаючи сприятливої хвилини.

Побачивши, що пані де Марель дивиться на неї, вона торкнулась Дюруа пальцем до плеча:

— Добридень. Як ся маєш?

Але він не обернувся.

Вона провадила:

— Ну, чи не оглухнув ти після четверга?

Він нічого не відповів, прибравши зневажливого вигляду, щоб не скомпрометувати себе навіть розмовою з повією. Вона засміялась, гнівно засміялась і сказала:

— Так ти й німий? Чи не пані оця тобі язика одкусила?

Він гнівно обернувся й обурено промовив:

— Як ви маєте право розмовляти? Ідіть собі, а то звелю затримати вас.

Тоді очі її спалахнули, груди заколихались, і вона крикнула:

— А, он воно що! Ах ти ж пика! Коли спиш з жінкою, так хоч вітайся ж. Це не причина, що ти з другою, так уже й не впізнаєш мене сьогодні. Коли б тільки кивнув мені, як я тоді проходила, то дала б тобі спокій. А ти пишного строїш, — почекай же! Я тобі пиху зіб’ю! Ти мені й добридень не сказав, коли побачив…

Кричала б вона ще довго, але пані де Марель розчинила з ложі двері й метнулась у натовп, безтямно шукаючи виходу.

Рашель, коли побачила, що вони тікають, переможно гукнула:

— Держіть її! Держіть! Вона коханця в мене вкрала!

Публіка сміялась. Два добродії ради жарту спіймали втікачку за плечі й потягли, силкуючись поцілувати. Але наспів Дюруа, вирвав її силоміць і вивів на вулицю.

Вона кинулась у карету, що стояла коло ґанку. Він теж скочив за нею, і коли візник спитав: "Куди їхати, пане?" — відповів: "Куди знаєте".

Карета поволі рушила, хитаючись на брукові. Клотільда затулила обличчя руками й захлиналась від хвилювання, а Дюруа не тямив, ні що робити, ні що сказати. А коли почув, що вона плаче, забубонів:

— Слухай, Кло, моя маленька Кло, дозволь з’ясувати тобі! Це не моя вина… Я знав ту жінку дуже давно… коли тільки приїхав…

Вона відразу розтулила лице і з гнівом закоханої, зрадженої жінки, з шаленим гнівом, що вернув їй мову, зашепотіла швидко й уривчасто:

— Ох… Мерзотник… Мерзотник… який же ти подляк!.. Чи можливо ж? Який сором… Ох боже мій… який сором!..

Потім, розпалюючись дедалі більше, в міру, як яснішали їй думки та напливали слова, казала йому:

— Це ти моїми грішми їй платив! А я йому гроші давала… на повію… Ой мерзотник!..

Якусь хвилину вона шукала, здавалось, іншого, міцнішого слова, що не давалось їй, потім зненацька прохрипіла, немов плюнути маючи:

— О! Свиня… свиня… свиня… Ти їй моїми грішми платив… Свиня… Свиня!..

Іншого вигадати не могла й приказувала:

— Свиня… свиня…

Раптом вихилилась у віконце і смикнула візника за рукав: "Стійте!", розчинила дверці й вискочила на вулицю.

Жорж теж хотів злізти, та вона крикнула: "Не сходь!" — так голосно, що круг неї стовпились перехожі; і Дюруа не зворухнувся, боячись скандалу.

Тоді витягла з кишені гаманця, пошукала грошей коло ліхтарика, взяла два з половиною франки і поклала візникові в руку, сказавши тремтячим голосом:

— Ось… за вашу працю… Я сама плачу… І одвезіть цього розпутника на вулицю Бурсо, в Батіньйоль.

Гурт навкруг неї весело заворушився. Хтось сказав: "Браво, мала!", а молодий обідранець, що опинився коло коліс, просунув голову в непричинені двері й верескливо крикнув:

— Добрий вечір, Бібі!

І карета рушила далі під загальний регіт.

