Відкриття Рафлса Гоу - Конан Дойл Артур

Маленька ніжка її нервово притупувала по килимку.

— Звичайно, ви маєте право дізнатись про мене трохи більше, перше ніж приймати рішення. Однак мені майже нема чого додати до того, що ви вже знаєте. Я сирота і, оскільки знаю, без будь-якої рідні на світі. Батько мій був шанованою людиною, він працював хірургом у Валлії і дав мені змогу теж дістати медичну освіту. Але він помер ще до того, як я встиг закінчити навчання, і залишив мене при вельми скромних статках. А я тим часом захопився проблемами хімії та електрики, і замість поглиблювати медичні студії, повністю віддався цим своїм захопленням. Згодом я завів собі лабораторію, де зміг провадити досліди вже на власну руч. Десь приблизно о цій порі мені дісталася значна сума грошей, така значна, що я відчув, яка на мої плечі лягла велика відповідальність, щоб розумно їх використати. Обміркувавши все як слід, я вирішив збудувати чималий будинок в якійсь тихій місцині, однак не дуже далеко від великого центру. Це з таким розрахунком, щоб там я не поривав зв'язків зі світом, але й міг би жити у спокої, виважуючи ті плани, які собі намислив здійснити. Випало так, що я обрав саме Темфілд на місце свого осідку. Тепер мені лишається втілювати в дійсність задуми, які у мене є, намагаючись полегшити земний тягар убогим і упослідженим. Отож я й питаю вас, Лоро: чи згодні ви з'єднати свою долю з моєю і допомагати мені в тій справі, яка становить сенс мого життя?

Дівчина перевела на нього погляд, на його худорляву постать, бліде обличчя, прозірливі, але й лагідні очі. Коли вона так дивилася, в уяві у неї несамохіть постав поруч інший образ — Гектора Сперлінга з його мужніми рисами, чіткими лініями уст, щирим поглядом. І саме у цю мить торжества їй виразно згадалося, що він не відступився від них у годину їхньої тяжкої скрути, її і зубожілу він кохав так само ніжно, як кохав заможною спадкоємицею. Згадались Лорі й останні їхні обійми на порозі, і вона відчула тепло його уст у себе на устах.

— Це велика честь для мене, містере Гоу, — затинаючись, промовила Лора, — але ж це все так несподівано. Я не встигла й подумати… не знаю, що вам навіть сказати…

— А я й не кваплю вас, — поспішив він запевнити її. — Вам треба добре все зважити. А відповідь я сподіваюся почути від вас іншим разом. Коли мені прийти? Може, сьогодні ввечері?

— Гаразд, приходьте ввечері.

— Тоді до зустрічі. Повірте мені, ваше вагання ще вище підносить вас у моїх очах. Я весь живу надією.

Він приклав Лорину руку до своїх уст і вийшов, залишивши дівчину на самоті з її думками.

І хоч які були ті думки, сумніви Лори тривали недовго. Обличчя морякове відпливало в усе туманнішу далечінь, а натомість дедалі виразнішали в її свідомості й величезний палац, і мало не королівська могутність, і коштовності, — й золото, й пишне майбутнє. Це все лежало біля її ніг, варто було тільки нахилитись і підняти. Тож як могла вона вагатись бодай навіть хвилину? Лора підвелася, підійшла до столу, дістала аркуш паперу й конверт. Листа вона заадресувала "Гекторові Стерлінгу, лейтенантові флоту Його Королівської Величності, Гібралтар". Сам лист написати виявилося трохи складніше, але врешті знайшлися слова, що відповідали її думкам:

