Кентавр - Апдайк Джон

Гавань надій! Просим — подай нам Ласки знамення, Волі своєї Знак об'яви!

Вони змовкли, як раптом над верхів'ями дерев ліворуч стрілою знісся до сонця чорний орел. В першу мить Хірон налякався, та одразу ж збагнув, що, хоч орел шугнув від нього й ліворуч, зате праворуч від дітей. Справа від дітей та ще й догори: подвійно щасливе знамення. (Але від нього — зліва). Школярі благоговійно зітхнули і, коли орел розчинився в райдужному німбі сонця, загомоніли, схвильовані. Навіть Окіроя, як з задоволенням відзначив батько, була вражена. Чоло її в цю хвилину прояснилося, блиск волосся злився зі світлом очей, і вона стала звичайною, веселою, безтурботною дівчинкою. Не маючи в душі ані крихти побожності, вона віщувала, що прийде день, коли люди почнуть ставитися до Зевса, як до дешевої іграшки, що її самі колись вигадали, почнуть жорстоко насміхатися з нього і скинуть його з Олімпу, і покотиться він звідти разом з камінням, і буде оголошений злочинцем.

Сонце пригрівало. Пташиний щебет довкола галявини поволі слабнув. Хірон нутром відчував, як наливаються радістю оливкові дерева по всій аркадійській долині. У містах, піднімаючись сходами у білі храми,, благовірні чують під босими стопами гарячий дотик мармуру. Він повів дітей у тінь величезного платана, що його, розказували, посадив сам Пелазг. Стовбур дерева був завширшки з чабанську хижу. Хлопці розсілись між лапами кореневища з таким поважним виглядом, наче це були тіла убитих ними ворогів, а дівчатка більш скромно й невимушено примостились на острівцях моху. Хірон глибоко вдихнув повітря; груди, здавалось, переповнилися медом; його учні були його завершенням. Вони вливали в його мудрість надію. Зимний хаос знань, який вирував у ньому, вибившись на цей залитий сонцем світ, починав грати молодими барвами оптимізму. Зима переходила у весну. в _

_ Наша тема сьогодні,— почав він, і ооличчя, розсипані в

зеленій півтемряві, наче збиті дощем пелюстки, ураз притихли й насякли увагою,— походження всього сущого. Спершу сталося так,— сказав кентавр,— що чорнокрила Ніч, до якої залицявся Вітер, знесла в утробі Темряви срібне яйце. З цього яйця вилупився Ерос, тобто...

_ Любов,— відповів чийсь голос з трави.

— А Любов привела у рух Всесвіт. Все, що існує у Всесвіті — сонце, місяць, зорі, земля з її горами й ріками, травами, деревами й живими істотами — все це діти Любові. Потім Ерос-Любов став двостатевим та злотокрилим і, маючи чотири голови, іноді ревів, як бугай чи лев, іноді сичав, як змія, або ж бекав, наче баран; під його проводом у світі панував лад, як у вулику. Люди не знали ні турбот, ні праці, їли жолуді, дички і мед, що скапував з дерев, пили молоко кіз та овець, ніколи не старіли, танцювали й сміялися досхочу. Смерть для них була не страшніша за сон. Та ось скіпетр перейшов до Урана...

IV

Після уроків я пішов нагору, в батьків кабінет, клас № 204. У нього було двоє учнів. Я презирливо глянув на кожного зокрема, промаршував у своїй визивно-червоній сорочці до вікна і став, дивлячись у бік Олтона. Сьогодні я поклявся, що буду захищати батька, і ці двоє, що забирали в нього час, стали моїми першими ворогами. Один з них був Дайфендорф, друга — Джуді Ленджел. Говорив Дайфендорф.

Ну, ручна праця там, чи машинопис, чи всяке таке — це я розумію, містере Колдуел,— казав він.— Але навіщо таким, як я, що далі ні в коледж не підуть, ні нікуди, здалося визубрювати цілі списки тварин, що вже мільйон років як повмирали?

