Гадючник - Моріак Франсуа
Мати була в розарії. Вона вставала ще раніше, ніж слуги, щоб провітрити дім. Вона обізвалася до мене:
– Що, вийшов подихати прохолодою? – І додала, показуючи на серпанок над рівниною: – Сьогодні буде спека. О восьмій я позачиняю всі віконниці…
Я поцілував її ніжніше, ніж звичайно. Вона сказала стиха:
– Любий мій…
Моє серце (тебе дивує, що я говорю про своє серце?) мало не вискакувало з грудей. Гірке визнання просилося на вуста… З чого почати? Та й чи зрозуміє мене мати? Мовчати куди легше, і я завжди піддаюся спокусі нічого не говорити.
Я спустився на терасу. Над виноградником невиразно вимальовувалося крихке гілля фруктових дерев. Горби ніби раменом піднімали запону туману й розривали її. З імли виступила дзвіниця, а потім і сама церква – вони звелися, як живі істоти. Ось ти гадаєш, що я нічогісінько не тямлю в таких речах… А все-таки тієї хвилини я зрозумів, що людині, прибитій недолею, як я, треба дошукуватись причин і сенсу своїх невдач і що кризи в нашому житті, а надто кризи, пов'язані з любов'ю, послані нам із таємним натяком, і ми маємо збагнути його…
Атож, у певні хвилини свого життя я був здатний осягнути й такі таємниці, і це могло б зблизити мене з тобою.
А втім, того ранку зворушення моє тривало хіба якусь хвилинку. Пам'ятаю, як я повернувся назад до будинку. Ще не було восьмої години, а сонце вже пекло. Ти сиділа біля вікна, нахиливши голову, одною рукою притримувала волосся, а другою розчісувала його щіткою. Мене ти не бачила. Я зупинився і, підвівши голову, якусь мить дивився на тебе з лютою ненавистю. Минуло стільки років, а мені ще й досі ніби гірко в роті від тієї ненависті.
Я побіг до свого кабінету, відімкнув скриньку, де в мене лежала зібгана хусточка, та сама, що нею я витер твої сльози того вечора, коли ми були на Верхньому Баньєрі,– ту хусточку я, дурень, сховав тоді в себе на грудях. Тепер я дістав її, прив'язав до неї камінь, ніби до шиї живого пса перед тим, як його утопити, і кинув її в болітце, яке звуть у нас "мочарем".
V
Відтоді почалася наша гра у мовчанку, що триває вже сорок років. Ніхто сторонній не помітив би катастрофи. Все ніби йшло, як раніше. Не припинилася наша тілесна близькість, але коли ми обіймали одне одного, вже не поставав перед нами привид Рудольфа і ти вже ніколи не вимовляла страшного імені. Він прийшов на твій поклик, почав никати круг нашого ложа і таки зробив своє – знівечив подружнє щастя. Після того лишалося тільки мовчати чекати, як потягнуться низкою пов'язані між собою наслідки невидимої катастрофи.
Ти, мабуть, картала себе за те, що все мені розповіла. Ти не думала, що твоя сповідь була така важлива, а просто вважала, що краще не згадувати цього імені в наших розмовах. Не знаю, чи помітила ти, що ми вже не шепотілися, як давніше, ночами. Скінчилися наші безугавні розмови. А коли ми й розмовляли, то зважували кожне слово. Ми обоє були тепер обережні.
Вночі я прокидався, мене будила душевна мука. Тепер я – мов той лис у пастці, мені не вирватися. Подумки я малював собі сцену нашої вирішальної розмови. От я брутально тусаю тебе і скидаю з ліжка: "Ні, я не обманювала тебе, – гукнеш ти, – я тебе справді покохала…" Авжеж, за браком ліпшого. Та й хіба важко запевнити чоловіка, що ти його любиш, досить лише до нього приголубитися. Але ж я не страшидло: перша-ліпша дівчина, якби щиро покохала мене, мала б від мене все, що їй забаглося б. Іноді я аж стогнав ночами, а ти не прокидалася.