VI

Сумний прокинувся Жорж Дюруа вранці.

Він поволі одягся, сів коло вікна й замислився. У всьому тілі почував болісну втому, немов учора його палицями побито.

Нарешті потреба дістати гроші пригнала його до Форестьє.

Приятель прийняв його в кабінеті, де сидів біля коминка, гріючи ноги.

— Чого це ти так рано?

— У мене дуже важлива справа, маю борг честі!

— Програв?

Він завагався, але потвердив:

— Програв.

— Багато?

— П’ятсот франків!

Винен він був тільки двісті вісімдесят.

Форестьє скептично спитав:

— Кому винен?

— Та… та… одному добродієві, Карльвілеві.

— Ага! І де він живе?

— На вулиці… вулиці…

Форестьє засміявся:

— На вулиці "шукай вітра в полі", правда? Знаю цього добродія, мій любий. Хочеш двадцять франків, то можу ще тобі дати, тільки не більше.

Дюруа взяв золотого.

Потім обійшов усіх знайомих і на п’яту годину назбирав вісімдесят франків.

Бракувало ще двохсот, і він побачив безнадійність своїх заходів, але зібрані гроші лишив собі, промовивши: "Що ж мені перериватись ради тієї шльондри? Віддам, коли матиму".

Два тижні він жив ощадно, правильно й чеснотно, пройнявшись найкращими намірами. Потім його охопило жагуче бажання любові. Йому здавалось, що вже не один рік минув, відколи обіймав жінку, і тремтів від кожної спідниці, як матрос, знову побачивши жадану землю.

Отож подався якось увечері до Фолі-Бержер, сподіваючись здибати Рашель. І справді побачив її, тільки ввійшов, бо вона постійно в цьому закладові пробувала.

Він підійшов до неї, посміхаючись, і подав руку. Та вона зміряла його поглядом з голови до п’ят:

— Що це ви хочете від мене?

Він спробував засміятись:

— Ну, не клей дурня.

Але вона відвернулась, сказавши:

— Я не знаюся з сутенерами.

Вона добрала найгрубішої лайки. Обличчя його спалахнуло, і він вийшов геть.

У редакції працювати йому було сутужно, бо Форестьє був хворий, виснажений, весь час кашляв і ніби навмисно вигадував для нього всякі клопітні завдання. Одного разу навіть, у хвилину нервового роздратування, після довгого нападу кашлю, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, пробурмотів:

— А, чорт, ти дурніший, ніж я гадав.

Той трохи не ляпнув його в обличчя, але стримався й вийшов, пробурмотівши:

— Я тобі пригадаю.

Раптом у нього виникла думка, й він додав:

— От я тобі роги наставлю, друзяко!

І пішов, потираючи руки, вдоволений своїм планом.

Він хотів зразу ж узятись виконувати його й другого дня пішов на розвідки до пані Форестьє.

Вона лежала на канапі, читаючи книжку.

Подала йому руку, не ворухнувшись, тільки голову повернула й промовила:

— Добрий день, Любий друже.

Він ніби ляпаса дістав:

— Чого ви називаєте мене так?

Вона відповіла посміхаючись:

— Бачила пані де Марель на тому тижні й знаю, як вас там охрестили.

Приязність молодої жінки заспокоїла його. То й чому б йому, зрештою, боятись?

Вона казала:

— Ви її пестите. А до мене заходите тридцять шостого числа або щось коло того.

Він сів поруч і дивився на неї з новою цікавістю, з цікавістю аматора, що побачив коштовність. Вона була чарівна, білява, ніжна й гаряча, мов для пестощів створена, і він подумав: "Вона краща за ту, безперечно". Успіху був цілком певний — тільки руку, здавалось, має простягти, щоб дістати його, як стиглий овоч.

Він рішуче сказав:

— Не приходив до вас, бо так краще.

Вона спитала, не зрозумівши:

— Як? Чому?

