Мобі Дік - Мелвілл Герман

Великі душі часом стискають в одну миттєву конвульсію всі оті дрібні страждання, що у слабких людей бувають розтягнені милосердно на все життя. І тому ці великі душі, хоч муки їхні бувають миттєві, за своє життя нагромаджують у собі цілі сторіччя болю, складені з цих нестерпних митей, якщо так судили їм боги. У цих високих натур навіть одна безвимірна точка їхнього єства може охоплювати більше, ніж весь окіл пересічної душі.

— Гарпун, — промовив Ахав, зводячись на лікті.— Гарпун цілий?

— Так, сер, бо ви його не кидали. Ось він, — відказав Стаб, показуючи гарпун.

— Покладіть його коло мене. Люди всі?

— Один, два, три, чотири, п’ять… Було п’ять весел, сер, — тут п’ятеро людей.

— Добре. Допоможи мені, я хочу встати. Отак. Бачу, бачу його! Он! Он! Пливе так само за вітром. Який у нього струмінь! Наче стрибає вгору!.. Геть руки! Вічні соки знов струменять в Ахавових жилах! Піднімайте вітрило! На весла! Стерно!

Коли один з човнів розбито, його команда, підібрана іншим вельботом, часто допомагає гребти на ньому, і погоня далі провадиться, як кажуть китобої, "в дві пари рук". Так зробили й цього разу. Але навіть подвоєна швидкість вельбота не могла дорівнятися збільшеній швидкості кита, бо він мчав неначе "у три пари плавців". Кит плив так швидко, що незабаром стало ясно: це погоня нескінченна, коли не безнадійна. Та й жодна човнова команда не могла б довго витримувати таке відчайдушне напруження сил: воно до снаги людям тільки протягом короткого ривка. Звичайно в таких випадках найкраще здоганяти кита на самому кораблі. Тому вельботи вернулись до "Пеквода" і незабаром уже гойдалися на своїх шлюпбалках. Уламки розтрощеного човна підібрано на судно ще раніше. Піднявши все на палубу, на кораблі розгорнули верхні вітрила, розширили їх з боків ліселями, наче двосуглобні крила альбатроса, і "Пеквод" помчав за вітром навздогін Мобі Дікові. І знов, як звичайно, дозорці на щоглах раз у раз погукували, що бачать іскристий фонтан кита, а коли сповіщали, що він пірнув, тоді Ахав зазначав собі час і ходив по палубі з нактоузним годинником у руках, поки не минала остання секунда з тієї години, яку Мобі Дік щоразу лишався під водою, а тоді гукав:

— Ну, чий тепер дублон? Бачите кита?

І коли відповідь була: "Ні! Ні, сер!" — він наказував, щоб його самого підняли на щоглу. Так і минав день: Ахав то непорушно висів угорі, то невтомно міряв кроками палубу.

Насунувши на очі капелюха, він ходив уперед і назад безмовно — хіба коли-не-коли окликне марсових або накаже підтягти вище чи розтягти ширше котресь вітрило — і щоразу проходив повз дві половини свого власного вельбота, що лежав тепер догори дном на шкафуті розтрощеним носом до розбитої корми. Нарешті він зупинився біля тих уламків, і на похмурому обличчі старого капітана промайнула ще якась темна тінь — як ото часом по вже захмареному небу пропливають ще й нові череди хмар.

Стаб побачив, що Ахав зупинився коло розбитого човна. Мабуть, помічникові захотілося — хоч і не для похвальби — зайвий раз показати свою безстрашність, щоб піднестися вище в капітановій думці, бо він підійшов і, дивлячись на уламки, вигукнув:

— Наче будяк, що його осел не схотів жувати! Пащу йому, бач, покололо! Правда, сер? Ха-ха!

— Чи в тебе душі нема, що ти смієшся з розбитого човна? Ех, хлопче! Якби я не знав, що ти відважний, як саме безстрашне полум’я (і так само бездушний), то заприсягся б, що ти боягуз. Перед таким видовищем не годиться ні голосити, ні сміятись.

— Правда, сер, — докинув і Старбак, підходячи. — Це трагічна картина. Це призвістка, сер, і до того ж недобра.

— Призвістка? Призвістка? Що за слово! Коли боги захочуть говорити з людиною, то хай говорять чесно й відверто, а не трусять головами й не підпускають темних натяків, наче старі баби. Ідіть! Ви — наче два різні кінці однієї палиці: Старбак — це Стаб навиворіт, а Стаб — Старбак задом наперед, і вдвох ви — цілий рід людський, а Ахав стоїть самотній серед усіх мільйонів, що населяють нашу планету, і нема поруч нього ні богів, ні людей. Холод! Холод! Я тремчу! Ну, що там? Гей, нагорі! Бачите його? Тільки-но вгледите фонтан, гукайте щоразу, хоч би він пускав його десять разів на секунду!

День уже гаснув; тільки краєчок його золотої ризи ще шелестів. Незабаром майже стемніло, але марсових не відкликали на палубу.

— Тепер уже не побачиш фонтана, сер! — гукнув згори один. — Занадто темно!

— У який бік він плив, коли ви бачили його востаннє?

— Як і весь час, сер: прямо за вітром.

— Гаразд! Уночі він пливтиме трохи повільніше. Спустіть бом-брамселі й ліселі на брам-реях, містере Старбак. Щоб нам не випередити його вночі. Він, мабуть, робить перехід і будь-якої хвилини може затриматись на перепочинок. Стерничий! Весь час тримати за вітром! Гей, на щоглах! Злазьте! Містере Стаб, пошліть зміну на фок-щоглу, хай вартує там до ранку. — Потім він ступив до грот-щогли й зупинився перед дублоном, — Матроси, це золото моє, бо я заробив його. Але я зоставляю його тут, поки ми не вб’ємо Білого Кита, і дублон дістанеться тому, хто перший помітить його в той день, коли його вб’ють. А якщо й того дня першим його помічу я, тоді десять таких дублонів буде поділено між усією командою. Ну, йдіть. Заступай на вахту, Старбак.

