Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс
З усіх боків на пагорб кинулась ватага "Чорної стріли". Кращі бігуни і ті, кому випало бігти по відкритій місцевості, набагато випередили інших і були вже недалеко від своєї мети: дехто побіг по видолинках праворуч і ліворуч пагорба, щоб оточити хлопців.
Дік скочив під найближчу купу високих дерев. Це був дубовий гай. Грунт тут виявився твердим, кущі не плутались під ногами, і хлопчики побігли швидше, бо бігти доводилось з гори. Гай закінчився, і вони опинились перед широкою галявиною. Дік повернув ліворуч. Хвилини через дві вони знов натрапили на галявину і знов повернули наліво. Таким чином вийшло, що хлопці, відхиляючись ліворуч, дедалі наближались до дороги й річки, через яку вони переправились годину чи дві тому, а їхні переслідувачі побігли зовсім в інший бік, до Танстола.
Хлопці зупинились, щоб віддихатись. Переслідувачів не було. Дік приклав вухо до землі, але не почув нічого. Та слуху не можна було й довіряти, бо за шелестом листя на вітрі важко було розрізнити що-небудь.
– Вперед, – сказав Дік, і незважаючи на втому і на те, що Метчем накульгував на поранену ногу, зібравшись з силами, вони побігли далі.
Хвилини через три вони вже продирались крізь хащі. Високо над їх головами крони дерев утворювали зелену покрівлю, яку підтримували, наче колони, стовбури. Бігти було б неважко, якби не заважали кущі гостролисту.
Нарешті дерева порідшали, і в лісі стало світліше.
– Стій! – крикнув чийсь голос.
Серед товстих стовбурів, не далі як за п'ятдесят кроків, хлопці побачили дужого чоловіка в зеленій куртці, який, засапавшись від швидкого бігу, квапливо прицілився в них з лука. Метчем скрикнув і зупинився, але Дік, не роздумуючи ні миті, вихопив кинджал і кинувся до лісовика. Чи то лісовик розгубився від такого відважного нападу, чи то не наважився порушити наказ, але він не стріляв. Та раніше, ніж він встиг опам'ятатися, Дік схопив його за горло і повалив на землю. Стріла відлетіла в один бік, лук – в другий. Обеззброєний лісовик обхопив руками свого ворога, але кинджал двічі майнув у повітрі й двічі опустився. Почувся стогін. Потім Дік підвівся з землі, а лісовик залишився лежати нерухомо.
– Вперед! – сказав Дік.
І він знову побіг; Метчем ледве встигав за ним. Правду кажучи, обидва бігли тепер дуже повільно, докладаючи до цього великих зусиль і хапаючи ротом повітря, наче риби на березі. У Метчема страшенно кололо в боці, в голові паморочилось, ноги Діка були, немов налиті свинцем. Вибивались з останніх сил, та все ж бігли. Враз ліс закінчився. Попереду, за кілька кроків від них, видніла дорога, що йшла з Райзінгема в Шорбі; тут обабіч неї стіною стояли дерева.
Побачивши дорогу, Дік зупинився. У цей час він почув невиразний шум, який швидко посилювався. Спочатку він нагадував виття вітру, але незабаром у цьому шумі Дік розрізнив тупіт. Раптом з-за повороту дороги вихопився загін вершників, промайнув повз хлопців і миттю зник за другим поворотом. Вершники мчали так швидко і в такому безладді, ніби тікали від смерті. Дехто був поранений; бігли й коні без вершників із закривавленими сідлами. Це, очевидно, були втікачі з поля битви.
Ледве шум почав завмирати вдалині, в напрямі Шорбі, як знову почувся тупіт, і на дорозі з'явився ще один втікач, – цього разу самітний вершник, який був, судячи з його лат, людиною знатного походження. Одразу ж за ним показалось кілька обозних возів; коні бігли не поспішаючи, хоч возії щосили шмагали їх батогами. Ці, очевидно, втекли ще вранці, до закінчення битви, але боягузтво не врятувало їх.
