Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Волков Олександр

Тієї ночі Чарлі Блек не міг спати безтурботно, як завше. Він перекидався з боку на бік, міркуючи, як знешкодити останні чари старої Гінгеми, поки не задрімав. На світанку Еллі збудила його снідати.

Після сніданку моряк сказав:

— Якщо нашому кораблю так до вподоби ця гавань, що він не бажає залишати її, ми вирушимо пішки.

— Ми залишаємо корабель? — злякано запитала Еллі.

— Доведеться його покинути. Але ти не бійся, дівчинко! До гір залишилось не більш як двадцять миль, і ми пройдемо їх за півтора-два дні.

Чарлі Блек склав у рюкзак запас харчів і води, взяв намет і найнеобхідніші інструменти. Решту покинули на палубі корабля. Озирнувшись востаннє на корабель, мандрівники бадьоро попрошкували геть од підступного каменя. Кроків сто вони подолали легко і вільно, але потім якась таємнича сила почала сковувати їхні рухи, заважала їм іти.

Кожен наступний крок давався їм усе важче і важче. Здавалося, ніби якась невидима пружна мотузка, розтягнувшись тягнула пішоходів назад. Нарешті вони знесилено впали на пісок.

— Нічого не вдієш, ходімо назад, — зітхнувши, мовив Чарлі Блек.

І… о диво! Варто було їм повернути до каменя, як ноги самі понесли їх, дедалі прискорюючи крок, і до місця стоянки наші подорожні примчали так швидко, що ледве змогли зупинитися.

— Схоже, ця каменюка не відпустить нас од себе, — посмутнілим голосом сказав моряк.

Еллі здригнулась.

— І все ж таки не варто занепадати духом, — сказав Чарлі. — Поміркуймо, й, можливо, нам поталанить здолати чари Гінгеми.

День минув у невтішних випробуваннях. Не раз мандрівники намагались відірватись від каменя: і задкували, і плазували… Дарма! Чарівна сила була неподоланна, і стомлені нерівною боротьбою моряк і дівчинка повертались до табору. Порції води та їжі було зменшено вдвічі.

— Чим довше ми тут протримаємось, — сказав Чарлі, — тим імовірніше, що нас виручить якась щаслива випадковість. А тому затягнемо паски тугіше.

Наступний ранок не приніс ніяких змін. Знову марна спроба перехитрити камінь і смутне повернення до табору… Але Еллі здивувала поведінка ворони. Птах бився у клітці і кричав так виразно, немов хотів вимовити: "Відпустіть мене на волю!"

Дівчинка сказала:

— Дядечку Чарлі, давай випустимо ворону, навіщо вона, бідолашна, мучитиметься з нами!

— Бідолашна! — пробурчав моряк. — Завела, нас у біду, а сама хоче втекти!

— Але ж, дядечку Чарлі, не прикидайся таким жорстоким, ти ж бо добряк!

Чарлі, відчинивши клітку, підкинув ворону догори:

— Лети, підступне створіння, якщо тебе цей чаклунський камінь не зупинить.

Ворона сіла Еллі на плече і щось каркнула їй у вухо. Потім легко злетіла вгору й незабаром зникла у високій далині. Моряк здивовано мовив:

— Клянусь усіма чаклунами й відьмами, вона легко пішла по курсу! Але як сталося, що каменюка її відпустила?

Подумавши, Еллі сказала:

— А навіщо її утримувати, коли вона жителька Чарівної країни?

Чарлі мимоволі усміхнувся, а дівчинка продовжувала:

— І здається, ворона порадила нам не втрачати надії.

— Поживемо — побачимо, — сумно відповів моряк.

Харчів, особливо води, швидко меншало. У сухому повітрі пустелі спрага долала людей неймовірно. Чарлі намагався обмежити денні порції води, але Еллі так жалібно просила пити, що серце старого моряка не витримувало, і він давав дівчинці кілька ковтків-води. А коли вона з великою насолодою її випивала, Тотошко ставав перед моряком на задні лапки, дивився на нього і слабо ворушив хвостиком. Доводилось наливати води і йому.

