Опришок - Захер-Мазох Леопольд фон

Повітря повнилося важкими пахощами, а наді мною миготіли м'яким світлом зорі, мов розсипані жаринки. Білі хмарки пливли в золотистому сяєві місяця схожі на кораблики із срібними вітрилами.

Коли я спустився схилом, то почув голоси.

— Уже північ, — мовив один. — бачиш Великий віз?

— Бачу, — долинуло у відповідь.

Ніч тривала недовго. Один по одному стали виходити зі стаї вівчарі, попереду ватажко. Вони простували до узгір'я, з якого добре проглядалася околиця і череду видно було, як на долоні. Вони спинилися, ставши обличчям до сходу сонця, і поскидали шапки. Довший час панувала тиша. А тоді ватажко почав молитву, звернену до скель, гір та далекого моря.

Коли перший ранковий багрянець, легкий, ледь помітний, торкнувся неба, усі проказали "Отче наш". А тоді поволі й урочисто спустилися до потічка, що протікав поблизу і в якому відбилося сріблясте лице місяця, умилися до схід сонця.

Один з вівчарів підніс трембіту. Тричі сумовито затрембітала трембіта, луна повторила її тужний спів. І тоді на всіх полонинах гуцульських гір побудилися вівчарі і проказали ту ж саму молитву. Коли трембіта змовкла, їй відізвалися інші з півдня і з півночі, зі сходу та заходу, зі всіх верхів'їв Карпат, здалеку і зблизька, немов нескінченна луна, шо поступово стихає і слабне.

Вівчарі повернулися до стаї так само тихо і врочисто, як ішли до молитви.

Уже й не знаю, як я врешті заснув, єдине знаю напевно, шо розбудив мене старий опришок, коли новий день розлив довкола перші червоняві потоки світла, і шо ми з Ґрегором, зачаївшись у недалеких чагарях, підстрелили глухаря. Коли ми повернулися, дами вже сиділи перед ста-єю, пили молоко, заїдаючи чорним хлібом, і бавилися з Атанчиними козами. Довкола радісними трелями вигравав ранок. Ми прощалася з вівчарями, потиснувши один одному руки, коли вже зовсім розвиднілося, і рушили в Чорногору. Ґреґор та Атанка пішли з нами.

Рожевий туман завис у горах, скелі виблискували металевим полиском. Унизу розкинувся праліс, темнозелене море з велетенськими хвилями, шо безнастанно шемротіли. У кушах висвистували дрозди.

Та невдовзі довкола нас запала цілковита тиша, з усіх боків почали громадитися білі хмари, заступаючи овид.

На нашому шляху росло одне-єдине дерево, у дуплі якого жили дикі бджоли. На його корі виднілися сліди ведмежих кігтів, видно, поласував вуйко медом. Високо у повітрі кружляли беркути. Удалині, на скелях, на тлі розірваного вітром туману, виднівся гурт косуль. Жовтобрунатні тваринки видавалися на тлі білих каменів та світлої зелені лісу майже чорними. Ґреґор показав на них і зблиснув в усміху своїми білими зубами.

На пораду опришка ми пустили поводи. Розумні тварини йшли спокійно і впевнено одні за одними, через кам'яні містки та повз прямовисні стіни скель, тільки час од часу підбадьорюючи себе форканням.

Зненацька у нас під ногами зазіяла бездонна прірва, аж дами скрикнули, а професор вхопився за гриву свого коня. Але так тривало тільки мить, потім хмари знову милосердно приховали від нас довколишні провалля.

Коли ми досягли чорного озера, Несамовитого,15 що лежало на високому гірському плато, обрамлене скелями, справжнє морське око, — так називає наш народ озера, які трапляються тільки в Карпатах, — старий опришок показав нам могилу, порослу мохом та квітами.

— Тут колись відбулася жорстока битва, — мовив він. — Ми поховали наших товаришів і ворогів також. Тож помолімося, прокажімо "Отче наш"!

На березі озера, де скелі утворювали таку собі бухточку, ми злізли з коней. До нас підійшли двоє гуцулів. Один взяв коней, а інший запропонував свого човна. Човен був, наче Ноїв ковчег, ми всі помістилися в ньому. Ми відштовхнулися від берега і невдовзі опинилися на середині озера, спокійного, незворушного. Чорне дзеркало води не віддзеркалювало навіть навислих зусібіч скель та похмурих смерек, ані блакитного неба, що мерехтіло золотом.

— Гляньте, професоре, яке чудове чорнило! — вигукнув хірург. — Справжнє чорнило. Цією велетенською бочкою чорнила можна списати цілу бібліотеку.

Маленька полька зечерпнула своєю білою ручкою пригорщу чорної води. І враз у долоні вона стала прозорою та чистою мов сльоза. Панночка здивовано простягнула долоню професорові.

— Виною тут лише бездонна глибина таких озер, — сказав професор. — Тому вода й видається чорною. Можливо, це кратери погаслих вулканів, які на неймовірній висоті, від 4000 до 6300 футів над рівнем моря, заповнилися водою і утворили ось ці морські ока. Місцеві люди вважають, що озера сполучені під землею з морем, і море дивиться у горах на світ ось цими очима, а під час кожного шторму на морі, штормують і озерця. Мешканці гір, начебто, знаходили навіть у них уламки кораблів.

15. Автор, який здебільшого скрупульозно дотримується точности у зображенні східно-галицької природи, не міг не утриматися від спокуси змалювати унікальний карпатський феномен, озера, названі в народі морськими оками. Тому, аби передати картину Карпат в усій П величі та красі, автор вирішив не дотримуватися у цьому випадку географічної точности і розташував озеро Несамовите зовсім не там, де воно насправді знаходиться.

