Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик

— Як це?

— Що пан Підбип'ята такі нісенітниці плете, не дивина! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як трьом турецьким бовдурам голови зітнув, сам став четвертим...

— Слухати гидко, — перебив литвин.

— І йому я не дивуюсь, — вів далі Заглоба, показуючи на Володийовського. — Він козакові за халяву вскочить або пристане до його шароварів, як реп'ях до собачого хвоста, і швидше за всіх нас куди завгодно дістанеться. На них обох не зійшов Святий Дух, та якщо й ти, добродію, замість від безумства утримати, ще їх піддрочуєш, кажеш, що сам підеш, що усіх нас чотирьох на муки і вірну смерть приректи хочеш, — це вже... останнє діло! Тьху, хай йому лихо, не сподівався я цього від офіцера, котрого сам князь має за статечного рицаря.

— Як це чотирьох? — здивовано перепитав Скшетуський. — Невже і ти, добродію, хочеш?...

— Атож! — закричав, б'ючи себе кулаками у груди, Заглоба. — І я піду. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або усі вкупі — піду і я з вами. Нехай моя кров упаде на ваші голови! Наступного разу знатиму, із ким заводити дружбу.

— А щоб ти був здоровий, добродію! — мовив Скшетуський.

Троє рицарів заходилися обіймати старого шляхтича, але він, справді гніваючись, сопів і відпихав їх ліктями, кажучи:

— Ідіть ви до біса! Не потрібні мені ваші юдині поцілунки!

Зненацька на валах озвалися гармати і мушкети. Заглоба зупинився і сказав:

— От вам, маєте! Ідіть!

— Це звичайнісінька стрілянина, — зауважив Скшетуський.

— Звичайнісінька стрілянина? — передражнив його шляхтич. — Скажіть на милість! Їм іще мало. Половини війська від цієї звичайнісінької стрілянини не стало, а вам і в носі не свербить.

— Не журися, добродію! — намагався заспокоїти Заглобу Підбип'ята.

— А ти помовч, литво–ботво! — гримнув Заглоба, — бо найбільше винен. Хто придумав цю авантюру, котра якщо не безглузда, то я дурний!

— А я таки піду, братику, — відповів пан Лонгінус.

— Підеш, підеш! І я знаю, чому! Нема чого героя з себе корчити, бо тебе наскрізь видно. Цнотливості хочеться позбутись, от ти й квапишся її з окопу винести. Ти найгірший серед рицарів, а не найліпший, полюбовниця, що продає цноту. Тьху! Кара Божа! Отож–бо!.. Не до короля ти поспішаєш — тобі б по селах поіржати, як коневі на вигоні. Погляньте лишень: ось рицар, котрий цнотою торгує! Гидота, чиста тобі гидота, хай мене святий хрест поб'є!

— Слухати гидко! — волав, затуляючи вуха, пан Лонгінус.

— Облиште сваритися! — поважно мовив Скшетуський. — Подумаймо краще про діло!

— Постривайте, Христа ради! — втрутився староста красноставський, котрий досі з подивом слухав речі пана Заглоби. — Велике це діло, але без князя ми не можемо нічого вирішувати. Тут нема чого сперечатися. Ви на службі, добродії, і мусите виконувати накази. Князь зараз має бути в себе. Ходімо до нього і послухаймо, що він на це скаже.

— Те, що й я! — мовив Заглоба, і обличчя його освітилося надією. — Ходімо мерщій!

Вони вийшли і пішли через майдан, на який уже падали кулі із козацьких шанців. Військо стояло біля валів, що здалеку здавалися ярмарковими ятками, — стільки на них було понавішано старого строкатого одягу, кожухів, понаставлено возів, подертих наметів і всіляких предметів, які могли бути заслоною від куль, бо часом тижнями стрілянина не вщухала ні вдень ні вночі. Ось і тепер над цим порозвішуваним лахміттям тяглася довга блакитна смуга диму, а перед ним виднілися червоні й жовті шереги жовнірів, котрі навлежачки без упину стріляли по найближчих ворожих шанцях.

Сам майдан скидався на суцільну руїну; на рівній місцині, зритій заступами і стоптаній кіньми, не зеленіла жодна травинка. Де–не–де височіли горбочки свіжої землі у тих місцях, де жовніри копали колодязі й могили, валялися уламки розбитих возів, гармат, бочок, купи обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського ніде не було видно — кожен із них негайно прибирали на харч війську, натомість скрізь попадалися на очі гори залізних, переважно вже поруділих від іржі гарматних ядер, якими щодня засипав цей шмат землі супротивник. Тяжка війна і голод на кожному кроці лишали слід.

Дорогою нашим рицарям зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні виносили поранених і вбитих, другі поспішали до валів допомогти надто стомленим товаришам. Обличчя у всіх почорнілі, змарнілі, зарослі, суворі очі розчервонілі, одяг вицвілий, подертий, на голові часто–густо замість шапок і шоломів брудне ганчір'я, зброя поламана. І мимоволі спадало на думку запитання: що станеться з цією жменькою нездоланних досі звитяжців, коли мине ще тиждень, два...

— Погляньте, ваші милості, — мовив староста, — пора, пора повідомити його величності королю.

— Злидні вже, як собаки, вищиряють зуби, — відповів малий рицар.

— А що буде, як коней з'їмо? — спитав Скшетуський.

Так перемовляючись, вони дійшли до князівських наметів, що стояли з правого боку валу. Біля них товпилося кільканадцять кінних розсильних, які мали завдання розвозити по табору накази. Їхні коні, годовані меленою копченою конятиною, яких від цього постійно проносило, шарпалися й шалено підскакували, ні за що не бажаючи стояти на місці. Так було з усіма кіньми у всіх хоругвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, що то табун грифів або кентаврів лине полем, більше повітря, аніж землі торкаючись.

