Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс
Можеш робити що завгодно. Але я не відчеплюсь від тебе, Діку, доки ти не проженеш мене.
Дік насилу стримувався. Совість не дозволяла йому бити беззахисного; але він не бачив іншого способу збутися цього непотрібного і, як йому почало здаватися, можливо, ненадійного супутника.
– Ти, напевно, з глузду з'їхав! – крикнув він. – Дурню, адже ж я поспішаю до твоїх ворогів. Я прагну потрапити до них якнайшвидше.
– Мені все одно, Діку, – відповів Метчем. – Якщо тобі судилося загинути, я помру разом з тобою. Краще бути з тобою у в'язниці, ніж без тебе на волі.
– Ну що ж, – сказав Дік. – Мені ніколи базікати тут з тобою. Можеш йти за мною, коли тобі так хочеться. Але якщо ти будеш вести нечесну гру, я не стану жаліти тебе. Пущу в тебе стрілу і все, хлопче. Запам'ятай це.
З цими словами Дік повернувся і пішов вперед, обходячи гущавину і пильно роздивляючись по боках. Нарешті вони вибрались на поляну і побачили зліва невеликий горбок, зарослий золотистим дроком, на вершині горба темніли сосни.
"Звідси мені буде видно все", – подумав Дік і поліз вгору по відкритому порослому вереском схилу.
Дік пройшов всього декілька кроків, як раптом Метчем торкнув його за руку і показав на щось віддалік. На схід від пагорба була широка долина; вереск на ній ще не відцвів; і вся вона нагадувала поржавілий щит, на якому плямами темніли в'язи. Схилом один за одним підіймались чоловік десять, одягнених в зелені куртки. Попереду йшов сам Елліс Дакуорт, – його легко було впізнати по рогатині, яку він тримав у руках. Один за одним вони доходили до вершини, з'являлись на тлі неба і зникали за горбом. Ось з'явився останній і зник… Дік лагідно подивився на Метчема.
– Значить, ти вірний мені, Джоне? – спитав він. – А я боявся, що ти на боці моїх ворогів.
Метчем заплакав.
– Чого це ти?! – вигукнув Дік. – Святі угодники, спасіть нас! Ти що, будеш тут рюмсати через одне моє слово?
– Ти вдарив мене, – ридав Метчем. – Я боляче забився, коли ти повалив мене на землю. Ти боягуз, ти користуєшся тим, що ти сильніший від мене.
– Не говори дурниць, – сказав Дік грубо. – Яке ти мав право не віддавати мені гачка? Мені слід було б добре відлупцювати тебе. Якщо ти хочеш йти зі мною, так слухайся. Ну, ходім.
Метчем вагався, іти йому чи залишитися; але, побачивши, що Дік продовжує швидко підійматися схилом, ні разу не озирнувшись, Метчем побіг слідом за ним. Проте схил був крутий і нерівний, і Дік, що рухався значно швидше, давно був уже на вершині і лежав під соснами, коли Метчем, задихаючись, наче загнаний олень, догнав його і мовчки ліг поруч.
Унизу, по широкій долині звивалась дорога, що вела з Танстола до переїзду через річку. Дорога була добре уторована, і її легко можна було простежити очима всю з кінця в кінець. Вона то з'являлась на відкритих галявинах, то зникала серед дерев; майже через кожні сто кроків там, де вона йшла лісом, можна було сподіватися засідки. Далеко внизу по дорозі на семи стальних шоломах грали сонячні промені, і час від часу, коли дерева рідшали, з горба можна було розгледіти Селдена і його людей, які швидко скакали на конях, виконуючи наказ сера Деніела; Вітер трохи ущух, але все ще весело грайся з деревами, розгойдуючи їх гілля, і, мабуть, якби серед вершників був покійний Епльярд, він з поведінки стривожених птахів догадався б, що їм загрожує небезпека.
– А тепер дивись, – прошепотів Дік. – Вони вже занадто далеко заїхали в ліс. Щоб врятуватися, їм слід їхати вперед. Бачиш он ту галявину внизу перед нами, посередині якої виріс маленький гай, схожий на острів? Там вони були б у безпеці. Коли вони під'їдуть ближче, я, щоб попередити їх, пущу стрілу. Але все, мабуть, дарма; їх тільки семеро, і вони озброєні не арбалетами, а простими луками. А арбалет, Джоне, завжди перемагає лук.
Тимчасом Селден і його люди продовжували свою подорож, навіть не підозрюючи, що їм загрожує небезпека, і поступово наближались до місця, де заховались хлопці. Один раз вони зупинились і, збившись у купу, здавалося, на щось показували і до чогось прислухалися. Але, очевидно, їх увагу привернуло те, що відбувалось далеко звідси, – глухий гуркіт гарматних пострілів, який час від часу доносився здалека вітром і говорив про те, що там йшов великий бій. Тут, безсумнівно, було над чим задуматись, – бо якщо звуки пострілів важких гармат так виразно чути в Танстольському лісі, то, значить, бій пересувався на схід, а це свідчило, що сьогоднішній день закінчувався поразкою сера Деніела і прихильників Ланкастерів.
