Плаха - Айтматов Чингіз

Дивлячись, як праведно, віддано і натхненно сяяли очі софійських півчих, які дарували заповітні гімни, як їхні обличчя від напруги вкрились рясним потом, заздрив, що я не серед них, що я не той, не мій двійник.

І на тій хвилі просвітління раптом подумалось: звідки все це в людині — музика, пісні, молитви, яка необхідність була і є в них? Можливо, від підсвідомого відчуття трагічності свого перебування в круговерті життя, коли все приходить і все відходить, знову приходить і знову відходить, і людина сподівається таким чином виразити, позначити, увічнити себе. Адже коли все закінчиться, коли настане той грядущий через мільярди років кінець світу і наша планета помре, померкне, якась світова свідомість, яка прийшла з інших галактик, має неодмінно почути серед великого безгоміння й порожнечі нашу музику і спів. Ось що невикорінно вкладено в нас від сотворіння — жити після життя! Як важливо усвідомлювати людині, як необхідно бути впевненій їй у тому, що таке продовження себе можливе в принципі. Напевно, люди додумаються залишити після себе якийсь вічний автоматичний пристрій, певний вокально-музичний вічний двигун — це буде антологія всього найкращого в культурі людства за всі часи, і вірилося мені, коли я тішився співом півчих, що ті, хто почує ці слова і музику, зможуть зрозуміти, відчути, якими суперечливими істотами, якими геніями й мучениками були люди на землі, єдині володарі розуму.

Життя, смерть, любов, співчуття і натхнення — все буде сказано в музиці, бо в ній, у музиці, ми змогли досягти найвищої волі, за яку боролись протягом усієї історії, починаючи з перших проблисків свідомості в людині, але досягти якої нам удалося лише в ній. І лише музика, долаючи догми всіх часів, завжди націлена в майбутнє... І тому їй дано сказати те, чого ми не могли сказати...

Поглядаючи на годинник, я з жахом очікував, що скінчиться концерт в улюбленому Пушкінському музеї і мені треба буде йти на Казанський вокзал, зовсім в інший світ, і поринути в зовсім інше життя, те, що колобродить споконвіку у вирі суєти і кружляння, де божественні пісні не звучать, та й нічого не значать... Але саме тому я повинен бути там...

V

Минуло півдня, поїзд уже йшов приволзькими краями, і в купейних вагонах уже налагодився свій, наскільки це можливо, стабільний дорожній побут, розрахований на багато днів дороги, а в загальному вагоні, в якому їхав Авдій Калістратов, панувало, можна сказати, комунальне життя. Народ їхав різний, і в кожного була своя причина перебувати в поїзді. І все це було нормально — людям треба, люди їдуть. І серед них — гінці за анашею, попутники Авдія Калістратова. Він здогадувався, що гінців у цьому поїзді їхало з добрий десяток, але сам він поки що знав тільки двох — тих, до яких приставив його на вокзалі спритний носій Утюг. То були мурманські молодчики — один старший, Петруха, років двадцяти, і другий зовсім ще хлопчик, шістнадцяти років, звали його Льонею, але й він, Льоня, їхав на промисел уже вдруге. Тому вважав себе за бувалого вовка і навіть хизувався тим. Трималися мурманчани спочатку стримано, хоча й знали, що Авдій, Авдяй, як почали вони його кликати на північний лад, своя людина, що починає він у гінцях за рекомендацією надійних людей. Розмовляти натяками про справи довелося переважно в тамбурі, під час перекурів. Люди тепер не терпіли вже курців у вагоні — при такому скупченні і в без того спертому повітрі. Ось і виходили в тамбур погомоніти та покурити. Перший звернув увагу, що Авдій курить не так, як належало б людям їхнього штибу, Петруха:

— А ти, Авдяю, зроду не курив, чи що? Як дамочка якась, боїшся, чи що, затягтися?

Довелося збрехати:

— Курив колись, та кинув...

— Воно й видно, а я ось змалечку звик. А наш Льонька — той курець так курець, як дід якийсь смалить, та й випити нагоди не пропустить. Зараз нам, правда, не можна, зате потім вріжемо.

— Таж малий він ще!

— Хто малий, Льонька? Малий... та вузлуватий. Ось ти неначе попервах сунешся по крупній справі, це тобі не шабашка якась. А він уже всі ходи-виходи знає, будь здоровий!

— І травку також вживає чи тільки в гінцях ходить? — поцікавився Авдій.

— Льонька? Атож, курить. Тепер усі курять. Але ж курити треба з розумом,— почав розмірковувати Петруха.— Є такі — наковтаються до запаморочення, такі для діла не годяться. Це тухл яки. Провалять усю малину. Травка — вона яка, вона — радість приносить, на душі рай від неї.

— А від чого радість?

— А від того, ось, скажімо, маленький струмочок протікає, його переступити що переплюнути, а для тебе він — ріка, океан, благодать. Ось тобі й радість. А радість — діло яке, де її взяти — радість? Ну, до прикладу, хліб купиш, одяг купиш, взуття купиш, горілку всі п'ють теж за гроші. А від травки, хоч і гроші платяться немалі,— приємність особлива: ти неначе у сні, і все навколо ну просто як в кіно. Тільки різниця в тому, що кіно видивляються сотні та тисячі, а тут тільки ти сам по собі, і нікому немає діла, а хто сунеться, тому можна і в писок дати, не твоє, мовляв, діло, як хочу, так і живу, не лізь у чужий город. Ось воно який поворот! — І, помовчавши, натякнув хамувато, мружачи гострі очі: — А то, Авдяю, спробуєш, може, травки, покайфуєш для приємності, можу виділити із особистих припасів...