"Любий Гекторе, — почала вона, — я переконана, що твій батько ніколи дуже схвально не ставився до наших заручин, інакше б він не чинив перепон нашому одруженню. І я також певна, що відтоді, як мого бідного тата спіткало розорення, ти лишився вірним мені тільки з почуття обов'язку й честі, і що для тебе було б незмірно краще, якби ми взагалі ніколи не зналися одне з одним. Мені нестерпно думати, щоб ти, Гекторе, ставив на карту свою кар'єру заради мене, і тому я, добре все зваживши, вирішила звільнити тебе й розірвати паші підліткові заручини, даючи тобі повну волю чинити так, як забажаєш. Можливо, зараз тобі здасться, ніби я повелася недобре відносно тебе, але я цілком певна, любий Гекторе, що коли ти станеш адміралом і визначною людиною, то, оглянувшись назад, побачиш, що я була справжнім другом, коли утримала тебе від хибного кроку на самому початку твоєї кар'єри. Щодо мене, то одружуся я чи ні, а намір я маю присвятити решту свого життя тому, щоб робити людям добро, щоб світ після мене став хоча б трошки кращим, ніж був раніше. Батько твій почуває себе дуже добре, останньої неділі він прочитав чудову проповідь. Вкладаю твою банкноту, яку ти просив вберегти для тебе. Прощавай назавжди, любий Гекторе, і повір мені, що хоч би як склалося моє життя, я назавжди залишуся щиро тобі відданою.

Лора С. Макінтайр".

Ледве вона встигла заклеїти конверта, як повернулися з прогулянки батько з Робертом. Лора причинила двері, коли вони ввійшли, й зробила реверанс.

— Я чекаю на поздоровлення від усієї родини, — сказала вона, високо закинувши голову. — Приходив Рафлс Гоу, він попросив моєї руки.

— Та невже? — скрикнув старий. — І що ж ти на це?..

— Я дам йому відповідь пізніше.

— І яка ж вона буде?..

— Що я згодна.

— Ти завжди була слухняна дівчина, Лоро, — сказав старий Макінтайр, спинаючись на пальцях, щоб поцілувати дочку.

— Але ж, Лоро, Лоро, — а як з Гектором? — злегка дорікнув сестрі Роберт.

— О, йому я написала листа, — спокійнісінько відповіла вона. — А тебе попрошу вкинути його на пошті.

Розділ X

ВЕЛИКА ТАЄМНИЦЯ

Отож Лора Макінтайр взяла заручини з Рафлсом Гоу, старий Макінтайр, відчувши себе на крок ближче до джерела багатства, прибрав ще пожадливішого вигляду, а Роберт став ще менше думати про роботу, ніж раніше, і вже ніколи навіть не згадував про своє велике полотно, що й далі виривалося пилюкою на мольберті. Гоу подарував Лорі на заручини старовинного золотого персня з великим іскристим діамантом. Про шлюб майже не заводили мови, бо Гоу волів, щоб усе відбулось якомога скромніше. Тепер мало не всі вечори він проводив у домівці Макінтайрів, де вдвох із Лорою снував наймасштабніші філантропічні плани на майбутнє. Розклавши на столі перед собою карту, вони обоє, так би мовити, ширяли над світом, прикидаючи, зважуючи, вдосконалюючи.

— Молодець дівчина! — сказав старий Макінтайр синові. — Про мільйони базікає так вільно, наче з ними й вродилася. Маю тільки надію, що, вийшовши заміж, вона не розкидатиметься так легко грішми на ці всякі ідіотські чоловікові химери.

— Лора дуже змінилася, — зауважив Роберт. — Вона стала набагато серйозніша.

— Е, зачекай-но трохи! — пирснув смішком батько. — Лора тямуща дівчина, вона знає, що до чого. Вона не така, щоб спокійно дивитись, як її татко стоїть припертий до стіни, коли в неї є змога витягти його з біди. — І додав гірко: — Це ж тільки подумати! Моя дочка збирається заміж за чоловіка, для якого золото не більше важить, як для мене, бувало, гарматний чавун; мій син носиться з торбами грошей, розтикуючи їх усяким нездарам по всьому Стеффордширі; і тут-таки поряд їхній батько, що любив їх, дбав про них, виховав обох, — сидить часто без гроша й не може купити собі навіть пляшечки бренді. Я не знаю, що ваша бідна мати-небіжчиця й подумала б оце про вас!

