Кентавр - Апдайк Джон

Тітка Альма сьорбала якийсь жовтуватий напій і цідила кутиками губ, вузьких і нафарбованих, сигаретний дим. У неї була біла-біла шкіра і дуже розумні, аж прозорі, очі. Кожного разу, як вона дивилася на батька, очі її жалісливо мружились; вона була старша на три роки. Цілий вечір вони розмовляли про свої витівки і чвари в Пассеїку, в неіснуючому вже домі парафіяльного священика, від однієї згадки про який мене починало нудити і паморочилася голова, ніби я зависав над прірвою часу. А на вулиці, двадцятьма поверхами нижче, петляли туди-сюди фари таксі, і це було навіть цікаво. Вдень тітка Альма, що приїхала сюди закупати дитячий одяг, лишила нас на себе самих. Перехожі, яких батько спиняв на вулиці, відмовлялись відповідати на його настирливі плутані запитання. їхня грубість і його нетямущість принижували мене, роздратування моє досягло вже критичного рівня, та зняла його таблетка від кашлю. Я йому простив. У храмі блідо-коричневого мармуру я простив йому все і навіть ладен був подякувати за те, що він надумав пустити мене на світ у тій окрузі, яка годує своїми цукерками черево Раю. Ми дісталися на метро до Пенсільванського вокзалу, сіли в поїзд, і цілу дорогу сиділи пліч-о-пліч, дружно,, як близнята, і навіть тепер, через два роки, кожного разу, як ми у наших щоденних мандрівках перевалюємо через Пілюлю, в пам'яті моїй зринає Нью-Йорк і електричні сузір'я, під якими ми вільно ширяли удвох, відірвавшись від тісної землі.

Замість пригальмувати, батько чомусь проминув поворот на Олінджер.

— Гей! — крикнув я.

— Так треба, Пітере,— тихо сказав він.— Холодно дуже. Обличчя його під отією кретине ькою синьою шапкою

було незворушне. Він не хотів, щоб пасажирові стало незручно від того, що ми звернули з дороги і веземо його в Олтон.

Я був такий лютий, що наважився обернутися і прошити його поглядом. Лице подорожнього розмерзлося і виглядало жахливо — якась брудна ковбаня; хибно витлумачивши мій намір, воно потяглося мені назустріч з липкою усмішкою, розпливаючись драглистими почуттями. Я відсахнувся і стерп на камінь; деталі на щитку управління раптом зблиснули яскравим світлом. Я заплющив очі, щоб спинити хвилю того огидного, немислимого гною, яку сам сколихнув. І най-гидкіше було те, що відгонило від неї чимось вдячним, соромливим і дівочим.

Батько відкинув назад свою велику голову й гукнув: До чого ви прийшли?

Від чималого зусилля голос йому зірвався, і це, вочевидь, приголомшило співбесідника. Ззаду було тихо. Батько чекав.

Я не зрозумів,— озвався нарешті подорожній.

Батько пояснив:

— До якої думки ви прийшли? Я в захопленні від таких людей, як ви. Вам стало духу на те, чого мені завжди хотілося: їздити скрізь, бачити різні міста. Як гадаєте — я багато втратив?

— Нічого ви не втратили.— Слова його загорталися "а кінцях, наче сполохані щупальця.

— Траплялося вам щось таке, про що ви залюбки згадуєте? Я сьогодні не спав цілу ніч, все старався пригадати що-небудь гарне і не міг. Злидні та страх — ото й усі спогади.

Це мене образило: адже в нього був я.

Голос подорожнього забулькав; може, то був смішок.

— Місяць тому я уколошкав пса,— сказав він.— Бо що ж це таке? Вічно якийсь чортяка вилізе на тебе з кущів та й норовить вгризти за ногу, тож я заготував собі добрячу палюгу і йду собі, а той псяюха як вискочить, а я раз! — та й угрів його межи очі. Він ноги задер, а я йому ще пару раз зациндолив, як слід, і тепер, хлопче, та вошива псина вже не буде норовити вгризти тебе за ногу тільки того, що в тебе машини нема і зад свій катати ніде. їй-бо, прямісінько межи очі, з першого разу!