— Та я вже свого спробую,— відмовився Авдій,— ось коли свій пай добуду, тоді інше діло.

— Теж правильно,— погодився Петру ха,— своє є своє.— Помовчав і вирішив висловитись далі: — У нашому ділі, Авдяю, основне — обережність, бо довкола наші вороги: кожна бабця, кожний ветеран з медалюхою, кожний пенсіонер, а про інших і говорити нічого. Усім так і хочеться, щоб нас засудили та порозсовували якомога далі по каторгах, щоб з очей геть. А тому правило в нас таке — поводься так, немовби ти ніхто, непримітна сіра пташка, доки свій куш не зірвав. А потім знай наших! Коли гроші в кишені, пішли вони всі до такої-то матері... А коли що, Авдясю, помри-подохни, але своїх не видавати. Це закон. А не витримаєш, так і так — хана, можуть пришити, як собаку. Хоч і в зоні, а все одно дістануть. Це тобі не жарти-забави...

З'ясувалося поступово, що Петруха десь на будовах різних працював, а як літо наставало, вирушав у примоюнкум-ські краї, знав місця, багаті на анашу. Говорив, є такі зарості, особливо в балках, завались, хоч на весь світ вистачить. Дома в нього тільки мати була старезна, п'яниця. Брати роз'їхалися хто куди, в Заполяр'я, на газопровід. Загрібають, як висловився, бідолашні, грошву то в холодах, то в гну сі суцільному. А він прогуляється разок в косооку Азію, і хоч цілий рік живи, попльовуй собі в стелю, тільки б слини вистачило. А в його напарника Льоньки сімейні справи були ще гірші. Матері не знав. Прийнятий був у Будинок маляти. А коли йому було років зо три, якийсь мурманський капітан далекого плавання, що головним чином ходив на Кубу, заявився з дружиною в приют і взяв за всіма правилами хлоп'я на усиновлення. Дітей своїх у них не було. А через п'ять років усе пішло шкереберть. Дружина капітана втекла з кавалером кудись у Ленінград. Капітан почав пити, перейшов на портові роботи. Льонька вчився в школі так-сяк, жив то в тітки капітана, то в його брата, бухгалтера, а в того дружина — цербер, і так і пішло все одне до одного, і відбився малий від рук, озвірів. Пішов від капітана зовсім. Прилаштувався в одного інваліда війни, колишнього підводника, самотнього, доброго, але впливу той на Льоньку не мав. Хлопець жив як хотів. Забажалось кудись податись — подався. Захотілося повернутися — об'явився. І ось уже другий сезон Льонька виряджався гінцем по анашу, та й сам, схоже, приохотився до цього зілля дурного, а йому ж усього шістнадцять років, і попереду ціле життя...

Авдію Калістратову коштувало чималої витримки не реагувати на всі кричущі подробиці, оскільки він поставив собі завдання — зрозуміти природу цих явищ, які затягують у свої тенета все нових і нових молодих людей, І чим більше вникав він у ці сумні історії, тим більше переконувався, що все це нагадувало якусь підводну течію при обманному спокої поверхні житейського моря і що, крім випадкових і особистих причин, які породжують прихильність до пороку, є суспільні причини, які допускають можливість виникнення цього роду хвороб у молоді. Причини ці на перший погляд було важко вловити — вони нагадували з'єднані кровоносні судини, що розносять хворобу по всьому організму. Скільки не вдавайся в ці причини на особистому рівні, толку від цього мало, якщо він взагалі є. Тут необхідно було, як мінімум, написати цілий соціологічний трактат, а найкраще — відкрити дискусію у пресі і на телебаченні. Ось він чого захотів, ну точнісінько заброда... А він і був такий, якщо врахувати його семінарську обмеженість і незнання повсякденного життя. Згодом він переконається: ніхто не зацікавлений у тому, щоб про подібні речі мовилося відкрито, і пояснювалось це завжди міркуваннями немовби престижу нашого суспільства, хоча, по суті, мова йшла перш за все про небажання ризикувати зайвий раз своїм становищем, яке залежало від думки і настрою інших осіб. Очевидно, для того, щоб підняти тривогу про неблагополучність у якійсь частині суспільства, крім усього іншого, треба було ще не боятися чинити на шкоду собі. На щастя і нещастя своє, Авдій Калістратов був вільний від тягаря такого затаєного страху. Але поки що всі ці житейські відкриття були попереду. Він тільки ставав на цей шлях, тільки стикався з тією стороною дійсності, яку він із співчуття до заблудлих душ жадав пізнати на власному досвіді, щоб допомогти хоча б деяким із цих людей, і не напученнями, не докорами й осудженням, а особистою участю і особистим прикладом довести їм, що вихід із цього згубного стану можливий лише через власне відродження і що в цьому розумінні кожному із них належить здійснити революцію у масштабах хоча б своєї душі. Але знову ж таки він не уявляв, як дорого доведеться платити за такі ідеї.

Молодий був. Хіба що тільки молодий був... А як вивчав у семінарії історію Христа — брав Його муки на себе в такій мірі, що ридма ридав, коли прочитав, як у Гефсіманському саду Його зрадив Іуда! О, який крах світобудови бачив він у тому, що Христа розіп'яли того спекотного дня, на тій горі Лисій.