В той час, як вози порівнялися з тим місцем, де стояли здивовані хлопці, їх наздогнав якийсь оскаженілий від люті воїн у посічених латах і почав рубати возіїв мечем. Деякі з них кинули вози і втекли в ліс, інших воїн порубав, клянучи їх нелюдським голосом за боягузтво. Тимчасом шум вдалині посилювався. Вітер доносив гуркіт возів, тупіт копит, крики воїнів. Ясно було, що по дорозі, наче повінь, ринула ціла армія.
Дік спохмурнів. Він збирався йти по цій дорозі аж до повороту на Холівуд, а тепер мусив змінити свій план. Головне ж, він побачив прапори графа Райзінгема і зрозумів, що битва вирішилась не на користь Ланкастерам. Чи встиг сер Деніел приєднатися до ланкастерців і зараз, теж розгромлений, тікає? Чи, може, він перейшов на бік йорків, заплямувавши свою честь? Важко сказати, що гірше.
– Ходім, – похмуро мовив Дік і, обернувшись спиною до дороги, пішов назад у ліс. Метчем, шкутильгаючи, поплентався слідом за ним.
Деякий час вони йшли мовчки. Наближались сутінки. Сонце опускалось на рівнину за Кетлі, забарвлюючи золотом вершини дерев; тіні густішали, почала відчуватися нічна прохолода.
– Ех, якби в нас було що їсти! – раптом вигукнув Дік і зупинився.
Метчем сів на землю й заплакав.
– Бач, через вечерю ти плачеш, – із зневагою сказав Дік, – а коли треба було рятувати людей, твоє серце виявилось безжальним. На твоїй совісті сім чоловік, мастере Джоне. Я тобі ніколи цього не пробачу.
– На моїй совісті? – скрикнув Метчем, з люттю глянувши на Діка. – На моїй совісті? А на твоєму кинджалі червона людська кров! Нащо ти убив його, бідолашного? Він цілився, але не вистрілив, твоє життя було в його руках, і він пощадив тебе! Не багато треба хоробрості, щоб убити людину, яка не захищається!
Ці слова приголомшили Діка.
– Я чесно убив його! Я кинувся на його лук! – вигукнув Дік.
– Ти убив його, як боягуз, – відказав Метчем. – Ти грубіян і хвалько, мастере Діку, ти зловживаєш своєю силою, а в дужчого за тебе плазуватимеш у ногах! Ти забув про відплату; ти ще й досі не помстився за смерть свого батька. І його нещасний дух марно благає про помсту. А коли яка-небудь нещасна буде просити твоєї допомоги і ставитись до тебе по-дружньому, вона загине!
Дік був надто розлютований, щоб помітити слово "вона".
– Ну й дурниці ти верзеш! – крикнув він. – З кожних двох чоловіків один завжди дужчий. Дужчий перемагає, і це правильно. А тебе, мастере Метчем, слід відшмагати за неслухняність і невдячність; зараз ти дістанеш те, на що заслуговуєш.
І Дік, який умів зберігати спокійний вираз обличчя навіть в хвилини сильного гніву, почав знімати ремінний пояс.
– Зараз матимеш вечерю, – похмуро сказав він.
Метчем перестав плакати. Він був білий, мов крейда, і стояв, тільки дивлячись Діку у вічі. Дік підійшов до нього, піднявши пояс, але зупинився, збентежений великими очима і худим, стомленим обличчям свого товариша. Він завагався.
– Скажи, що ти помилився, – промовив, затинаючись, Дік.
– Ні, правда на моєму боці, – сказав йому Метчем. – Ну, бий! Я шкутильгаю, я стомився, я не чиню опору, я не зробив тобі нічого поганого. То бий же мене, боягузе!
Почувши цей виклик, Дік знову підняв пояс, але Метчем так здригнувся і зіщулився, що Дік не наважився вдарити. Рука з поясом опустилася; він опинився в безглуздому становищі і не знав, що робити.
– Щоб тобі добра не було! – сказав він. – Коли в тебе такі безсилі руки, то пильніше слідкуй за тим, що меле твій язик. Але бити тебе я не можу.
