Опришок - Захер-Мазох Леопольд фон
Більше опришками ви не будете, бо бракує вам твердої руки. Розійдіться по світу! Немає у вас більше ватажка!
Так промовляв Довбуш, а ми стояли навколо нього й плакали.
Коли він умер, ми залишили його лежати під буком аж до заходу сонця. Скеля була йому ложем, а зброя — прикрасою. Після заходу сонця ми поховали його, як велить звичай у наших горах, поклали йому на груди золоту монету,14 поклали в гріб і його зброю, а тоді востаннє заграли карпатські трембіти над його узголів'ям, які так часто кликали до боротьби та перемоги, тепер вони звучали сумно і скорботно, гахнули залпи з усіх рушниць та пістолів, у могилу грудка за грудкою посипалася земля. Гори стояли в останніх червоних відсвітах призахідного сонця, верхів'я прадавніх дерев урочисто шелестіли, з півночі насувалася гроза, котилися чорні хмари, їх пронизували блискавиці, глухо рокотав далекий грім.
Так поховали ми Довбуша, опришка.
Потім поділили гроші і розбрелися, хто куди, проте не назавжди. Кожен обіцяв у день Довбушевої смерти прийти до його могили. Декого з тих, хто подався у долину, упізнали і кинули за грати. А ті, котрі не вибралися до Угорщини і не осіли там, повернулися в гори, вибудували собі тут хати, або й далі жили по-старому, як опришки. Чимало хоробрих опришків зібралося за рік після Довбушевої смерти в умовлений день на Чорногорі, я теж був серед них. Що то була за зустріч! Той сміявся, а той плакав від утіхи, і усі знову поклялися у дружбі та вірності.
14. Один із багатьох язичницьких звичаїв, яких дотримуються наші гуцули.
— Ні, більше ми не розійдемося! — вирішили ми одноголосно і подали собі руки на Довбушевій могилі.
На тому ж місці вибрали нового ватажка. Не знаю, в чім там річ, однак вибрали мене, хоча я й не вважав себе гідним провадити таких мужніх і хоробрих легінів.
Отож ми й далі, як могли, провадили війну, щоправда обережнішу і не таку жорстоку, як раніше. Почувалися не такими певними себе, як тоді, коли над нами стояв Довбуш. Зрідка відважували спускатися в доли. Зрідка вступали в сутички з вояками та жовнірами, котрі переслідували нас. Коли переслідувачі наступали нам на п'яти, ми відійшли через гори до Угорщини; а коли в Угорщині було оголошено мобілізацію, сховалися в Галичині. Саме тоді, пане Захер, відбулося моє потішне знайомство з Вашим вуйком. То був бравий хлопака, але трохи лякливий. Боявся холери та розбійників. Під час епідемії він, незважаючи на гарячу літню пору, сидів у своїй кімнаті загорнений у шляфрок та шаль, оповитий клубами цигаркового диму. Він не важився вийти на свіже повітря, а якщо хтось хотів з ним поговорити, то тільки через віконну шибку, бо він нікого не впускав досередини. Так само було й з розбійниками. Ніхто з нас і гадки не мав заподіяти йому лиха, однак Ваш вуйко не розлучався з рушницею. З рушницею ходив до праці, з рушницею шпа-церував, з рушницею сідав до столу та лягав у ліжко.
Так було й одного вечора — але про таке не розповідається перед вельможними дамами. Та хай уже буде, отож сидів він, тримаючи рушницю на колінах, і раптом почув голосний сміх, а потім побачив у маленькому віконечку вишмароване сажею обличчя і спрямоване просто на нього чорне дуло рушниці. До чого була йому тепер власна рушниця? Вельможний пан немов закаменів.
Чорне від сажі обличчя було моїм.
— Чоловіче! Нашо волочиш всюди за собою рушницю? Не бійся, такому доброму чоловікові ми не заподіємо ніякого лиха. Щоб це сказати, я й прийшов сюди.