Але ось маленький загін почав знову рухатись і незабаром виїхав на відкриту галявину, порослу вереском; ліс вдавався в неї вузьким клином, що майже підходив до дороги. Як тільки вони наблизились до цього місця, в повітрі промайнула стріла. Один з вершників змахнув руками, його кінь позадкував, і вони обидва рухнули на землю. Навіть з того місця, де лежали хлопці, можна було почути, як враз всі вершники голосно закричали. Було видно, як упирались і ставали дибки перелякані коні. Вершники опам'ятались від подиву, і один з них почав злазити з коня. В повітрі промайнула, описавши дугу, друга стріла; ще один вершник звалився в пилюку на дорозі. Вершник, що злізав з коня, випустив повід, його кінь помчав галопом і потягнув вершника за ногу по землі, б'ючи об каміння і топчучи копитами. Чотири інших вершники, що залишились сидіти в сідлах, зразу ж роз'їхались в різні боки: один повернув коня і з голосним криком помчав до перевозу; інші три, кинувши поводи, помчали в напрямку Танстола. З-за кожного дерева на них летіли стріли. Незабаром один кінь впав, але вершник схопився на ноги і продовжував бігти за товаришами, доки інша стріла не прикінчила його. Впав ще один вершник; потім ще один кінь; з усього загону залишився цілим тільки один чоловік, та й той вже позбувся коня. Вдалині завмер тупіт трьох переляканих коней без вершників.
Весь час жоден з нападаючих не показався з своєї засідки. Тут і там на дорозі корчились в передсмертній агонії люди і коні, але їх безжалісні вороги навіть не вийшли з лісу, щоб полегшити їхні муки.
Єдиний воїн, що залишився в живих, приголомшений стояв на дорозі поруч з своїм забитим конем. Опам'ятавшись, він побрів дорогою в напрямку тієї галявини з острівком дерев, на яку звернув увагу Дік. Він тепер знаходився на відстані, може, якихось п'ятисот кроків від місця, де заховалися хлопці, і вони бачили, як він стривожено оглядався, чекаючи смерті. Але навколо все було спокійно, і поступово до нього поверталась сміливість. Він раптом зняв з плеча лук і натягнув тятиву. В ту ж хвилину по рухові руки Дік впізнав у ньому Селдена.
У відповідь на цю спробу чинити опір з усіх кінців лісу пролунав гучний регіт. Очевидно, в цих жорстоких і невчасних веселощах брало участь принаймні двадцять чоловік. Над плечем Селдена пролетіла стріла. Він здригнувся й відскочив назад. Друга стріла увіткнулась в землю біля його ніг. Селден сховався за деревом. Третя стріла, націлена просто йому в обличчя, впала за кілька кроків від нього. Потім знову пролунав гучний регіт; луна підхопила той регіт і рознесла по всьому лісі.
Було ясно, що вороги просто дражнили його, як в ці часи звичайно дражнили бугая, перш як забити його, або як кішка дражниться з мишею, перш ніж її з'їсти. Бій давно закінчився; один з лісових смільчаків вже спокійно підбирав на дорозі стріли, а решта в цей час розважалась стражданнями нещасного Селдена.
Селден зрозумів, що його дражнять; він гнівно закричав, натягнув лук і навмання пустив стрілу в гущавину. Йому пощастило: у відповідь почувся болісний крик. А потім, кинувши свій лук, Селден побіг вгору схилом туди, де лежали Дік і Метчем.
Ватага "Чорної стріли" зараз почала вже стріляти по ньому серйозно. Але схаменулися вони пізно: тепер більшості з них доводилося стріляти проти сонця; а Селден біг, стрибаючи з одного боку в другий, щоб збити їх і не дати їм можливості прицілитися. Вже тим, що він кинувся бігти вгору по схилу, він розладнав їх плани: в цьому напрямку у них не було жодного стрілка, крім того, якого Селден чи то вбив, чи то поранив. Було очевидно, що ватага лісовиків розгубилася. Хтось тричі свиснув, потім ще двічі. У відповідь здалека долинув свист. Весь ліс наповнився звуками голосів людей, що пробиралися кущами; на галявину вискочив переляканий олень, постояв якусь мить на трьох ногах, втягуючи ніздрями повітря, і знову щез у гущавині.
Селден продовжував бігти, стрибаючи з боку в бік; зрідка йому навздогін летіли стріли, але жодна не влучала. Здавалося, що йому пощастить врятуватися. Дік тримав напоготові арбалет, щоб допомогти йому; навіть Метчем, забувши про те, що Селден був один з тих, хто переслідував його, в глибині душі співчував нещасному втікачеві; обличчя хлопців розчервонілися, вони обидва тремтіли від хвилювання.
Селден був уже всього за якихось п'ятдесят кроків від них, як раптом в нього влучила стріла і він впав. Правда, через хвилину він був знову на ногах, але тепер він біг, хитаючись, і, наче сліпий, побіг в іншому напрямкові.
Дік схопився на ноги і замахав йому руками.
– Сюди! – закричав він. – Сюди! Тут допомога! Біжи! Біжи!
Але в цю хвилину друга стріла вдарила Селдена в плече, якраз між пластинами його лат, пробила його куртку, і він, мов камінь, рухнув на землю.
– Нещасний! – крикнув Метчем, сплеснувши руками.
А Дік неначе закам'янів; він стояв на вершині горба і був зараз чудовою мішенню для стрільців.
Його, напевно, зразу вбили б, тому що лісовики були розлючені. Вони навіть не підозрювали, що хтось може бути у них у тилу. Але раптом зовсім близько від хлопців пролунав громовий голос, голос Елліса Дакуорта:
– Стійте! Не смійте стріляти! Візьміть його живим! Це молодий Шелтон, син Гаррі!
І зразу ж після цього він декілька разів пронизливо свиснув, і з усіх кінців лісу йому засвистіли у відповідь. Свист, очевидно, заміняв Джону-Меснику бойову сурму, з допомогою свисту він віддавав свої накази.
– Біда! – вигукнув Дік. – Ми попались. Тікаймо, Джоне. Швидше тікаймо!
І обидва юнаки побігли через сосновий гай на вершині пагорба, в протилежний бік від того місця, де знаходились люди Елліса Дакуорта.
Розділ VI
ПІД КІНЕЦЬ ДНЯ
Справді, їм негайно треба було тікати.
