Клуб "100 ключів" - Сіменон Жорж
Він насилу розрізнив кілька білих плям, одна з яких раптом рушила з місця і стала виразнішою. Це лікар наблизився до вікна, щоб узяти якийсь інструмент.
— Скільки разів я приходив до вас цього тижня? Га, Манюєлю?
— Тричі… Це мені так набридло, що я міг би сказати десять разів… Коли я працював на вулиці Фонден, мені було байдуже… Там будь-хто може зайти і вийти коли йому заманеться… Бо то бар. Сиди собі, пий, а хочеш — давай побалакаємо… Поганий той хазяїн, який цього не вміє. Але це вже не бар, це квартира — моя та Алін. А квартира — то річ священна, чи не так?.. Навіть поліція не має права зайти сюди без ордера..; Я правильно кажу?
Мегре, який майже не слухав його, відповів невиразним жестом.
— Скільки разів, розмовляючи з вами, я стояв перед цим вікном? — запитав він.
Манюєль знизав плечима. Запитання здалося йому ідіотським.
— Я не підраховував… Можу лише сказати, що сиділи ви мало…
І на роботі в своєму кабінеті, і вдома, на бульварі Рішар-Ленуар, Мегре любив подовгу стояти перед вікном і дивитися на вулицю, незалежно від того, що було перед ним — вікна сусіднього будинку, крони дерев, Сена чи перехожі. Можливо, це було ознакою клаустрофобії? Усюди він інстинктивно шукав контакту із зовнішнім світом.
До кімнати зайшла Алін у жовтому купальному халаті. В скуйовдженому волоссі блищали крапельки води.
— Ну, що я тобі казала? Він уже приніс піжаму.
Але, зустрівшись поглядом з Мегре, вона зрозуміла, що жарти зараз були недоречні.
— Послухайте, Алін… Я прийшов сюди не для того щоб вам набридати. Даю вам слово честі, що розслідування, яким я зараз займаюсь, не стосується ні вас, ні Манюєля… Принаймні, на даному етапі…
Вона скоса зиркнула на нього, не дуже ймучи віри.
— Тільки прошу відповідати щиро. Повірте, так буде краще для всіх нас. Чи справді ви лише вперше зайшли вчора до того будинку?
— Ну звичайно… Раніше в мене ніколи не боліли зуби.
— Щойно я вас бачив… Ви сиділи на лутці і палили сигарету…
— Ви були там?
Вона показала на вікно, завішене тюлем.
— Еге ж… У тому самому кріслі, де вчора сиділи ви. Як часто ви сидите біля вікна?
— Як і всі… Я люблю подихати свіжим повітрям.
— А ви не знайомі з мешканцями особняка?
— Хіба їх так багато?.. Я гадала…
— Що ви гадали?
— Що там живуть лише лікар, Карола та секретарка…
— Карола — це прислужниця?
— Прислужниця, кухарка, покоївка, консьєржка — все що хочете… Весь будинок тримається на ній… Я інколи зустрічаюся з нею у сусідніх крамницях… Мене дуже здивувала її вимова, і я якось запитала, звідки вона приїхала… Виявляється, вона іспанка. Вона не дуже балакуча, але все-таки ми вітаємося на вулиці…
— А секретарка:
— Мадемуазель Мотт?
— Карола сказала вам, як її звати?
— Авжеж. Взагалі, вона тут не живе. Вона приходить вранці, ополудні обідає в ресторанчику в кінці вулиці, а о другій знову береться до роботи. Увечері буває по-різному… Іноді вона затримується до сьомої, а то й до восьмої години…
— Ви не знаєте, де вона живе?
— Я ніколи цим не цікавилася. Зблизька вона ще страшніша, ніж на відстані.
— Вона заповнювала на вас картку?
— Немов на закордонний паспорт.
— Вона ставила вам нескромні запитання?
— Вона запитала, хто мені дав адресу лікаря. Я відповіла, що живу навпроти… А взагалі, так, вона поставила мені дуже дивне запитання: "На якому поверсі?"
— І все?
Алін замислилась.