Дік надів пояс.
– Бити тебе я не буду, – вів він далі, – але ніколи не прощу. Я тебе не знаю; ти ворог мого володаря; я віддав тобі коня, ти з'їв мій хліб і м'ясо, обізвав мене дерев'яною людиною, боягузом, хвальком. Ні, клянусь небом, терпець мені уривається! Велике діло бути безсилим, слово честі: ти можеш поводитись якнайгірше, і ніхто тебе не покарає, тобі дозволяється вкрасти у чоловіка зброю, коли вона йому вкрай потрібна, і цей чоловік не насмілиться забрати її в тебе, – адже ти такий безпорадний! Виходить, якщо хтось наміриться на тебе списом і крикне, що він безсилий, то треба дозволити йому проштрикнути себе? Ох, яка нісенітниця!
– І все ж таки ти не б'єш мене, – сказав Метчем.
– Дай мені спокій, – відповів Дік. – Я тобі ось що скажу. Ти погано вихований, мені здається, проте, в тобі є щось хороше, до того ж ти витяг мене з річки. О, я зовсім забув про це, я такий же невдячний, як і ти. Але, послухай, треба йти. Якщо ти хочеш потрапити в Холівуд сьогодні вночі або завтра вранці, то нам слід поспішати.
Незважаючи на те, що Дік знов був у звичайному для нього доброму гуморі, Метчем нічого йому не простив. Нелегко йому було забути те, як Дік грубо відняв у нього гачок, забути вбитого лісовика, а найбільше піднятий пояс.
– Дуже вдячний тобі, – сказав він, – але мені здається, добрий мастере Шелтон, що я й сам знайду дорогу. Ліс великий, прошу тебе, ти йди в один бік, а я піду в інший. Я перед тобою в боргу за обід і науку. Всього тобі найкращого!
– Хай буде так, як ти кажеш, – вигукнув Дік. – Йди до всіх чортів!..
І вони пішли в різні боки, заклопотані тільки своєю сваркою і зовсім не думаючи, куди йдуть. Та не встиг Дік пройти й десяти кроків, як Метчем гукнув його і побіг слідом.
– Діку, – сказав він, – негарно нам прощатися так холодно. Ось тобі моя рука, а разом з нею й серце. За все, що ти для мене зробив, за твою допомогу, я дякую тобі, і не з пристойності, а від душі. Усього тобі найкращого!
– Гаразд, хлопче, – відповів Дік, беручи простягнуту руку. – Хай тобі в усьому щастить. Тільки я дуже сумніваюсь, щоб тобі пощастило. Надто ти любиш сперечатися.
Вони вдруге розсталися, але на цей раз навпаки: Дік побіг слідом за Метчем.
– Візьми мій арбалет, – сказав він, – не можна йти беззбройному.
– Арбалет! – вигукнув Метчем. – Ні, добрий хлопчику, в мене невистачить сили натягнути тятиву, та й цілитись я не вмію.
Було вже зовсім поночі, і під деревами вони не могли побачити, який у кого вираз обличчя.
– Я трохи пройду з тобою, – сказав Дік. – Ніч темна. На стежці я б з радістю залишив тебе. В мене таке передчуття, що ти заблукаєш.
Не кажучи більше ні слова, він пішов уперед, і Метчем знову поплентався за ним. Темрява дедалі густішала. Лише на галявинах вони бачили небо, поцятковане маленькими зірками. Здалеку ще долинав шум, з яким відступала розгромлена армія ланкастерців, але з кожним кроком він слабшав.
Йшли вони мовчки і години через дві опинились на широкій порослій вереском галявині, В мерехтливому світлі зірок де-не-де на ній видно було зарості папороті й купки невисоких тисів, Вони зупинились і глянули один на одного.
– Ти стомився? – спитав Дік.
– Так стомився, – відповів Метчем, – що, здається, впав би на землю й не встав.
– Я чую дзюркотіння струмка, – промовив Дік. – Ходім туди, мені дуже хочеться пити.
Галявина поступово знижувалась.