Батькові було доволі сумно слухати все це.

— Собаки здебільшого незлобиві створіння,— сказав він перегодом.— Просто вони цікаві до всього, як от я. Я можу собі уявити, як вони мислять. У нас вдома є собака, то я в ній душі не чую. А жінка, так вона її просто обожнює.

— Але оту шавку я добряче вклав, кажу я вам,— цмокнув подорожній, ковтаючи слину.— А ти любиш собак, хлопчику? — звернувся він до мене.

— Пітер усіх любить,— відповів батько.— 3 такою доброю душею, як у нього, я й власні очі віддав би. Проте я можу вас зрозуміти, добродію,— коли собака підскочить отак поночі, та ще на незнайомій дорозі...

— А ще ніхто підвезти не хоче,— перебив чоловік.— Стоїш та й стоїш цілий день, аж кишки промерзають,— ви оце перші стали, а я вже з годину, як чекав.

Я завжди таких підвожу,— сказав батько.— Якби господь не дбав про дурнів, то і я був би зараз на вашому місці. То, кажете, ви — кухар?

— М-м-м... доводилось.

Скидаю капелюха. Ви — майстер!

У мені наче хробачок заворушився: ану ж, той чоловік почне підозрювати, що в мого батька не все гаразд з головою? Кортіло вибачитися перед цим незнайомцем, підлабузнитися до нього, пояснити! Просто він такий є, він любить незнайомих людей і його щось гризе всередині!

_ Та то мудрість невелика — тільки встигай мастити сковорідку.

Сказано це було вельми обачно.

— Неправда, добродію! — вигукнув батько.— Готувати їжу для когось — це справжнє мистецтво. Я б і за мільйон літ не навчився.

— Все то, братко, бридня собача,— вдарився у фамільярність подорожній.— Тим пройдам-трактирникам одне в голові — їм аби котлети тонші. Давай побільше жиру, поменше м'яса; і якби" ж то один гад отак мені казав — таких була сотня! В них бог один — долар, тільки за ним і вганяються. Господи, та я й у рот не візьму отої сечі негритянської, що вони її кавою називають!

Чим дужче розпалювався подорожній, тим більше марнів і мізернішав я; немилосердно свербіла шкіра.

— Я колись хотів бути аптекарем,— сказав йому батько.— Але як вийшов з коледжу, пісенька скінчилась. Мій старий лишив нам біблію і купу боргів. Та я не маю жалю до нього — бідолаха старався жити по-чесному. Дехто з моїх дітей — бо я шкільний вчитель — пішов у фармацевтичну школу, і з того, що вони розказують, бачу — мені для цього Діла клепок би не вистачило. Аптекарі — інтелігентний народ.

— А ти ким хочеш бути, хлопчику?

Моє бажання стати художником було для батька несподіванкою.

— Бідна дитина, він такий самий неприкаяний, як я. Йому б не в цих краях жити, а десь, де хоч трохи сонця. Із шкірою в нього біда.

Батько просто-таки здер з мене одяг, демонструючи мої сверблячі струпи. Кинувши засліплений люттю погляд на його профіль, я побачив обрис неприступної, голої скелі.

— Справді, хлопчику? Що ж воно в тебе таке?

— Шкіра в мене синюшна,— мовив я через силу.

— Це він так, жартує,— сказав батько.— Щодо цього, то він з біса молодець. Для нього нема кращого, як Флоріда; коли б ви були його батьком, а не я, він би вже давно був там.

— Я подамся туди тижнів так за два, за три,— сказав подорожній.

— Візьміть його з собою! — вигукнув батько.— Коли якась дитина варта ліпшої долі, то це він. Я вже все, відстрілявся. Пора йому поміняти старого предка на нового; а мені дорога на смітник.