А втім, коли ти вперше завагітніла, всі розмови стали зайві, наші взаємини потроху змінилися. Про вагітність ти сказала мені перед винобранням. Ми повернулися до міста, в тебе був викидень, і кілька тижнів ти пролежала в ліжку. Навесні ти завагітніла знову. Треба було доглядати тебе. І от потяглися роки: ти вагітніла, народжувала, хворіла, годувала – приводів було більше ніж досить, щоб віддалитися од тебе. Я пустився в таємну розпусту – дуже таємну, бо я вже багато виступав у суді, був "при ділі", як казала мама, і мусив шануватися. Для походеньок у мене були певні години, це стало для мене звичкою. Життя в провінційному містечку розвиває в гультяя інстинктивні хитрощі, як у цькованої тварини. Не бійся, Ізо, в мене стане тактовності не розповідати тобі про все це паскудство. Я не малюватиму пекельної скверни, хоч нею я поганив себе майже щодня. Ти колись урятувала мене від пекла, і ти ж таки знову вкинула мене в пекло.
Навіть якби я поводився не так обачно, ти б усе одно нічого не помітила. З народженням Юбера виявилася твоя справжня вдача: ти природжена мати і тільки мати. Ти зовсім мене занедбала, просто не помічала; ось уже про кого можна сказати: тільки й світу у віконці, що діти. Зробивши тебе матір'ю, я виконав усе, чого ти чекала від мене.
Поки діти були ще писклятами, вони не цікавили мене, ми не мали з тобою ніяких сутичок через них. Сходилися ми тільки в години, призначені за подружнім ритуалом для звичного тілесного єднання, коли душею чоловік і жінка безмежно далекі одне від одного.
Ти згадала про моє існування лише тоді, коли я, на твою думку, зробився небезпечний для твоїх дітей. Ти зненавиділа мене, коли я заявив свої права на них. Зараз я тебе порадую визнанням: у мене тоді прокинувся не батьківській інстинкт, а ревнощі: я заздрив цим малим, що збудили в тобі таку палку любов. Так, щоб покарати тебе, я намагався забрати їх у тебе. Я виставив, звичайно, високі резони, заговорив про обов'язок. Я, бачте, не бажав, щоб святенниця знівечила душі моїм дітям. А насправді не про те йшлося.
Чи доведу я до кінця колись цю розповідь? Я почав писати її для тебе, а тепер мені здається, ти не читатимеш її далі,– не стане ні терпцю, ні охоти. Власне, я пишу для самого себе. Старий адвокат, я оце впорядковую теку з безнадійно програною справою про моє життя, переглядаю папери, проваливши позов. Знову благовіст… Завтра великдень. Доведеться зійти вниз і посидіти з усіма задля святого дня, бо я ж тобі обіцяв.
– Діти нарікають, що зовсім тебе не бачать, – сказала ти сьогодні вранці.
Поруч із тобою біля мого ліжка стояла Женев'єва. Ти вийшла, щоб залишити нас із дочкою на самоті: ти збиралася щось попрохати в мене. Я чув, як ви перешіптувалися в коридорі.