Збільшуючи порції води для Еллі й Тотошка, одноногий моряк зменшував свою. Він схуд і висох, шкіра на його щоках обвисла.

ПОРЯТУНОК

а сьомий день барило спорожніло. На обід не лишилось ні краплі води. Еллі знепритомніла, загартований моряк іще тримався. Силою волі Чарлі подолав заціпеніння, протер очі й раптом стрепенувся. Йому здалось, що вдалині рухається чорна цятка. Але що могло рухатися у цій страшній мертвій пустелі?.. Однак цятка рухалась, росла, наближалась.

— Ворона! Клянусь рифами Куру-Кусу, це повертається ворона! — загорлав Чарлі з неймовірною силою.

Яка їм користь від цього повернення, старий моряк іще не знав, але серцем відчував, що птаха повертається недаремно. Ось ворона вже недалечко, моряк бачив, як вона вибивається з останніх сил, важко й різко змахує крилами, аби утриматися в повітрі.

Щось хилило птаху до землі. Що саме? Зіркі очі моряка розгледіли, що це було велике гроно винограду, яке ворона несла у дзьобі.

— Виноград! — шалено загорлав Чарлі. — Еллі, дитино, прокинься! Ми врятовані!

Еллі нічого не чула й не розуміла.

Ворона сіла на пісок біля візка. Чарлі схопив гроно винограду, відірвав кілька ягід, поклав у напівстулені Елліні вуста й роздушив їх. Прохолодний сік пролився у горлянку дівчинки, і вона опритомніла.

— Дядечку Чарлі… Що це? Вода?

— Краще! Це — виноград! І знаєш, хто нам його приніс? Ворона!

— Кагги-карр! — обізвалась ворона, почувши, що розмова йде про неї.

Проковтнувши кілька виноградин, Еллі підвелась на лікті і побачила непритомного Тотошка.

— Тотошеньку, любий! І ти вмираєш од спраги…

Три ягоди одразу оживили песика, він розплющив очі, поворушив хвостиком.

Переконавшись, що його команда врятована, капітан дозволив і собі освіжитись виноградом. Великі жовті ягоди так і розтавали в роті, тамуючи спрагу і голод.

— Оце так виноград! — бурмотів моряк. — Я такого не їв навіть на Куру-Кусу!

Моряк узяв у руки ворону, погладив її чорне розкуйовджене пір'я.

— Ти наша розумниця! А я ж бо, старий копчений оселедець, ще сердився, що ти полетіла. От якби ти ще нас навчила, як здолати ту чаклунську силу каменя, я б визнав тебе наймудрішим птахом у світі.

Замість відповіді ворона дзьобнула ягідку і лукаво скосила на моряка чорне око.

"Вона натякає на виноград, — подумав Чарлі. — Але чим він нам допоможе? Лише продовжить наші страждання біля цього проклятого каменя…"

Ворона поскакала по піску, весь час озираючись на Чарлі і ніби кличучи його за собою.

Моряк підвівся і швидко пішов у напрямку гір. І дивна річ! Зовсім мало він з'їв виноградин, а ноги несли його легко, вільно, ніби він не голодував цілий тиждень і не лежав безсило на піску.

— Вітер і хвилі! — бурмотів моряк. — Ось штука, хитріша від усіх, які я зустрічав. Зараз побачимо.

Ось, нарешті, і фатальний рубіж, де вони з Еллі щоразу падали без сили і волі. І що ж? Чарлі й далі крокував так само вільно!

— Ура! Ура! — заволав Чарлі. — Еллі, сюди! Ми врятовані!

Розгублена Еллі прибігла до дядька і лише тепер зрозуміла зміст його слів.

— Дядечку Чарлі, скоріше, скоріше звідси!

— Так, ти маєш рацію! Хто знає, скільки часу діятиме чарівна дія винограду? Треба поспішати!

Нашвидкуруч поскидавши деякі речі в рюкзаки, захопивши намет і не турбуючись про решту майна, подорожні залишили це страшне місце.