Пронизливий свист, посилений відлунням, змусив нас здригнутися. Панна Лодойска затремтіла, мов осикове листя.' Ґреґор, який власне й свиснув, усміхнувся.

— Цей чоловік, напевно, розбійник, — прошепотіла Лодойска.

Опришок похитав головою.

— Розбійників більше немає, — сказав він. — У горах — мир.

— Гарна луна, — мовив професор.

Старий опришок на догоду решті вистрелив з рушниці, а тоді й з обох своїх пістолів. У горах заблискало й залус-кало, мов у грозу, луна покотилася і тут, і там. Так, певно, котилася луна проваллями, коли опришки боронилися від солдатів та стрільців, коли тужила трембіта та заливалися гавкотом пси-вівчурі. Тепер у горах панує мир, а війна точиться лише внизу, там, де живуть люди, котиться від одного домашнього вогнища до іншого, від одного межового стовпа до наступного.

На протилежному березі озера ми вийшли з хиткого човна, вистрибнули на кам'яні валуни і сипкою галькою подерлися догори.

На квітучому узгір'ї паслися вівці. Дзеленькіт скликанчи-ків долинав аж до нас, а дурманний духмян забивав паморо-ки, наче кадильний дим. Темно-синіми очками поглядали на нас карпатські незабудки, поряд хитали голівками альпійські фіалки, привітно кивала нам услід рожева родіола.

А над усім цим сонце розпростерло іскристе плетиво чарівних павутинок. Сріблясте джерело било струменем з-під каміння, скроплюючи квіти та мох, що заховалися під ним, наче під скляним прозорим куполом. Усе менше траплялося нам на шляху наших старих знайомих, останніми відступили смереки, а назустріч виходили усе нові й нові чужинці: покручені карликові деревця, повзучі сосни, афи-ни, папороть, мох та лишайники. Ісландський мох затягнув скелі тьмявим сріблом; схожий на тендітні матово-зелені оленячі роги рододендрон, названий гуцулами карпатською трояндою, простягнув до сонця свої овальні листочки та рожеві пахучі квіти.

Мало-помалу пустка і самотність скелястої пустелі взяла нас у свої обійми. Коли хмари на якусь мить розступалися, перед нашим зором з'являлася чудова картина, наче в білому обрамленні: пустельні вивітрені скелі, устелені високо вгорі мерехтливим снігом, піщаник поступався місцем яскраво-білому вапнякові або блідо-зеленому гранітові, у якому час од часу зблискували на сонці, немов діаманти, кварцові кристали.

Гадюка підвела голову з каменя, на якому вона вигрівалася на сонечку, і глянула на нас. Дами скрикнули, а професор підскочив до неї з наміром убити гадину.

— Не вбивай мудрість, бо умре тобі мати, — стримав його старий опришок, а тоді звернувся до панянок. — Змія на дорозі приносить щастя. Тому її треба шанувати.

Ми поволі видряпувалися на чубок гори. Змія, певно, й справді приносить щастя, бо сильний порив вітру ураз розірвав хмари і розігнав їх навсібіч, наче вовк, котрий вдирається в отару білосніжних овечок.

Ось уже Чорногора постала перед нами зі своїми трьома верхами, щоб невдовзі показатися в усій своїй величі, королевою східних Карпат, в оточенні двадцяти сімох пажів, а навколо, на схід й на захід, простерлися гори, аж дух захоплювало, і завмирало серце.

Над голими яскраво освітленими верхами гір та темними верхівками смерек летиш поглядом, немов беркут, у далеч, яку годі виміряти, яка, здається, не має меж, — блакитна, усіяна золотими світами бездонність небес.

Білі хмарки вигойдувалися в іскристому етері, викупува-лися у теплих сонячних променях, кидали на землю великі рухливі тіні. З одного боку виднілася Угорщина, а з іншого — простори Галичини.

Стовпи ранішнього туману здіймалися в небо, немов дими жертовних вогнищ. Поміж моря зелені зіяли чорнотою таємничі провалля. Оксамитові мохові килими виблискували смарагдово між темних стовбурів дерев, об які, немов прибій, розбивалися жовті хвилі збіжжя, щоб потім відкотитися назад, у море, аж до оповитого м'яким багряним серпанком крайобрію і ще далі. Цей золотий океан пронизували срібні змії струмків та річок, села пливли у ньому, мов кораблі з нап'ятими вітрилами, а вивищені понад дахами церкви правили за щогли. Окремі білі смужки та цяточки розривали тремтливі блакитні стрічки, що ген-ген унизу оперізували підніжжя гір.

Сонце вповивало тут своїм теплом два світи, Схід та Захід. Ген там втомлена Європа, ветха, немов знищена негодою скеля, яка облуплюється під нашими ногами; недужі народи, наділені усіми можливими болячками, які тягнуть на горбі свій вік та усе своє багатство; там немає нічого, шо не було б виміряне й вирахуване, зважене чи визначене; там вічна Ізида співчутливо споглядає на людей тисяччю своїх очей, непереможна, нерозвінчана!

А тут юні, молоді й свіжі нації, які щойно підводять голову, з первісним, дитячим сприйняттям таємниць творення, які усім своїм єством відчувають сутність природи,

вічної незмінної людської долі, яких не мучать жодні спогади, не жахає минуле, без марних сподівань, які однак дивляться у майбутнє без страху і сумніву.

Усі вже давно рушили вниз, а я все ще стояв, мов зачарований; кам'яні обійми скель не відпускали мене.

Піді мною куріли комини хат, диміли смердючими димами міста, гарячково метушився людський мурашник, далеко внизу панували Власність, Війна, Ненависть, Смерть, підневільна Праця й Розбій — цей виглянцуваний земний світ з його усміхненою нуждою.

Старий опришок казав правду.