По тих словах він спустився трохи в каютний люк і, насунувши капелюха на очі, простояв там до самого ранку, лише зрідка піднімаючи голову, щоб побачити, чи ще не світає.

134

ПОГОНЯ — ДЕНЬ ДРУГИЙ

Тільки-но розвиднилось, на щогли послали свіжу зміну дозорців.

— Бачите його? — гукнув Ахав.

— Нічого не бачимо, сер.

— Усіх на палубу! Піднімайте всі вітрила! Він пливе швидше, ніж я передбачав… Не треба було згортати бом-брамселів на ніч. Та дарма — тепер, трохи передихнувши, ми його наздоженемо.

Слід зазначити, що така вперта погоня за одним китом, яка триває цілий день, цілу ніч і ще день, — аж ніяк не рідкість у південному китоловстві. Бо декотрі природжені генії серед нентакітських капітанів розвивають у собі таку чудесну вправність, таку засновану на досвіді передбачливість, таку непохитну впевненість, що, подивившись на кита, можуть досить точно визначити, в якому напрямі і з якою швидкістю він пливтиме весь той час, поки його не видно. В таких випадках, подібно до того, як часом лоцман, збираючись віддалитись від добре знайомого берега, щоб вернутися до нього трохи далі, стає біля компаса й визначає точний напрям на якийсь видний йому мис, щоб потім певніше спрямувати судно до дальшого мису, поки що невидимого, — так само й китобій за своїм компасом вираховує місце, де він знову побачить кита. Бо після кількагодинної погоні й пильного стеження за китом удень майбутній шлях кита в нічній темряві викреслюється в проникливій уяві китобоя майже так само точно, як у голові лоцмана викреслюються обриси берега. Таким чином, для вправного китобоя з його дивовижним чуттям не існує отієї приказкової несталості писаного вилами по воді: записане в океані слідом кита майже так само надійне для нього, як для мисливця слід на твердій землі. І як кожен рух новітнього сталевого левіафана — залізничного поїзда — так ретельно вивчений, що люди з годинником у руках визначають його швидкість, наче лікарі пульс хворої дитини, й недбало кажуть, що такий і такий поїзд прибуде в таке й таке місто о такій і такій годині, — майже так само в певних випадках нентакітці визначають дальший рух левіафана морських глибин за спостереженим темпом його руху і кажуть собі: за стільки й стільки годин від цієї хвилини кит пропливе двісті миль і опиниться на такому й такому градусі довготи чи широти.

Але така протикливість увінчується кінець кінцем успіхом тільки тоді, коли союзниками моряка будуть море й вітер. Бо яку негайну користь може дати найдосвідченішому морякові знання того факту, що до його порту лишається рівно двісті сімдесят дев’ять і три чверті морської милі, коли на морі стоїть штиль або віє супротивний вітер? Із сказаного випливає багато тонкощів, що стосуються полювання на китів.

"Пеквод" летів уперед, лишаючи на поверхні моря таку борозну, як заблукане гарматне ядро, що впало на рівне поле й оре його, наче лемешем.

— Щоб я пропав! — крикнув Стаб. — Від такого швидкого руху по ногах мурашки біжать аж до серця! Хвацькі з нас хлопці — з цього корабля й з мене! Ха-ха! Нехай мене хтось візьме й пустить хребтом на хвилю, бо мій хребет, грім мене побий, — то кіль! Ха-ха! Так летимо, а куряви не збиваємо!

— О! О! Дмуха! Дмуха! Прямо попереду! — пролунав крик із щогли.

— Так, так! — вигукнув Стаб. — Я знав: ти не втечеш! Дмухай собі, дмухай, пускай свій струмінь, Мобі Діку, але за тобою женеться сам скажений диявол! Дмухай, хоч лусни! Хоч легені собі порви, — Ахав спинить тобі кров, як мельник, що перекриває лотоки на греблі!

І Стабові слова виражали в ту мить почуття мало не всієї команди. Шалена погоня вже встигла розбудити в моряках мисливський запал, і він шумував у них, як старе вино, що заграло знову. Коли декого з матросів ще гнітили якісь страхи чи лихі передчуття, то тепер вони не тільки приховували їх, боячись Ахава, ні, ті страхи й передчуття були розполохані, як зайці в прерії, лякливі зайці, що розбігаються перед бізоном. Рука Долі вхопила їхні душі, їх підганяли страхіття вчорашнього дня, і напруження минулої тривожної ночі, і невпинна безстрашна, сліпа, невблаганна гонитва їхнього шаленого корабля за його невловною ціллю. Вітер, що надимав так туго їхні вітрила і штовхав судно вперед невидимою й непоборною рукою, здавався їм символом тих незримих сил, що приневолили їх до цієї гонитви.

Це вже була ніби одна людина, а не тридцятеро. Бо як той корабель, що ніс їх усіх, складався з великої розмаїтості різних матеріалів — дубового, й кленового, й соснового дерева, і заліза, і смоли, і прядива, але все це поєднувалося в один суцільний корпус, що мчав уперед, скріплюваний і спрямовуваний довгим хребтом-кілем, — так само й усі особисті риси моряків — відвага одного, страхи другого, вина й докори сумління — злилися в одно й були націлені на ту фатальну мету, яку вказував їм Ахав — їхній єдиний владар, їхній кіль.

Снасті ожили. Цілі султани з рук і ніг увінчали, наче кронами пальм, вершечки щогл.