Тотошко весело стрибав, а ворона летіла попереду них, вказуючи шлях.

Коли мандрівники пройшли близько трьох миль і зачарованого каменя не стало видно, вони зупинились, з'їли ще кілька ягід винограду і з новими силами рушили вперед. Ще того самого дня вони пройшли половину відстані до гір.

Уранці подорожні помітили, що зникла ворона. Але їм недовго довелось гадати, куди вона поділась. Птаха прилетіла з новим гроном винограду.

— Хай йому дідько! — бурмотів Чарлі, розділяючи між своєю командою соковиті ягоди. — Зроду не подумав би, що у мене з'явиться такий дивний постачальник.

ДОЛИНА ЧУДЕСНОГО ВИНОГРАДУ

олина у міжгір'ї мала веселий і привітний вигляд: посередині протікала бистра річка, що починалась високо в горах серед вічних снігів. На її берегах росли фруктові дерева. Кинувшись до річки, подорожні насамперед удосталь напилися холодної води, далі ступили на зелену луку, що рябіла невідомими яскравими квітами. І тут почалися дивні речі.

Ворона церемонно схилила голову набік і якимось особливо чітким голосом проказала:

— Кагги-карр!

— Ми вже це чули! — не дуже люб'язно озвався Тотошко.

— Чули, та не зрозуміли! — огризнулася ворона. — Це моє ім'я. Маю честь відрекомендуватися: Кагги-Карр, перший куштувальник страв палацової кухні при дворі правителя Смарагдового міста Страшила Мудрого!

— Ой, вибачайте! Дуже приємно познайомитись! Мене звуть Тото! — Песик ввічливо вклонився.

Моряк Чарлі, сидячи на траві і чуючи цю розмову, закляк, а Еллі щиро, до сліз сміялась з його здивування.

— Дядечку Чарлі! Та оговтайся ти нарешті! — торсала вона моряка за рукав. — Я ж тобі сто разів уже казала, що в Чарівній країні розмовляють тварини і птахи!

— Чужі оповіді — це одне, а ось почути на власні вуха — зовсім інша річ, — відповів моряк. — Отже, ми справді потрапили до Чарівної країни. Але як же це виходить?..

Чарлі все ще не міг отямитися від подиву. Широко розкритими очима він дивився то на ворону, то на Тотошка.

— Все дуже просто, — сказала ворона. — Немає чого тут дивуватись. Одразу видно, що ви прийшли з країни, де не знають чаклунства.

— Коли ти вже заговорила, Кагги-Карр, то розповідай, що то був за лист, такий загадковий, який покликав нас у цю нелегку дорогу.

— Так-так, Кагги-Карр, — підхопила Еллі, — відкрий нам таємницю листа.

— Моя оповідь буде дуже довга, — відповіла ворона, — і я відклала б її на завтра. Але щоб заспокоїти вас, скажу, що Залізний Дроворуб і Страшило були живі і здорові, коли я полетіла до вас у Канзас. Вони просто-напросто сидять у в'язниці на вершечку високої вежі…

— Просто-напросто! — зі слізьми на очах вигукнула Еллі. — Тобі, певно, їх зовсім не шкода!

Кагги-Карр образилась. Вона довго мовчала, потім з гіркотою промовила:

— Звичайно, мені їх анітрішечки не шкода, я байдуже покинула їх у біді, я не взяла їхнього листа і не полетіла з ним за тридев'ять земель, ризикуючи життям…

Еллі стало соромно.

— Люба, добра Кагги-Карр, пробач мені! Як я могла таке сказати!

Ворона змінила гнів на милість.

— Гаразд, але іншого разу думай над своїми словами. Так от, я сказала, що вони сидять на вежі, але не доказала найголовніше: ворог, який заточив їх туди, погрожує знищити наших друзів, якщо вони не підкоряться його волі…

Еллі підхопилася:

— То чого ж ми сидимо! Треба негайно поспішати їм на допомогу!

— Знову ти не дозволила мені закінчити, — з докором мовила ворона. — Їм дали на роздуми шість місяців, а минуло цього строку не більше половини.