Відкриття Рафлса Гоу - Конан Дойл Артур
Навшпиньки син підбіг до лабораторії і заглянув у відчинене вікно. Разюче видовище постало перед його очима.
На скляному столі лежало близько десятка брусків золота, таких самих, які він бачив попереднього дня, — їх ще не сховали до кімнати-скарбівні. Оце ж до них і кинувся старий, мов на свою законну здобич. Він усім тілом навалився на стіл, обхопив руками золото, припадав до нього обличчям, щось наспівуючи й бормочучи. Під ясним і рівним світлом, серед цих велетенських шестерень та дивовижних пристроїв ця невеличка темна постать, що захланно обіймала золоті зливки, здавалася чимось химерним і водночас жалюгідним.
Хвилин п'ять чи й більше стояв Роберт у темряві під дощем, втуплений у цю чудернацьку прояву, що завмерла над золотом, пестячи його й голублячи кістлявими руками. Роберт усе не міг зважитись, що ж йому робити, коли це, одвівши погляд від постаті в центрі, він побачив таке, що у нього вирвався скрик подиву, тут-таки й заглушений завиванням бурі.
У кутку кімнати стояв Рафлс Гоу. Звідки він там узявся — Роберт не розумів, хоч ладен був закластися, що спершу його там не було. Він стояв мовчки, в довгому темному халаті, руки навхрест на грудях, на білому обличчі гіркий усміх. Старий Макінтайр, здавалося, помітив його ту ж мить, що й син, бо відразу лайнувся і ще міцніше припав до скарбу, косячи на господаря злостивим поглядом.
— Так ось до чого дійшло! — промовив нарешті Гоу, ступаючи крок наперед. — Ви до того скотилися, містере Макінтайре, що вдерлися в мій дім, як звичайний злодій. Ви знали, що це вікно незахищене. Це я вам сам сказав. Але я не сказав вам, що тут у мене передбачено відповідний сигнал, коли хтось непроханий спробує сюдою влізти. Але щоб саме ви стали цим непроханим гостем! Ви!
Старий фабрикант зброї і не пробував виправдовуватись, він тільки пробурмотів якусь лайку, так само ревно припадаючи до брусків золота.
— Я кохаю вашу дочку, — сказав Рафлс, — і тільки заради неї не викажу вас. Ваша бридка й ганебна таємниця залишиться при мені. Жодна людська душа не почув про те, що сталося тут цієї ночі. Я не будитиму своєї челяді і не пошлю по поліцію, хоч і міг би це зробити. Але ви повинні негайно, без слів, залишити мій будинок. Мені більше нічого сказати вам. Вибирайтеся так, як і прийшли.
Він ступнув ще крок і простяг руку, немов збираючись одірвати старого від золота. Але той сягнув рукою до нагрудної кишені й з пронизливим вереском кинувся на алхіміка. Цей напад був такий несподіваний і ярливий, що Гоу просто не встиг оборонитись. Кощава рука стисла його за горло, і в повітрі зблиснуло лезо бритви. На щастя, розмахнувшись, старий зачепився нею за один із численних дротів, що оперізували кімнату, — бритва вилетіла у нього з руки й тенькнувши впала на кам'яну підлогу. Але він і без зброї залишався небезпечним. З моторошним завзяттям він мовчки напосідав на Гоу, відтісняючи його все далі, аж урешті вони вдвох наштовхнулися на лавку й упали, — старий Макінтайр опинився зверху. Друга його рука теж уп'ялася алхімікові в горло, і був би той і не вибрався живцем, якби Роберт не скочив крізь вікно й не відтяг батька вбік. З допомогою Гоу він притис батька долі й довгим шарфом зв'язав йому руки. Страшно було дивитись на старого, так покорчило йому обличчя, очі вилізали з орбіт, на губах виступила піна.
Гоу прихилився до скляного столу й відхекувався, рукою тримаючись за поперек.
— Це ви, Роберте? — видихнув він. — Чи ж не страхіття, га? Як ви тут опинилися?
— Я метнувся за ним. Я почув, як він виходив.
— Він хотів пограбувати мене. Йому й убити було б ніпочому. Та він просто збожеволів, глузду рішився!
Безперечно, так і було. Старий Макінтайр тим часом підвівся й сів, і його раптом прорвало хрипливим сміхом, коли він став погойдуватись узад-вперед і поглядати на них з хитруватим поблиском в очах. Їм обом було ясно, що розум старого не витримав безугавних думок про багатство і він урешті зробився маніяком. А ці його безпричинні веселощі здавалися ще моторошнішими, ніж оте шаленство.
— Що ж нам з ним робити? — спитав Гоу. — Відправляти його до вас у дім не можна, це був би страшний удар для Лори.
— Вранці треба буде запросити лікаря, нехай засвідчить його стан. А може, нехай він до того часу побуде десь тут? Бо коли вести його додому, хтось ще перестріне нас і підуть усякі плітки.
— Це так. Ми примістимо його в одній з кімнат, де стіни оббиті корком. Там він ані собі не зможе заподіяти шкоди, ані кому іншому. Мене все це страшенно вразило. Але тепер мені вже краще. Беріть його під руку, ви з одного боку, я з другого.
Напівволоком вони провели старого зброяра від місця його нещастя і замкнули в безпечному сховку. А о п'ятій ранку Роберт уже вирушив у двоколці викликати лікаря, тоді як Рафлс Гоу походжав по своїх розкішних апартаментах — на обличчі у нього була стривоженість, а в серці туга.