_ Нінавіщо,— сказав батько.— Ти на двісті процентів правий* кому вони потрібні, ці вимерлі тварини? Раз повмирали, земля їм пером,— ось мій девіз. Мені вони самому до біса набридли. Але це те, чого мені кажуть вас вчити, і я буду вас вчити, поки не сконаю. Тут питання стоїть так, Дайфен-дорфе: або ти, або я. І якщо ти не кинеш отих своїх штучок, я зроблю все можливе і приб'ю тебе раніше, ніж ти мене — голими руками вдушу, коли треба буде. Це моя боротьба за життя. У мене є жінка, дитина і старий тесть, яких я мушу годувати. Я нічим не гірший від тебе, мені теж хотілося б бути зараз деінде, на волі. І тебе жаль — уявляю, як тобі кепсько на душі.

Я засміявся, не обертаючись: це був мій випад проти Дайфендорфа. Я бачив, що він липне до батька, висмоктуючи з нього останні сили. Ці жорстокосерді діти завжди так. Спочатку доведуть його ледь не до шалу (в нього і справді в такі хвилини пінилися кутики губ, а очі ставали, як два шорсткі діамантики), а через годину присунуть у кабінет, хочуть, щоб їх вислухали, розрадили і потішили. А тільки-но вийдуть за двері, як знов почнуть насміхатися з нього. І я вперто стояв до них спиною, слухаючи отой обридливий дует.

З вікна було видно майданчик біля школи — восени тут проводились репетиції оркестру й активу вболівальників за наші спортивні команди,— тенісні корти, ряд каштанів уздовж алеї, що вела до богадільні, і, ген далеко, Олтонську гору — блакитний горб на обрії, позначений шрамом каменярні. Проїхав, погойдуючись і розсипаючи іскри, переповнений олтонський трамвай. Кілька школярів, що мешкали в напрямку Олтона, з'юрмилися на зупинці, чекаючи зустрічного. Внизу, по бетонній доріжці, що вела попід школою до Дівчачої роздягальні — я мусив притиснути носа до крижаної шибки, щоб бачити просто під собою,— сплющені перспективою у клаптики тканини, хутра, вовни й книжок, по двоє, по троє йшли додому дівчата. З уст їм вихоплювалася морозяна пара. Голосів їхніх я не чув. Я виглядав Пенні. До цього я цілий день уникав її — чомусь мені здавалося, що, будучи з нею, я зраджу своїх батьків, котрим, як мені підказувало якесь незбагненно-урочисте відчуття, я тепер особливо потрібен.

— ... хіба тільки я? — почув я Дайфендорфів голос. Голос у нього був скрипливий, якийсь напрочуд немічний і ніяк не в'язався з його показним, атлетичної будови тілом. Я не раз бачив Дайфендорфа голим у роздягальні. Він мав оцупкуваті ноги, волохаті від рудуватого заросту, здоровенний і наче гумовий торс, спадисті лискучі плечі й довжелезні руки, що закінчувались червоними ковшиками-долонями. Він був у нас плавець.

— Правильно, не тільки ти,— відказав йому батько.— Але загалом беручи, Дайфендорфе, ти — найгірший, я б сказав. Ти, я б сказав,— найдошкульніша дитина з усіх, кого я маю цього року.

Характеристика була висловлена цілком безстороннім тоном. Такі речі, як міра дошкульності, розум, спортивні здібності батько, після стількох років педагогічної праці, вмів оцінити безпомилково.

Пенні серед дівчат не виявилось. Дайфендорф у мене за спиною якось приголомшено і навіть ніби ображено мовчав. У нього було одне вразливе місце. Він любив мого батька. Мені нелегко визнати це, але ця свиня і мій батько були по-справжньому прив'язані один до одного. Мене це обурювало. Мене обурювало, що батько так щедро виливав перед ним душу, неначе у всьому тому, що він виливав, могла знайтися бодай одна чудодійна, цілюща крапля.