— Здається, все. Більш я нічого такого не пригадую… Хоча… Коли я стояла перед нею, вона раптом дуже пильно оглянула мене своїми гострими очицями і каже:
"Ви більш ні на що не скаржитесь?"
Я відповіла, що ні, і вона не наполягала. Адже кола йдеш до зубного лікаря, то зовсім не обов'язково брати з собою довідку про прищеплення віспи.
Манюєль досить добре знав комісара, щоб зрозуміти, що той навпомацки шукає істину, яка поки що вислизає від нього. Він, як мисливський пес, нюшив на всі боки, метався, біг то ліворуч, то праворуч… Раптом він простяг Алін фотографію Ніколь Прієр.
— Ви ніколи не бачили її на вулиці Фонтен?
— Це та панночка, про яку ви розповідали учора?
Він ствердно кивнув.
— На вулиці Фонтен — ні… Але я бачила її на нашій вулиці.
— Вона йшла до лікаря?
— Саме так. Однак не в прийомні години…
— Пізно увечері?
— Не дуже пізно… О дев'ятій, пів на десяту…
— Кабінет був освітлений?
— В ті дні, здається, ні…
— Ви хочете сказати, що в інші вечори там світилося?
— Певна річ, і досить часто…
— Увечері крізь тюль ви могли все бачити…
— Так, але вони зачиняли віконниці… Я помічала світло лише крізь шпарки.
— Якщо я вас добре зрозумів, Ніколь Прієр ходить до лікаря не як пацієнтка… — Це він знав ще з минулого вечора. — А що, лікар приймає пацієнтів і в неприйомні години? Кого саме? Чоловіків чи жінок?
Алін витріщила очі.
— Стривайте, я про це якось не думала… Звичайно, до нього ходять і чоловіки, і жінки… Щоправда, жінок більше…
— Молодих?
— Є й молоді, і не зовсім молоді… Я не консьєржка і не стежу за всіма, хто входить і виходить… Просто я часто стою біля вікна і бачу, що робиться на вулиці…
— Я можу це підтвердити, — похмуро обізвався Манюєль. — Інколи мені здається, що вона завела собі бахура і потай переморгується з ним… Певно, їй нудно зі мною…
— Тю, дурню, перехрестись…
— Дурень я чи не дурень, але я знаю свій вік, та й через цю кляту ногу стрибати вже розучився…
— Але ж ти сам завжди кажеш, що старий віл борозни не зіпсує… А втім, до вола тобі ще далеко!
Натяк був дуже прозорий, і Манюєль відповів їй вдоволеною усмішкою, в якій світилася гордість. Здається, вони справді кохали одне одного.
— А ввечері чоловіки теж приходять?
— Що ви маєте на увазі?
— Нічого певного. Я просто намагаюся намацати правду…
— Мені здається, що ви мацаєте не там, де треба…
— Тобто як?
— Ну, взяти хоча б жінок, що приходять увечері… Ви не подумали, що їхні зуби тут можуть бути ні дз чого? А що він приймає їх у своєму кабінеті, то на шури-мури це також не схоже… В будинку для цього знайшлися б затишніші закутки… До того ж лікареві не треба ховатися від жінки, бо її в нього немає… А коли вія приймає у своєму кабінеті, то, певно, не для того, щоб заглядати в рот…
— Ви вже були вагітні?
Вона глянула на Манюєля. Той мовчки стенув плечима.
— Як і всі жінки, хай чому чорт!
— Але у вас немає дітей?
— Краще не нагадуйте мені про це… Світ кепсько влаштований. Коли не хочеш дитини, можеш завагітніти від одного погляду… А от зараз, коли хотілося б мати в хаті малюка… Правда, татку?.. Та ба! І нічого не вдієш…
— Ви теж колись зверталися до лікаря?
— Де б я тоді взяла стільки грошей?.. Лікарі, які це роблять, не хочуть даремно ризикувати і правлять як за рідного батька… Тому мені довелося довіритися мадам Піпі…
— Доглядачці туалетів?
