Мобі Дік - Мелвілл Герман

Чи то, може, через те, що плоть тигрово-жовтих варварів, які були веслярами на Ахавовому човні, пахне для акул смачніше, чи ще з якої причини, вони пливли тільки за цим одним вельботом, не докучаючи двом іншим.

— О серце з гартованої сталі! — прошепотів Старбак сам до себе, проводжаючи вельботи поглядом. — Невже ти ще можеш сміливо дзвеніти перед таким видовищем? Твій човен пливе серед розлючених акул, вони женуться за тобою, пороззявлявши пащі, і це у вирішальний, третій день! Адже коли три дні минули в одній безперервній погоні, то перший день — це тільки ранок, другий — полудень, а третій — вечір і кінець усього, який би не був той кінець. Ох, боже мій! Що це пронизує мене й зоставляє по собі такий мертвотний спокій, та ще очікування — на самій вершині жаху! Майбутнє пропливає переді мною якимись мертвими обрисами й кістяками, а все минуле розпливається в тумані. Мері, кохана! Ти розтанула в блідому сяйві позад мене. Сину! Я, здається, бачу тільки твої очі. Які вони чудесно сині! Найскладніші загадки життя якось простішають, прояснюються, та набігають хмари й заслоняють їх. Чи це надходить кінець мого шляху? Ноги піді мною мліють, наче я йшов пішки цілий день. Прикладу до серця руку — чи воно ще б’ється? Ворушися, Старбак! Віджени ці примари! Не стій на місці! Говори вголос! Гей, на марсі! Ти не бачиш, як мій син махає ручкою з пагорка? Чи я збожеволів?.. Гей, нагорі! Не спускай очей з човнів! І стеж пильно за китом!.. О! Знов! Віджени того яструба! Дивись, клює! Зриває флюгер! — заволав він, показуючи на червоне полотнище, що маяло на грот-щоглі. — Ха! Зірвав і поніс геть!.. Де ж тепер капітан? Ти не бачив цього, Ахаве? Тремти ж! Тремти!

Вельботи ще не відпливли дуже далеко, коли за знаком зі щогли — опущеною рукою марсового — Ахав зрозумів, що кит пірнув. Але, сподіваючись опинитися ближче від нього, коли він вирине, капітан і далі вів човен тим самим курсом, трохи збоку від судна. Заворожена команда зберігала глибоку мовчанку, а зустрічні хвилі били й били в ніс вельбота.

— Забивайте, забивайте свої цвяхи, о хвилі! Забивайте по самі головки! Ви забиваєте їх у те, що не має віка. А мені не судилися труна й мари! Мене може вбити тільки конопля! Ха! Ха!

І раптом вода навколо човна повільно здулась широкими колами, а потім швидко опала, ніби скочуючись по схилах айсберга, який зринає на поверхню. Почувся глухий гуркіт, якесь підводне гудіння, і всі затамували дух, коли з моря скісно вистрибнуло велетенське тіло, тягнучи за собою посплутувані линви з гарпунами та списами. Вгорнене в прозору запону з бризок, воно на мить зависло в райдужному мерехтінні, тоді знов шубовснуло в воду. Збиті на тридцять футів угору бризки сяйнули водограєм і опали дощем з клаптів молочно-білої піни, що вкрила хвилі, які розбігалися колами від мармурового тіла кита.

— Наляж! — гукнув Ахав до веслярів, і вельботи рвонулись в атаку. Але Мобі Дік, роздратований новими, вчорашніми вістрями, що іржавіли в його боках, був наче одержимий усіма ангелами, скинутими з неба в пекло. Широкі смуги вузлуватих жил, що тяглися під прозорою плівкою на його широкому лобі, неначе грізно насупились, і він, збиваючи хвостом піну, знов увігнався між човни, розкидав їх, поскидав гарпуни й списи зі Стабового й Фласкового вельботів і проломив спереду борти в обох. Ахавів човен лишився майже неушкоджений.