— Князь у шатрі? — спитав староста одного із гінців.

— Він із паном Пшиємським, — відповів той.

Староста увійшов перший, не доповівши, а четверо рицарів залишилися перед шатром.

Але за хвилю полог відхилився і з'явилася голова пана Пшиємського.

— Князь негайно хоче бачити ваших милостей, — сказав він.

Пан Заглоба зайшов до шатра, маючи впевненість, що князь не захоче найкращих своїх рицарів посилати на вірну смерть. Але він помилився: не встигли гості йому вклонитися, як Ієремія промовив:

— Повідав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я підтримую ваш добрий намір. Навіть найбільша жертва не є великою для вітчизни...

— Ми прийшли тільки спитати дозволу, — відповів Скшетуський, — бо саме ти, ясновельможний князю, єдиний розпоряджаєшся життям нашим.

— То ви учотирьох хочете йти?

— Милостивий князю! — сказав Заглоба. — Це вони хочуть, а я ні. Бог свідок: я сюди не вихвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то тільки для того, аби ніхто не подумав, що Заглоба злякався. Пан Скшетуський, пан Володийовський і пан Підбип'ята з Мишікишок — достойні мужі, але й Бурляй, котрий поліг від моєї руки (про інші подвиги промовчу), теж був великий воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, — тож гадаю, що у рицарському мистецтві я не гірший за інших. Але одна річ — хоробрість, і зовсім інша — безумство. Крил ми не маємо, а що по землі не дістанемося — це напевно.

— Отже, ти, добродію, не йдеш? — запитав князь.

— Я сказав, що не хочу йти, а що не йду, я не казав. Коли вже мене Бог покарав бути в їхній компанії, я мушу бути у ній до смерті. Якщо стане непереливки, Заглобина шабля ще знадобиться. От тільки не можу збагнути: навіщо класти голови усім чотирьом? Тому вірю, що ваша ясновельможність відверне од нас смерть і не дасть дозволу на таку безумну затію.

— Ти, ваша милость, добрий товариш, — відповів князь, — і вельми шляхетно з твого боку, що друзів залишати не хочеш, але у своїй довірі до мене ти помилився: я вашу жертву приймаю.

— От тобі й маєш! — буркнув Заглоба, і руки в нього геть опустилися.

Цієї миті до шатра зайшов Фірлей, каштелян бельський.

— Милостивий князю, — почав він, — мої люди схопили козака, котрий каже, що сьогодні вночі штурм буде.

— Мені вже відомо про це, — відповів князь. — Усе готове; хай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

— Уже майже скінчили.

— От і добре! — мовив князь. — До вечора переберемося.

Потому він звернувся до четвірки рицарів:

— Після штурму, якщо ніч буде темна, найліпша пора виходити.

— Як це? — здивувався каштелян бельський. — Ти, милостивий князю, готуєш вилазку?

— Вилазка своєю чергою... — відповів князь, — я сам поведу загін. Зараз не про це річ. Ці рицарі беруться прокрастися через ворожий табір і сповістити королю про наше становище.

Каштелян від здивування широко відкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь задоволено всміхнувся. Мав він таку слабинку: любив, коли захоплюються його жовнірами.

— О Боже! — скрикнув каштелян. — Є ще на світі такі серця?.. Хай Бог мені простить!.. Я ваших милостей відмовляти од цього ризику не стану...

Пан Заглоба почервонів від злості, але вже нічого не сказав, тільки сопів, як ведмідь, а князь, замислившись на хвильку, сказав таке:

— Не хочеться мені все–таки марно вашу кров проливати, тому я не згоден, щоб ви одразу йшли усі четверо. Нехай спершу йде один; якщо його уб'ють, козаки не забаряться про це похвалитися, як уже раз це зробили із моїм слугою, котрого схопили під Львовом. Якщо першого уб'ють, піде другий, потім, якщо знадобиться, і третій, і четвертий. Але, можливо, перший пробереться щасливо — навіщо тоді інших без потреби на смерть посилати?

— Милостивий князю... — перебив Скшетуський.

— Такі моя воля і наказ, — із притиском сказав Ієремія. — А щоб ви не посперечалися, першим піде той, хто перший зголосився.

— Це я! — вигукнув, прояснівши на виду, пан Лонгінус.

— Сьогодні ввечері після штурму, якщо ніч буде темна, — додав князь. — Листів до короля жодних не дам; що бачив, ваша милость, те й розкажеш. Візьми тільки як знак оцей перстень.

Підбип'ята узяв перстень і вклонився князеві, той же стиснув його скроні обіруч, потримав трохи, а потім поцілував кілька разів у чоло і тремтливим голосом промовив:

— Ти такий близький моєму серцю, ніби брат... Нехай тебе ведуть і проведуть Господь милосердний і Цариця Небесна, жовніре Божий! Амінь!

— Амінь! — повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бельський.

У князя в очах стояли сльози — це був справжній батько для рицарів! — інші плакали, а тіло пана Підбип'яти пройняв дріж натхнення і кожна жилка запалала вогнем; і звеселилася до глибини ця чиста, смиренна й геройська душа, зігріта надією близької жертви.

— В історії буде записане ім'я твоєї милості! — вигукнув каштелян бельський.

— Non nobis, non nobis, sed nomine uo, Domine, da gloriam , — сказав князь.

Рицарі вийшли із шатра.

— Тьху, щось мене за горлянку схопило і тримає, а в роті так гірко, як після полину, — мовив Заглоба.