Відкриття Рафлса Гоу - Конан Дойл Артур

І скажіть мені правду, любий Роберте, ви ж не раз думали, що я божевільний.

Зміна теми була така раптова і так точно відбивала думки молодого художника, що він аж завагався, не знаючи, як відповісти.

— Любий юначе, я й не ганю вас. Це ж найприродніше, що ви могли подумати. Якби зі мною хтось так заговорив, як я з вами, він би мені теж здався божевільним. Але попри все це, Роберте, ви помилялися, і в жодній з наших розмов я не викладав ані одного плану, якого не міг би здійснити. Кажу вам з усією серйозністю, що сума моїх прибутків обмежена лише моїм бажанням і що всі банкіри й фінансисти світу заразом неспроможні виставити такі кошти, на які я можу спромогтися запросто.

— Я мав достатньо доказів, що ваше багатство незмірне, — озвався Роберт.

— І вас цілком природно цікавить, як я на нього розжився. Що ж, я вам одне можу сказати. Гроші ці здобуті чесним шляхом. Я не пограбував нікого, не ошукав, нікого я не утискував і не визискував, щоб на цьому нажитись. Я бачу, Роберте, як підозріливо корить на мене оком ваш батько. Але він не має на це підстав. Власне, його й не можна ганити. Я б на його місці теж, мабуть, припускав тут щось нечисте. Але я саме вам, Роберте, а не йому, хочу пояснити, в чому тут справа. Бо ви принаймні повірили мені, тому ви маєте право, перше ніж я стану членом вашої родини, дізнатись те, що я можу вам сказати. Лора також повірила мені, але я певен, що вона п далі віритиме, тому їй не потрібні мої пояснення.

— Я не хотів би нав'язуватись вам, щоб ви відкривали переді мною свою таємницю, містере Гоу, — сказав Роберт, — але, звичайно, це для мене велика приємність і честь, якщо ваша воля виявити мені таку довіру.

— Так, я виявляю вам довіру. Однак відкриюсь я не до кінця. Не думаю, щоб я взагалі до кінця відкрився, поки житиму. Але я залишу вказівки, що саме після моєї смерті вам слід буде зробити, ведучи далі мою недокінчену справу. Я вам скажу, де зберігатимуться ці мої вказівки. А поки що вам доведеться задовольнитись знанням того, який кінцевий результат моїх зусиль, в деталі ж самого процесу я не входитиму.

Роберт зручніше вмостився в кріслі, налагодившись пильно вислухати все, що почує, а Гоу злегка нахилився вперед своїм зосередженим і сповненим поважності обличчям, як людина, що вповні розуміє вагомість власних слів.

— Ви вже знаєте, — почав він, — що я багато часу й енергії віддав хімічним студіям.

— Так, ви мені це розповідали.

— Я почав вивчати хімію під керівництвом славнозвісного англійського хіміка, далі вивчав у найзнаменитішого фахівця, з цієї галузі у Франції, а закінчував студії в найкращій лабораторії у Німеччині. Я був не дуже багатий, але батько залишив мені достатньо, щоб я не бідував, і, живучи ощадливо, зміг успішно завершити навчання. Повернувшись до Англії, я обладнав собі власну лабораторію в одній спокійній місцині на провінції, де б мені ніхто не заважав і не відривав від роботи. Там я почав низку досліджень, які невдовзі привели мене до тієї галузі науки, куди не сягали інтереси тих трьох славетних учених мужів, у яких я навчався… Ви, Роберте, казали, що до певної міри знайомі з хімією, тож вам буде легше зрозуміти хід моїх думок. Хімія, загалом беручи, наука емпірична, і випадковий дослід часом може дати важливіший результат, ніж якнайретельніше студіювання наявних на той час наукових даних або якнайпильніші логічні розмірковування. Найбільші відкриття в хімії — від налагодження промислового виробництва скла 1 до проблем очищення й вибілювання цукру — завдячують свою появу чистісінькій випадковості, яка з однаковим успіхом могла спасти і на звичайного дилетанта, і на великого науковця… Отож саме такій випадковості і я завдячую велике своє відкриття — можливо, найважливіше в усій світовій науці, хоч, мушу визнати без зайвої самохвальби, — мене до нього підводили й мої власні міркування. Я часто задумувався над тим, як на різні матеріали діють потужні електричні струми, якщо їх пропускати тривалий час. Я тут не маю на увазі ті слабенькі струми, що у телеграфних дротах, а справжні струми великої напруги. Так ото я провів ряд експериментів у цьому напрямку. З'ясувалося, що рідини та різні суміші їх внаслідок дії струмів розкладаються. Ви, звичайно, знаєте відомий дослід з електролізом. води. Але я, встановив, що з простими твердими тілами при цьому діється щось інше, і ефект маємо досить своєрідний. Відповідна речовина повільно втрачає у вазі, не змінюючи начебно якісних своїх властивостей. Сподіваюся, вам зрозуміло, про що я кажу?

— Цілком, — відказав Роберт, глибоко зацікавлений цією розповіддю.