— Отці-засновники,— пояснювв він,— дійшли мудрого висновку, що діти — зайвий тягар для своїх батьків. Через те вони й заклали в'язниці, що звуться школами, і забезпечили їх знаряддям тортур, що зветься освітою. Школа — це заклад, куди ти ходиш, коли вдома вже не хочуть, а на виробництві ще не можуть займатися тобою. І я — один з платних наглядачів за непридатними для суспільства людьми — усякого роду каліками, ненормальними і розумово відсталими. Єдине, що я можу порадити тобі, дитино: берися за діло і навчися чогось, інакше будеш таким самим нездарою, як я, і доведеться тобі піти у вчителі, щоб заробляти собі на хліб. Коли Велика криза в тридцять першому допала й мене, я залишився ні з чим. Я нічого не вмів. Я все своє життя жив божою ласкою, то й не здатний був ні на що. І тільки завдяки добрій душі Ела Гамм ела, небожа мого тестя, дістав місце в школі. Не бажаю тобі такого, дитино. Хоч ти мій найгірший ворог — не бажаю тобі такого.

Я прикипів поглядом до Олтонської гори; вуха мої палали. Якимсь фантастичним чином, немов заглянувши крізь кривизну у шибці в сусідній відрізок часу, я знав наперед, що Дайфендорф буде вчителем. Так воно й сталося. Якось через чотирнадцять років, по дорозі додому, в одному з олтонських провулків я зустрів Дайфендорфа в обвислім коричневім костюмі; з нагрудної кишені у нього стирчали ручки й олівці, як колись, у давні часи, з кишені мого батька. Дайфендорф погладшав, волосся над чолом порідшало, але це був він. Він спитав мене — наважився цілком серйозно спитати мене, другорядного художника, чистої води абстракціоніста, що жив на горищі на Двадцять третій східній вулиці разом з коханкою-негритянкою,— менеучи я часом не збираюся бути вчителем. Я сказав: "Ні". А він сказав — і його бляклі, тупі очиці залисніли серйозністю: "Я не раз собі згадую, Піте, що твій тато говорив про вчительську працю. "Це нелегко,— говорив він,— але ніщо інше не дає стільки задоволення". Тепер, коли я сам учитель, я розумію, що він мав на думці. Він був великий чоловік, твій тато. Ти це знав?"

У цю хвилину Дайфендорф почав щось подібне співати батькові своїм немічним, скрипливо-скигливим голосом:

—— І зовсім я не ворог вам, містере Колдуел. Я вас люблю. І всі вас люблять.

^— Оце ж бо й зле, Дайфендорфе. Для вчителя в школі це найгірше, що може бути. Я не хочу, щоб ти мене любив. Я хочу іншого: щоб у мене на уроці ти раз на день, а п'ять разів на тиждень висидів п'ятдесят п'ять хвилин тихо. Хочу,

Дайфендорфе, щоб, заходячи в мій кабінет, ти ціпенів від страху. "Колдуел Дітовбивець" — ось як я хочу, щоб ти думав про мене. Р-р-р-р!

Я відвернувся від вікна і навмисне розсміявся, перериваючи їм розмову. Вони сиділи обабіч обдертого жовтого стола, нахилившись один до одного, мов конспіратори. У батька був хворобливий колір обличчя, начеб його нудило; скроні позападались і лисніли; стіл перед ним був закиданий паперами, бляшаними зубастими затискачами і прес-пап'є, схожими на зачаклованих ропух. Дайфендорф відбирав його останні сили: робота в школі вимучувала його. Я бачив це, але був безпорадний. Я був безпорадний, бачачи з самовд о воле ної посмішки Дайфендорфа, що вся ота сумбурна батькова балаканина тільки утвердила в ньому відчуття вищості, відчуття, що поруч з цим старим, спустошеним, навісним чоловіком він сам — молодий, охайний, врівноважений і непереможний.

Батько, знітившись від мого сердитого втручання, змінив тему.

— Будь в АМХ 1 о пів на сьому,— кинув він Дайфендор-фові.