Розділ XIV
ЛИХО ШИРИТЬСЯ
По Лорі не було помітно, щоб її аж так дуже приголомшила звістка про та, що батька довелося забрати до лікарні. Роберт нічого не сказав їй про батькову нічну пригоду, за сніданком він лише повідомив сестру, що, зваживши на поради лікаря, визнав за доцільне примістити батька на деякий час туди, де за ним буде відповідний догляд. Вона й сама все частіше помічала, що він робився чимраз неврівноваженіший у поведінці, тож Робертові слова не становили для неї великої несподіванки. В усякому разі, це не завадило їй зі смаком спожити яєшню й випити каву, водночас жваво розводячись про близьке весілля.
Зовсім інакше, однак, було з Рафлсом Гоу. Прикрий інцидент вразив його до глибини душі. Він завжди остерігався, щоб своїм багатством не заподіяти ненароком шкоди, а це ж йому випало навіч побачити, як воно призвело людину до злочину й божевілля. Марно силкувався він заспокоїти свої нерви, переконати себе, що напад старого Макінтайра спричинило щось інше, а зовсім не його багатство. Гоу пам'ятав, яким виглядав він під час їхнього знайомства — буркотливим, не дуже тямущим, але не таким, щоб сказати: не сповна розуму. І пригадував, як тиждень за тижнем старий почав мінятися — як пожадливо він бликав очима, робив скрадливі жести, натякав на щось, уривав мову на півслові, аж оце вчора відкрито попросив грошей. Було очевидно, що все це просто ланки одного ланцюга, які прямо вели до моторошного інциденту в лабораторії. Його гроші чинили зло, тоді як він мріяв, щоб вони були для людей благословенням.
Невдовзі після сніданку до власника Великого Палацу завітав містер Сперлінг, вікарій, стривожений лихими чутками, що дійшли до його вух. Гоу було приємно погомоніти з ним: жвава й бадьора балакучість старого священнослужителя наче підносила його, на дусі у цю хвилину похмурих і невеселих роздумів.
— Чи ж ти ба! — забідкався вікарій. — Це дуже зле, справді дуже зле. Став як не при собі, ви кажете, і нема надії, щоб одужав! Боже мій, Боже! Тож-то я помічав, як він змінився останні тижні. Скидався на людину, в якої щось тяжить на душі. А як ся має містер Роберт Макінтайр?
— О, з ним усе гаразд. Він був у мене сьогодні вранці, коли з батьком стався цей напад.
— Ага. Але з цим юнаком теж зайшла зміна. Я завважив, що він уже не такий, як був давніш. Ви вже даруйте мені, містере Рафлсе Гоу, коли я висловлю вам одну серйозну пораду. Я ж бо не тільки духовний пастир, а й за віком можу бути вам батьком. Ви — дуже багата людина і дуже шляхетно послуговуєтеся своїм багатством, атож, добродію, шляхетно. Я не думаю, щоб знайшовся бодай один з тисячі, хто повівся б на вашому місці так шляхетно, як ви. Але чи вам не здається, що ваші гроші іноді справляють негативний вплив на тих, хто навколо вас?
— Так, я й сам часом цього побоююся.
— Даймо спокій старому містерові Макінтайру. Можливо, було б несправедливо згадувати його в цьому зв'язку. Але ось візьмім Роберта. Він раніше виявляв таке велике зацікавлення у своєму фахові, так серйозно ставився до мистецтва. Коли, бувало, не перестрінеш його, він зразу ж починає ділитися своїми планами, розповідає, як йому працюється над останньою картиною. Він був такий честолюбний, енергійний, покладався лише на власні сили. А тепер він зовсім не працює. Я знаю певно, що Роберт уже два місяці навіть пензля до рук не брав. Замість пильно студіювати мистецтво він зробився ледарем, ба навіть гірше — звичайним дармоїдом. Ви вже даруйте, що я так навпростець вам кажу.
Рафлс Гоу сидів мовчки і тільки з розпачем розвів руки.
— І ще слід дещо сказати про наших городян, — повів далі вікарій. — Ваша доброта, здається, виявилася трохи надмірною і не завжди доречною. Тож люди почали менше покладатись на самих себе, стали легковажніші, ніж були. Ось є такий собі Блекстон, старший чоловік, у нього недавно вітром зірвало дах на корівнику. Він досі був заповзятий. Якби у нього таке трапилося три місяці тому, він виліз би драбиною на дах і за два дні й полагодив усе. А тепер він сидить, згорнувши руки, й пише листи, бо знає, що коли це дійде до ваших вух, ви зразу ж і направите його шкоду. Або ось старий Елері! Правда, він і раніше був злидарем, але принаймні хоч робив щось, якось давав собі раду. А тепер ані пальцем об палець не вдарить, лише смалить люльку й плітки розводить від ранку до ночі. Але найгірше, що не тільки тим на зле виходить, кому ви допомагаєте, а й тих розбещує, кому нічого не перепало. Вони почуваються скривдженими, бо де ж пак — інші дістали те, на що й вони мають таке саме право, а от їх обійдено. Справи вже набрали такого прикрого розмаху, що я подумав собі: треба поговорити з вами про це. Як правду казати, то воно й для мене щось нове. Я звик був дорікати своїм парафіянам, що вони замало виявляють доброчинності, тож трохи дивно мені дорікати комусь за надмірну доброчинність. Що ж, це благородна вада.
— Але я вам дуже вдячний, що ви відкрили мені очі, — відповів Рафлс Гоу, тиснучи руку доброму священнослужителеві. — Я неодмінно буду тепер обачливіший у цих справах.
Поки вікарій не пішов, Гоу стримував себе, щоб здаватися спокійним і незворушним, та коли лишився один, усамітнився у своєму скромному покої, кинувся на ліжко і, припавши лицем до подушки, зайшовся риданням. Він, найбагатший з усіх людей в Англії, почував себе цього дня найнещаснішим.