Дагу й Квіквег квапливо затикали дірки в човнах, а кит, проминувши їх, відплив трохи далі й уже завертав для нового нападу, відкривши очам китобоїв свій широченний бік. І в ту мить пролунав уривчастий зойк. На спині в кита, розпластане під численними звоями линв, що їх кит за ніч намотав на себе, показалося напівроздерте мертве тіло парса. Чорна одіж його була пошматована, широко розплющені очі дивились прямо на Ахава.

Гарпун випав з руки в старого капітана.

— Мене одурено! Одурено! — Ахав протягло, хрипко зітхнув. — Твоя правда, парсе! Я знов бачу тебе. Так, ти пішов поперед мене, і ось які мари ти мені провістив! Але я до останку держатиму тебе за слово, до останньої літери! Де другі мари? Стаб, Фласк, вертайтесь на судно! З ваших човнів тепер мало пуття. Полагодьте їх, якщо встигнете, і назад до мене! А ні, то Ахав зуміє померти й сам. За весла, веслярі! Першому, хто спробує вискочити з мого човна, я всаджу оцей гарпун. Ви вже не люди, ви мої руки й ноги, тож слухайтесь мене. Де кит? Знову пірнув?

Та капітан виглядав кита заблизько від човна. Мобі Дік уже спокійно й рівно плив далі, немовби він хотів утекти, з трупом, якого ніс на собі, і оця остання сутичка була для нього тільки зупинкою на його неухильній путі вперед, за вітром. Він уже майже проминув корабель, що досі плив назустріч йому, але в цю хвилину затримався. Кит плив скільки сили, плив прямо вперед, неначе йому більш ні до чого не було діла.

— Ой, Ахаве, — вигукнув Старбак. — Ще не пізно, ще й тепер, на третій день, не пізно схаменутися! Дивись! Мобі Дік не хоче з тобою битисьі Це ти, тільки ти, як безумний, переслідуєш його!

Вітер свіжішав, і самотній вельбот під вітрилом і на веслах швидко мчав навздогін за китом. Коли човен розминався з кораблем — так близько, що з човна було добре видно обличчя Старбака, який стояв, спираючись на фальшборт, — Ахав гукнув йому, щоб він повернув "Пеквода" й плив слідом, не дуже швидко, на помірній відстані. Глянувши вище, капітан побачив Тештіго, Квіквега й Дагу, що нетерпляче дерлися на щогли; а веслярі ще гойдалися в трьох пошкоджених вельботах, підтягнених на борт корабля, і квапливо лагодили їх. Крізь отвори в фальшборту він мимохідь загледів і Стаба та Фласка, що порпались у в’язках нових гарпунів та списів. Бачачи все те, чуючи стукіт молотків у човнах, він відчув, наче якісь інші молотки вганяють гвіздок йому в серце. Але він переміг себе. А помітивши, що з грот-щогли зник вимпел, він закричав до Тештіго, який саме видерся аж нагору, щоб той спустився по новий вимпел, молоток та гвіздки і прибив вимпел до щогли.

Чи то кит стомився за три дні шаленої гонитви, чи йому дуже заважали поплутані линви, які він тяг за собою, чи, може, то були нові підступні хитрощі, — але Білий Кит почав пливти повільніше, а човен тепер швидко наздоганяв його. Чи, може, то тільки так здавалося переслідувачам, — та ні, цей останній його ривок справді був коротший за попередні. А нещадні акули все так само супроводили Ахавів вельбот, так само вперто хапали зубами за весла, і дерево аж тріщало, а в воді зоставалися дрібненькі скіпочки.

— Не зважайте! Їхні зуби — то нові кочети для ваших весел! Наляжте! Краще впиратись веслом у акулячу пащу, ніж у рідку воду!

— Але ж весла все тоншають і тоншають, сер!

— Дарма, поки що їх вистачить! Наляжте! Та хто знає, — прошепотів він сам до себе, — ким збираються бенкетувати ці акули: китом чи Ахавом? Та гребіть, гребіть! Ну, жвавіше! Він уже близько! Візьміть стерно! Візьміть стерно! Пропустіть мене наперед!