— Не кажіть мені, що ви її не знаєте… На Монмартрі принаймні десять таких, як вона… Завжди готових допомогти дівчиську, що потрапило в халепу…
Вона раптом глянула кудись угору, немов намагалася щось пригадати.
— Стривайте… Тепер мені ясно, чого ця стара чапля так пильно оглядала мене, немов роздягала поглядом… І чому запитала, чи не скаржусь я на щось інше, крім зубів…
— А лікар вам нічого такого не говорив?
— Мовчав, як німий… Мені здавалося, що його баньки от-от вилізуть із орбіт… Теж красунчик!.. "Відкрийте рот… Закрийте рот… Прополощіть… Сплюньте…" Тьху!
— Ви ще повинні йти до нього?
— Завтра вранці… Він поставив мені тимчасову пломбу, і від неї в мене в роті весь час поганий присмак… Навіть сигарета не допомагає…
— Що, як я вас попрошу… Але тут втрутився Манюєль.
— Тільки не це, пане комісар… Ми ніколи не відмовляли вам у послугах, хоча в подяку за це ви весь час намагаєтеся запроторити мене до в'язниці. Годі заперечувати… Я знаю, що кажу… Та вся ця історія схожа на пломбу Алін: від неї в роті поганий присмак… І, коли на те пішло, я теж маю право сказати своє слово. Отож я й кажу — ні! Я забороняю їй переступати поріг цього будинку. Пломба чи не пломба, а завтра їй доведеться шукати собі іншого лікаря…
О пів на дванадцяту Мегре зайшов до свого кабінету і кинув капелюха на стілець. Не встиг він іще запалити люльку, як у двері постукали, і на порозі з'явився старий портьє Жозеф.
— Пане комісар, вас просить директор… Він уже втретє посилає за вами.
В Сюрте Жозеф був старший за всіх, старіший навіть за пласкостопого Барнакля. Довгі роки служби, проведені в тісному передпокої, куди ніколи не заглядало сонце, знебарвили його обличчя, яке здавалося вирізьбленим із слонівки.
Комісар пішов слідом за ним і за якусь хвилину, вдруге того ранку і бозна-вкотре взагалі, переступив поріг директорського кабінету.
— Сідайте, Мегре…
Директор тицьнув пальцем на стілець, наполовину освітлений сонцем. Крізь відчинені вікна сюди долинав різноголосий гомін вулиці, і директор підвівся, щоб їх зачинити, немов хотів таким чином підкреслити конфіденційний характер їхньої наступної розмови.
Вигляд у нього був більш ніж розгублений. Ролан Блюте відчував себе не в своїй тарілці з першого дня, як тільки опинився в Сюрте. В той час на чолі бригад стояли досвідчені ветерани, старіші навіть за Мегре, і йому важко було давати їм якісь вказівки.
Тому новоспечений директор, офіційний плід якихось таємних махінацій у вищих колах, ретельно силкувався наслідувати традиційний "тон" Сюрте, що його важко було б визначити одним словом — грубуватий і панібратський, без зайвих церемоній, як це буває у людей, що цілковито довіряють один одному.
Ще зовсім недавно різними відділами Сюрте керували люди без дипломів, зате з великим досвідом практичної роботи. Їх уже ніщо не могло ні здивувати, ні розгнівати.
Вони пам'ятали найзапекліших злочинців, котрі плакали перед ними, як малі діти. Знали й інших, котрих ловили, ризикуючи власним життям, щоб потім судочинці випустили їх на волю, де вони починали все спочатку.
— Я сьогодні вже втретє посилаю по вас, Мегре…
— Мене щойно про це повідомили.
— Але вас не було на місці!
Директор не знав, куди подіти очі, і тремтячою рукою почав запалювати сигарету.
— Я гадав, що ваші люди розслідують передусім грабунок ювелірної крамниці на авеню Віктора Гюго…
— Так воно і є…
— Зараз уже пів на дванадцяту…
Він рвучко дістав із кишеньки жилета плаский годинник на золотому ланцюжку.
— Дозвольте запитати, де ви досі були?
Це було ще гірше, ніж учора, бо відбувалося не в префектурі, де Мегре був, можна сказати, гостем, а в самому Сюрте.