Він згадав про смітник, бо ми порівнялися з величезним олтонським звалищем. Де-не-де на його нерівній строкатій поверхні дотлівали багаття. Все, що, з'їдене ржею і гниллю, обертається в прах для нового життя і, стаючи попелом, набирає дивовижних форм із рваним, перистим контуром, як у листків папороті. Кольорові клапті паперу маяли безліччю прапорців, прибиті до струнких стебел бур'яну вітерцем, що рівномірно дув з-над ріки. Ген і сама ріка, Біжучий Кінь: у чорній лакованій стрічці відбивається кобальтово-синій купол, що мовчазно похилився над нею. Циліндричні тіла газгольдерів, наче сірі слони, сторожать цегляний обрій міста — рожево-маренового, таємничого міста Олтона, що розкинулось у подолі пурпурово-зелених горбів. Чорною проріхою зяяла в небі вічнозелена вершина Олтонської гори. Мені затремтіла рука, наче в ній опинився пензель. Обіч шосе, поблискуючи сріблом, бігла залізнична колія; з'явилися забиті машинами заводські автостоянки, а шосе перейшло у приміську вулицю, що звивалась між автомобільних агентств, вкритих іржею павільйонів-закусочних та будинків під візерунчастими етернітовими дахами. Батько мовив:

_ Ось воно. Величезне і славне місто Олтон. Якби мені

хто в дитинстві сказав, що вмру в Олтоні, штат Пенсільванія, я б розсміявся йому в лице. Я й не чув про нього ніколи.

— Брудне місто,— озвався подорожній. А мені воно здавалось таким красивим.

Батько зупинився на перехресті сто двадцять другої і Ланкастерської доріг; горіло червоне світло. Праворуч від нас Ланкастерська дорога закінчувалась бетонним мостом через річку, за якою, власне, і починався Олтон. А ліворуч провадила три милі до Олінджера та ще дві — до Елі.

— Ну от,— сказав батько.— Доведеться висадити вас на мороз.

Чоловік відчинив дверцята. Від тієї миті, як батько доповів йому про мою шкіру, дух зальотництва, яким він заливав кабіну, трохи вивітрів. Та все одно, виходячи, він торкнувся моєї потилиці — може, ненароком. Опинившись на вулиці, бродяга міцно притулив свій згорток до грудей. Драглисте лице його знову ствердло.

— Приємно було побалакати з вами! — гукнув йому батько.

Той чмихнув:

— М-м-м-да.

Хряснули двері. Загорілося зелене світло. Серце в мене перестало калатати. Ми виїхали на Ланкастерську дорогу й помчали назустріч потокові машин, що прямували в Олтон. Крізь запорошене заднє вікно я дивився, як наш пасажир, схожий на розсильного з його таємничим пакунком, меншає на очах. Ось він перетворився на темну цятку біля в'їзду на міст, ковзнув догори, зник. А батько дуже звичайним тоном сказав:

Це був порядний чоловік.

В мені накипіло стільки їдкої злості, що я безжально постановив собі вичитувати йому до самої школи.

— Знаменито,— сказав я.— Просто знаменито. Тобі так жахливо ніколи, що я навіть поснідати не маю права, а потім ти підбираєш якогось паршивого волоцюгу, робиш ради нього гак у три милі, а він тобі й "дякую" не каже. Отепер ми вже точно запізнилися до школи. Я вже бачу, як Зіммерман зиркає на годинник, бігає по коридорах і думає, де ж ти запропастився. Ій-богу, тату,— гадаю, тобі б не завадило мати хоч трохи більше глузду, хоч вряди-годи. Що ти знаходиш в усіх цих волоцюгах? Може, це я винен, що народився на світ і тому ти не став волоцюгою? Флоріда! А ще сказав йому про мою шкіру. Це було дуже мило з твого боку, я вельми вдячний.