Двоє веслярів допомогли йому перейти з корми на ніс вельбота.

Коли врешті човен, нахилившись на один борт, підплив під самий бік Білого Кита, той, як часом буває з китами, ніби й не помітив його. Ахава вже огорнула задушна хмара випарів з китового дихала, що кучерявилась над Мобі Діковим горбом, мов туман на горі Монаднок у Нью-Гемпшірі. І ось, відхилившись усім тілом назад, а обидві руки піднявши вгору, старий капітан метнув у ненависного кита свою жалючу крицю і ще жалючіший проклін. Коли гарпун — та й проклін, здавалося, — вгородився в тіло кита, наче в трясовину, Мобі Дік рвонувся вбік, конвульсивно вдарив своїм боком у борт човна і, не пошкодивши його, так несподівано підкинув човен у повітря, що, якби Ахав не вхопився за високий планшир, його було б утретє скинуло в воду. Але троє веслярів, які не вгадали миті удару й не встигли приготуватися, таки вилетіли за борт. Правда, двоє з них ту ж мить ухопилися за планшир і, підкинуті набіглою хвилею, перевалились назад у човен; і тільки третій зостався на воді за кормою.

Майже в ту ж мить могутнім зусиллям волі Білий Кит рвонувся вперед і з шаленою швидкістю помчав по хвилях далі. Та коли Ахав гукнув стерничому, щоб той накинув на "бовдур" ще кілька витків линви, а веслярам наказав повернутися на банках і гребти назад, зрадлива линва, не витримавши подвійного натягу, луснула, і кінець її злетів високо в повітря!

— Що це в мені урвалося? Якась жила? Знов цей кит! Весла! Весла на воду! За ним!

Почувши, як човен з гучним плюскотом наближається, кит повернувся, щоб підставити напасникам свій грізний лоб, але, завертаючи, помітив недалеко чорний корпус корабля і, очевидно, розгадав у ньому справжню причину всіх переслідувань, а може, просто визнав його гіднішим ворогом. Бо раптом він кинувся прямо до "Пеквода", клацаючи щелепами серед рясних бризків і піни.

Ахав аж захитався і вдарив себе рукою по чолу.

— Я сліпну! Руки! Простягніться вперед, щоб я міг намацати свій шлях. Це що, вже ніч настала?

— Кит! Корабель! — несамовито закричали веслярі.

— Наляжте! Наляжте! Угнися вглиб, о море, стань схилом, бо інакше я не встигну! Хай Ахав останній, цей останній раз хоч скотиться до своєї мети! Бачу! Корабель! Корабель! Гребіть же, веслярі! Врятуйте мій корабель!

Та коли веслярі скільки сили погнали човен назустріч хвилям, що гатили в нього як молотами, дві планки носової обшивки, надтріснуті від удару китового боку, проломилися, і вельбот зразу набрав повно води й зупинився. Веслярі по коліна в воді кинулись затикати пробоїну та вихлюпувати воду.

Тештіго на щоглі побачив усе те, і молоток на мить застиг у його руці, а червоне полотнище вимпела, що лежало в гарпунника на плечах, раптом розгорнулося за вітром і затріпотіло, як його власне серце, що поривалося вперед. Старбак і Стаб, що стояли внизу на бушприті, майже одночасно з індіанцем побачили, що білий велетень мчить на них.

— Кит! Кит! Стерно на борт! О ви, всі добрі сили повітря, підтримайте мене! Коли вже судилось загинути, не попустіть, щоб Старбак помер у млості, як жінка! Стерно на борт, чуєте, дурні? Паща! Паща! Оце такий плід усіх моїх палких молитов? Усієї вірності мого життя? О Ахаве, Ахаве, глянь на діло рук своїх! Прямо, стерничий, прямо! Ні! Ні! Знов стерно на борт! Він повертається, хоче вдарити в нас! Ох, його невблаганний лоб суне на того, кому обов’язок не дозволяє відступити! Боже, поможи мені! Будь при мені!

— Не при мені, а піді мною будь той, хто тепер хоче помогти Стабові.