Тоді Ваш вуйко, за добрим звичаєм, запросив нас до себе в гості потанцювати з дівчатами.
Ось одного вечора, умовившись день перед тим, ми прийшли до його господи. Вельможний пан не поскупився — наїдки, напитки, євреї-музики та вродливі дівчата. Ми розважилися на славу, тобто я хотів сказати, шо інші розважилися, що ж стосувалося мене...
Але вже настав час розповісти про це...
Отож мої хлопці розкошували, виспівували Вашому панові вуйкові та вельможній пані, гарній статечній жінці, до речі, многая літа, гойдали на колінах їхніх маленьких діток, аж доки євреї не заграли до танцю, і всі стали в коло. Який українець може нудьгувати чи здатний всидіти на місці, коли у повітрі витає нестримна ностальгійна мелодія коломийки? Що це за чари, котрі змушують ноги попри їх волю йти в рух, поривають людське єство за собою, закручують у шаленому вихорі, наділяють людину крилами, і здається, що злітаєш у небо, до золотого сяєва, аж подих забиває, і стає тобі на душі так легко, мов дитині, так солодко, так шемко! Аж душу би віддав!
Коломийко, коломийко! Розкішний, шалений танцю, нестримний, як політ беркута, чудовий, як танок зір! Ти можеш належати тільки одному народові, моторному, мужньому, лицарському народові, який уміє веселитися від усієї душі і плакати від усього серця, який уміє страждати без нарікань і боротися до останньої краплини крови...
Доки хлопці кружляли у танку з дівчатами, доки очі їхні яскріли від утіхи, злітали у повітря довгі коси, я сидів собі осторонь, діти обсіли мене довкола і випитували то про се, то про те, як то уміють випитувати тільки діти, такі невинні, такі до всього цікаві. Я гладив їхні голівки, цілував ці чисті, неосквернені ще жодною лихою думкою чола...
І тоді на мене накотилося... Не каяття, мій пане, а болюча туга за моїми роками дитинства, коли моя мати цілувала моє ще неосквернене чоло... Тієї ночі сон не йшов до мене.
Ми розклали велетенську ватру. Навколо мене лежали мої товариші і спали, тільки я не міг заснути. Я не зводив очей з червоних мерехтливих язиків полум'я, і вбачалися мені у тому полум'ї спрямовані на мене погляди дитячих очей, невинні, добрі, запитливі погляди...
Я думав, гадав і вперше подумав про те, аби укласти мир з людьми і поховати зброю.
Та враз, зненацька, хоч не було ні вітерця, повітря ані шелесне, почали хилитися у мій бік верхівки дерев у лісі, вогонь згас, лише важкий дим усе ще курів, здіймаючись угору, вище й вище, мов сірий стовп, аж до золотих зір, і знову опав додолу, став зовсім маленьким клубком, збився докупи, став переді мною з'явою і заговорив. То був біс.
Я впізнав його за порожнім поглядом очей та за улесливою мовою.
— Чи ти з глузду з'їхав, Миколо, — мовив він. — Хочеш покинути славних опришків, вірну зброю та зеленгори! Оглянься навколо. Усе, доки око сягає, повинне належати тобі...
Отак говорив він, і я слухав його якусь хвилю, бо мене охопив панічний жах і скував моє тіло. Та я взяв себе в руки і перехрестився, бо говорити не міг, мені відібрало мову.
Тоді він зшипів, наче вода, що потрапила на гарячу плиту, виріс до велетенських розмірів, аж сягнув зір, але побачивши, що я його не боюсь, знову скрутився клубочком і зник з димом, який, здавалося, поглинув вогонь.
Коли я оглянувся, ватра світло і ясно палахкотіла, як і перше, а товариші мирно спали.