— Але ж тобі досить лише попрохати!

— Атож, мовби я п'ятирічний дітвак. Але я кажу тобі, Роберте, у мене е право, і я так чи інакше свого доможуся. Я не дозволю, щоб до мене так ставилися, наче я ніщо. І ще одне: коли я маю стати тестем цього чоловіка, я перше повинен дізнатися, звідки ці його гроші. Ми, може, й бідні, але чесні. Ось я зараз таки подамся до Великого Палацу й так прямо й спитаю.

Старий схопив капелюха й тростину і вже обернувся до дверей.

— Ні, ні, тату! — скрикнув Роберт, схопивши його за рукав. — Краще ти не встрявай. Містер Гоу дуже чутливий щодо цього. Йому не сподобається, що його допитуватимуть. Це може призвести до серйозної сварки. Я прошу тебе, не йди!

— А я не дозволю, щоб мене відшивали, — огризнувся старий, бувши вже добре під мухою. — Я таки розберуся, що по чім, раз і назавжди.

Він силкувався висмикнути рукава з синової долоні.

— В усякому разі, ти мусиш хоча б повідомити Лору, куди йдеш. Я зараз її гукну, хай вона скаже свою думку.

— Ну ні, не хочу я ніяких цих сцен! — похмуро буркнув батько, відразу стихаючи. Він жив у постійному страху перед дочкою, і в найгірші моменти, бувало, досить згадати її ім'я, щоб його вкоськати.

— Крім того, — докинув Роберт, — я не маю найменшого сумніву, що Рафлс Гоу розуміє потребу ще до весілля якось нам пояснити все це. Йому ж мусить бути ясно, що ми тепер маємо певні підстави на довіру з його боку.

Ледве скінчив Роберт ці слова, як у двері постукали, і ввійшов саме він — той, про кого була мова.

— Доброго ранку, містере Макінтайре. Роберте, ви не проти завітати зараз до мене? Я хотів би поговорити з вами в одній справі.

Вигляд у нього був дуже серйозний, як у людини, що зважилась на якийсь рішучий крок.

Дорогою вони майже не озивались один до одного. Рафлс Гоу був заглиблений у свої думки, а Роберт відчув неабияке збудження, як перед відкриттям чогось невідомого.

Зима вже майже минула, і з землі пробивалися перші несміливі пагінці, натикаючись на вітри й дощі, характерні для англійського березня. Снігу на полях не було, але вся околиця, повита імлою з просяклого вільгістю грунту, здавалася ще холоднішою й похмурішою, ніж узимку.

— До речі, Роберте, — озвався раптом Рафлс Гоу, коли вони підходили до палацу, — ваша велика римська картина вже в Лондоні?

— Ні, я ще не скінчив її.

— Але ж ви так швидко працюєте. Я гадав, що ви досі з нею впоралися.

— Е, боюся, що відколи ви бачили її, вона мало змінилася. Та й світла було малувато для роботи.

Рафлс Гоу нічого не сказав, тільки якийсь болісний вираз промайнув на його обличчі. Коли вони ввійшли в дім, господар провів гостя до музею. Там на підлозі лежали дві чималі металеві скриньки.

— Це невелике доповнення до моєї колекції коштовностей, — зауважив він на ходу. — Вони прибули щойно вчора ввечері, і я ще не встиг переглянути їх, але, як я зрозумів з описів та рахунків, тут мають бути деякі цікаві зразки. Ми зможемо сьогодні надвечір упорядкувати це все, якщо буде ваша ласка допомогти мені. А зараз ми пройдемо до курильні.

Він сів на канапу, а Робертові показав на крісло навпроти.

— Запаліть сигару, — сказав Гоу. — Якщо хочете чим підкріпитись, натисніть кнопку.