— Я випробував різні метали, і результат щоразу був той самий. Пропускання струму протягом години помітно вменшувало їхню вагу. Моя теорія на цьому етапі дослідів вводилася до того, що під дією електрики послаблюється зв'язок між молекулами, і певна частина їх відривається від бруска металу й у вигляді найдрібніших порошинок розлітається на всі боки, від чого метал, ясна річ, легшає. Я вже був повністю пристав на що теорію, коли це один незвичайний випадок змусив мене радикально змінити свої погляди… Якось у суботу ввечері я затис клямрами шматок вісмуту й прикріпив до кінців його електричні дроти, щоб перевірити вплив струму на цей метал. Я випробував усі метали по черзі, піддаючи їх дії струму протягом однієї-двох годин. Тільки-но я приготував усе й пустив струм, як прийшла телеграма з Лондона — мій добрий друг Джон Стілінгфліт, старий хімік, серйозно хворий і хоче мене бачити. Останній поїзд на Лондон відходив через двадцять хвилин, а я жив за добру милю від станції, Я кинув до саквояжа кілька необхідних речей, замкнув лабораторію і чимдуж побіг, щоб устигнути на поїзд… І тільки приїхавши до Лондона я раптом згадав, що забув вимкнути струм і що він проходитиме через вісмут, поки вичерпається заряд батареї. Але я особливої уваги цій деталі не надав і вона тут-таки вилетіла у мене з голови. У Лондоні я затримався до вечора у вівторок, а до своєї лабораторій повернувся тільки в середу вранці. Відмикаючи двері, Я згадав про свій недокінчений дослід і подумав, що, мабуть, мій брусок вісмуту розпався на окремі молекули. Я й подумати не міг того, що сталося насправді… Підступивши до столу, я побачив те, що й сподівався побачити: брусок металу зник, і клямри були порожні. Констатувавши цей факт, я вже обернувся до якоїсь іншої роботи, коли завважив, що на столі, де були закріплені клямри, натрушено крапельками й калюжками якоїсь сріблястої речовини. А я добре пам'ятав, що перед початком досліду на столі прибрав усе, отож ця речовина могла з'явитись тут лише під час мого перебування в Лондоні. Мене це дуже зацікавило, і я ретельно зібрав ту рідину в посудину й уважно до неї приглянувся. Сумнівів ніяких не було. То виявилася найчистіша ртуть, без будь-якої домішки вісмуту… Я відразу збагнув, що цей випадок дарував мені хімічне відкриття першорядної ваги. Якщо вісмут за певних умов піддати дії електричного струму, він починає втрачати вагу й кінець кінцем перетворюється на ртуть. Я зламав переділки між двома елементами!.. Але ж процес не може на цьому зупинитись. Очевидно було, що це не окремий ізольований факт, а прояв якогось загального закону. Якщо вісмут перетворюється на ртуть, то на що ртуть перетворюється? Я не міг мати спокою, не розв'язавши цієї проблеми. Я знову зарядив батареї і пропустив струм через посудину, де була ртуть. Цілі шістнадцять годин поспіль я спостерігав за ртуттю, як вона поволі гусла, ставала все твердішою, втрачала сріблястий блиск і прибирала тьмяно-жовтавого відтінку. Коли я нарешті витяг кліщами й поклав на стіл те, що там утворилося, то ясно побачив: це зовсім не ртуть, а якийсь інший метал. Кілька найпростіших аналізів показали, що це не що інше, як платина… Ну, а хімікові послідовний перебіг цих перетворень багато що підказує. Може, й вам, Роберте, вже ясно, до чого ці зміни ведуть?

— Ні, я щось нічого не вловлюю.

Роберт слухав цю незвичайну розповідь, розтуливши рота н широко розвівши очі.

— Зараз я вам усе поясню. Вісмут найважчий метал. Його атомна вага двісті десять. За ним іде свинець — двісті сім, тоді ртуть — двісті. Можливо, поки мене не було, струм перетворив вісмут на свинець, а тоді свинець на ртуть. А у платини атомна вага дев'яносто сім і п'ять десятих[6], це якраз наступний метал, що мав утворитись, коли й далі пропускати струм. Тепер вам зрозуміло?

— Цілком.

— І тут природно постав висновок, від якого серце у мене тьохнуло й голова пішла обертом. Наступний за чергою метал — золото. Його атомна вага сто дев'яносто сім. Я враз пригадав — і тоді вперше зрозумів це — чому у стародавніх алхіміків щоразу мовиться саме про свинець і живе срібло, як необхідні елементи їхніх дослідів. У мене пальці тремтіли від хвилювання, коли я знову пустив струм і за якусь годину з хвостиком — швидкість процесу перетворення завжди пропорційна до різниці ваги металів — уже мав перед собою гудзувату грудку червонястого металу, що за всіма пробами показував на золото… Так, Роберте, це довга історія, але, гадаю, ви погодитесь зі мною, що я маю поважні підстави, коли розповідаю все так детально. Переконавшись остаточно, що я таки справді виробив золото, я розпиляв ту грудку навпіл, і одну половинку відіслав до знайомого ювеліра й знавця коштовних металів з проханням установити якість мого золота. З другою я провів ще низку експериментів, перетворивши її по черзі на срібло, цинк, марганець і кінець кінцем на літій, найлегший з металів.

— А після того на що він перетворився?

— Після того сталося те, що для хіміка, мабуть, найцікавіше в моєму відкритті. Літій перетворився на сіруватий дрібний порошок, і вже цей порошок ні на що не вдалося перетворити, хоч скільки я мордував його струмом. Цей порошок становить основу всіх речей, це мати всіх елементів, одне слово, та субстанція, наявність існування якої недавно припустив один провідний хімік і яку він назвав протілом. Але відкрив великий закон перетворення металів під дією струму саме я, і перший добув протіл теж я, отже, Роберте, я маю право думати, що навіть коли всі мої заміри в інших галузях і виявляться безплідними, ім'я моє буде увічнене бодай в історії хімії… Оце майже й усе, що я мав вам розповісти.