Рано-вранці я зійшов униз, до села. Люди виходили з хат і здивовано дивилися на мене. Я не озирався ні праворуч, ані ліворуч, прямісінько простував до церкви, висповідався в усьому священикові і прийняв причастя.
А потім подався до Вашого пана вуйка.
Тоді з колишніх рекрутів, неполохливих селян та навернених на шлях праведний розбійників формували так звані загони гірських стрільців для боротьби з опришками. Ви, напевно, чули про них.
Отже, коли я про все розповів Вашому вуйкові, про спокушання сатани та про своє прозріння, він сказав:
— Я поговорю з повітовим капітаном, тобі ніщо не буде загрожувати, але вони вочевидь вимагатимуть, аби ти став стрільцем, ще й призначать тебе ватажком.
Ваш вуйко мав добрі наміри, але за жодне злото й срібло світу я не став би зрадником своїх товаришів.
— Ні, пане, — мовив я. — Ніколи. Ліпше я спатиму на голих каменях, хай мене травлять, мов дикого звіра, аніж піднесу руку на тих, з ким ділив незгоди війни та нужду. Ні, цього я не зроблю, хай приязнь та вірність вічно живуть на землі...
Що ж далі оповідати?
Я залишився опришком, залишався ним навіть тоді, коли в горах не зосталося ні краплини волі та втіхи, коли нас заганяли в глухий кут, наче вовків, коли доводилося щоденно виборювати місце під сонцем, пити лише джерельну воду та живитися корінцями. Але ми вистояли з Божою допомогою.
У 1848 році, коли було скасовано панщину і селяни стали вільними, наша війна само собою скінчилася. Опришки покинули криївки у горах, склали зброю і уклали мир.
Тоді я викопав свої гроші. Жодна людина не могла закинути мені, що я нажив їх нечесним шляхом, як євреї. Я не добував їх обманом, шахрайством чи грабунком, а в чесному бою із зброєю в руках. Купив собі шмат лісу та збудував ґражду, яку Ви вже бачили, і почав жити для себе, осторонь від людей, зі своїми собаками та кіньми... Аж до того часу, як настав великий голод, люди падали просто на дорозі і вмирали. Одного разу вночі я почув під своїми дверима чиєсь скимління, так плаче покинуте дитя. Я вийшов надвір і знайшов під порогом молоду жінку з хлопчиком.
— її послав мені Господь, — подумав я, впустив жінку з дитиною до хати, і вони в мене залишилися.
Оце й усе.
Старий замовк, вибив файку і глянув на хлопчика, який заснув у соломі й усміхався уві сні.
— Гадаю, шановному панству вже час йти до сну, — сказав він урешті.
Ми повкладалися, як могли. Дами потонули в запашній соломі. Професор ліг на лаві горілиць, склавши руки, і став схожий на зодягненого в лати середньовічного рицаря, яких можна побачити на кам'яних саркофагах. Храп хірурга більше нагадував хрипіння важкопораненого вояка на полі бою.
Тільки до мене сон не йшов. Розповідь старого опришка глибоко схвилювала мене. Коли усе змовкло, я почув два голоси, хтось стиха перемовлявся між собою.
— Ну то як? — сказав один голос, який, очевидно, належав Ґрегорові. — Ти знайшла чарівну паличку?
— Конче її знайду, — відказав другий, і не було жодного сумніву, шо то був гарний, глибокий голос Атанки. — На горі Чивчин біля Жаб'я є срібло, а в Чорногорі закопано скарб ще з часів татарської навали.
За якусь хвилю знову почувся спів, долинав він десь здалеку, але дуже виразно. То була пісня про Довбуша, опришка.
Як я, браття вже загину, то зложіть мня на топори, занесіть мня, де найкраще, занесіть мня в енні гори.
А мій топір золочений в Дністер-Дунай затопіте, нехай знають руські діти: що хто жінці в світі вірить, мусить марне загибати.
Урешті-решт я тихенько підвівся, нечутно вийшов надвір і став перед стаєю.