– Краще тобі першою з ним побалакати, – казала ти Женев'єві…
Я здогадався – йдеться про мого зятя, про цього шалапута Філі. А все-таки я молодець! Перехитрував вас, зумів звернути розмову на інше і не дав Женев'єві й заїкнутися з проханням. Вона пішла, піймавши облизня. Я знаю, чого їм від мене треба. Недавно я чув, як вони вмовлялися: вікно вітальні саме під моїм вікном, і коли обидва вікна розчинені, мені все чути. Треба тільки нахилитися. Вони домагаються, щоб я позичив Філі чималі гроші, він купить четвертий пай у спілці з маклером. Діло ж певне, чому б не викласти грошики?.. А дзуськи! Я ж чую, пахне смаленим. Гроші ховай під замок… Якби вони знали, скільки я поспродував минулого місяця, пронюхавши про зниження на біржі…
Усі поїхали па вечірню. Через великдень обезлюдніли дім і поля. Я зостався сам, старий Фауст, розлучений з усіма радощами світу, відокремлений нездоланною перешкодою – своєю старістю. Вони не відають, що таке старість. А як уважно слухали мене за сніданком, коли я говорив про біржу, торгові угоди, жадібно ловили кожне слово. Я ж говорив більше про Юбера, – хай загальмує, поки не пізно. Дуже стурбований у нього був вигляд! Хто-хто, а він не вміє приховувати своїх прикрощів! Але їв він за двох, а ти йому все підкладала. Всі матері, бідолашні, так роблять: як бачать, що коханого сина в'ялить турбота, вони трохи не силоміць примушують його їсти, ніби це його підбадьорить і він здолає нещастя… А він тобі грубіянив, як колись я грубіянив своїй матері.
А що вже юний Філі пильнував, аби вчасно налити мені чарку! А його дружина, маленька Жаніна, показувала свою тривогу:
– Дідусю, даремно ви так багато курите. Навіть одна сигарета і та вадить. А ви певні, що кава справді без кофеїну?
Погана з неї лицедійка, кожне слово звучить фальшиво, навіть голос виказує її, бідолаху. Замолоду ти завжди маніжилася. Але з першою ж вагітністю знову стала сама собою. А ось Жаніна, поки віку, залишиться дамою, що цікавиться всіма новинами, модами, повторює чужі слова, – як на неї, вельми вишукані,– про все висловлює чужу думку, бо своєї не має, і нічогісінько у житті не тямить. І як тільки Філі, така щира душа і такий джиґун, може жити з цією дурепою і манірницею? А втім, не все в ній фальшиве – от, скажімо, її любовна жага. Для Жаніни нічого в світі не існує, крім її кохання, тому вона так кепсько й розігрує свою роль.
Після снідання ми вийшли посидіти на ґанку. Жаніна й Філі благально дивилися на Женев'єву, та й собі дивилася на мене і все поривалася щось сказати. А ти непомітно похитала головою – тільки не тут. Тоді Женев'єва підхопилася і спитала:
– Тату, хочеш пройтися трошки зі мною?
Як ви всі боїтеся мене! Я зглянувся над нею і хоча поклав собі з місця не рушити, підвівся й взяв її під руку. Ми обійшли кругом моріжка. Дочка одразу взяла бика за роги:
– Я хотіла побалакати з тобою про Філі.
Вона тремтіла. Все-таки прикро, коли рідні діти тебе бояться. Але як ви думаєте, легко в шістдесят вісім років позбутися вигляду своєї неприступності? В такому віці обличчя вже не зміниш. А душа болить через те, що не може вилитися назовні… Женев'єва квапливо викладає своє прохання, де кожне слово заздалегідь обмірковане. Ну, звісно, йдеться про чверть у спілці з маклером. Тільки даремно вона торочить про те, що мене лише дратує. Як її послухати, – неробство Філі підриває майбутнє родини. Філі, бачте, починає ледащіти. Я відповів, що для такого хлопця, як зять, гра на біржі буде тільки ширмою. Вона стала захищати Філі. Всі люблять цього Філі. Не треба його судити суворіше, ніж сама Жаніна… Я заперечив – адже я не збираюся його картати чи ганити. Амурні пригоди цього добродія мене мало обходять.
– Хіба він цікавиться мною? То чому ж тоді я маю цікавитися ним?…
– Він дуже тебе шанує.
Ця безсоромна брехня дозволила мені підпустити вже заготовлену шпильку:
– Мабуть, із пошани твій Філі називає мене старим крокодилом. Скільки разів я чув, як він за моїми плечима так мене величав… А втім, так воно й є: я – крокодил, крокодилом і зостануся.