— Чому? Ви не догадуєтесь?

— Аж ніяк.

— Бо закохався у вас… о, трошки, тільки трошки… І не хочу зовсім закохуватись.

Вона, здавалось, не здивувалась, не образилась і не зраділа; вона й далі байдуже посміхалась і спокійно відповіла:

— О, приходьте все-таки. В мене надовго не закохуються.

Її тон уразив його більш, ніж самі слова, й він спитав:

— Чому?

— Бо це марна річ, і я зразу ж даю це зрозуміти. Коли б ви раніш розповіли мені за свої побоювання, то я заспокоїла б вас і, навпаки, просила б заходити якнайчастіше.

Він патетично скрикнув:

— Чуттям наказувати не можна!

Вона повернулась до нього:

— Друже, для мене закоханий чоловік викреслюється із числа живих. Він стає ідіотом, та не тільки ідіотом, а й небезпечним. З тими, хто любить мене або вдає любов, я уриваю всякі близькі зносини, бо передусім вони нудні мені, а потім ще й непевні, як скажений собака, що завжди може напасти. Отже, я беру їх у моральний карантин, аж поки не минеться недуга. Не забувайте цього. Я знаю добре, що любов для вас — це щось ніби голод, а для мене, навпаки, це якесь… якесь єднання душ, що в розрахунки чоловіків не входить. Ви розумієте в ній букву, а я — дух. Але… гляньте-но мені в вічі…

Вона вже не посміхалась. Обличчя її було спокійне й холодне, коли казала, підкреслюючи кожне слово:

— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, розумієте? Отже, цілком даремно, навіть шкідливо для вас затинатись на цьому бажанні… А тепер, коли… операцію зроблено… якщо хочете, будемо друзями, добрими друзями, але справжніми, без задньої думки.

Він зрозумів, що всяка спроба буде марна після такої безнадійної лекції. Він зразу ж щиро скорився, радіючи, що матиме в житті таку спільницю, й простяг їй руку:

— Я до ваших послуг, пані, коли і як схочете.

Вона відчула сердечність в його голосі й дала свої руки.

Він поцілував їй одну по одній, а коли підвів голову, сказав щиро:

— Боже мій, коли б я знайшов таку жінку, як ви, то з яким щастям одружився б із нею!

Цей раз вона зворушилась, замилувалась його словами, як буває з жінками від компліментів, що проходять їй у серце, й кинула на нього той хуткий, вдячний погляд, що обертає нас у рабів.

А що він не міг добрати переходу до дальшої розмови, вона ніжно промовила, торкнувшись пальцем його руки:

— Я зразу ж почну виконувати свої дружні обов’язки. Ви недогадливий, мій любий…

Повагавшись, вона спитала:

— З вами можна вільно говорити?

— Так.

— Цілком?

— Цілком.

— Ну, так навідайте пані Вальтер, вона дуже вами цікавиться, і постарайтесь сподобатись їй. Отам ваші компліменти будуть доречні, хоч вона чесна, затямте це, цілком чесна. О, там хвацькі наскоки успіху не матимуть. Але ви там кращого знайдете, коли зумієте. Я знаю, що в газеті ви ще й досі маєте незначне становище. Але не бійтесь, вони всіх співробітників приймають дуже приязно. Сходіть, повірте мені.

Він сказав усміхаючись:

— Дякую, ви — янгол, ви мій янгол-охоронець.

Потім розмовляли про всячину.

Він сидів довго, бажаючи довести, що йому приємно коло неї бути; а прощаючись, ще раз спитав:

— Отже, ми — друзі?

— Звичайно ж.

Відчувши тоді враження своїх слів, він додав, щоб підсилити їх:

— А якщо будете колись удовою, то я на черзі.

Й швиденько вийшов, щоб не дати їй часу розгніватись.

Візит до пані Вальтер трохи турбував Дюруа, бо він не мав жодного приводу з’явитись до неї, а допускатись незручності не хотів.