Музикороб - Біггл-молодший Ллойд

Ллойд Біггл-молодший

Музикороб

переклад на українську мову — Володимир Ільницький

серпень, листопад 2005 року.

Розміщую на сайті http://www.ukrcenter.com 17 листопада 2005.

Вперше цей твір було опубліковано на http://www.ukrcenter.com

Всі називають це Центром. Є й інша назва. Вона вживається в офіційних документах, її можна знайти в енциклопедії — але нею всі не користуються. Від Бомбея до Ліми знають просто Центр. Ви можете зринути з туманів, які клубочуться на Венері, проштовхнутися до стійки і почати: "Коли я був у Центрі..." — і кожен, хто почує, уважно прислухається. Можете згадати про Центр де-небудь в Лондоні, або в марсіанській пустелі, або на самотній станції на Плутоні — і вас напевно зрозуміють.

Всі і завжди не пояснюють, що таке Центр. Це неможливо, та й не потрібно. Бо всі, від немовляти і до столітнього старого, який закінчує свій життєвий шлях, всі побували там і збираються поїхати знову через рік, і ще через рік. Це країна відпусток і канікул для всієї Сонячної системи. Це багато квадратних миль американського Середнього Сходу, перероджені митецьким плануванням, безперестанною працею і неймовірними витратами. Це пам'ятник культурних досягнень людства, виник він раптово, нез'ясовно, немов фенікс, наприкінці двадцять четвертого сторіччя з зотлілого попелу культури, яка розпадалася.

Центр грандіозний, ефектний і чудовий. Він надихає, вчить і розважає. Він вселяє благоговіння, він придушує, він... все що завгодно.

І хоча лише деякі з його відвідувачів знають про це або надають цьому значення — у ньому живе примара.

Ви стоїте на оглядовій галереї величезного пам'ятника Бахові. Далеко ліворуч, на схилі пагорба, ви бачите схвильованих глядачів, що заповнили Грецький театр Аристофана. Сонячне світло грає на їхніх яскравих різнобарвних одягах. Вони поглинені виставою — щасливі очевидці того, що мільйони дивляться тільки по відеоскопу.

За театром, повз пам'ятник Данте й інститут Мікеланджело, тягнеться вдалину, обсаджений деревами, бульвар Франка Ллойда Райта. Подвійна вежа — копія Реймського собору — піднімається на обрії. Під нею ви бачите митецький ландшафт французького парку XVIII століття, а поруч — Мольєрівський театр.

Чиясь рука вчіплюється у ваш рукав, ви роздратовано обертаєтеся — і опиняєтеся віч-на-віч з якимсь старим. Його обличчя все в шрамах і зморшках, на голові — залишки сивого волосся. Його скорчена рука нагадує клішню. Придивившись, ви бачите криве, покалічене плече, жахливий шрам на місці вуха і злякано задкуєте.

Погляд запалих очей йде слідом за вами. Рука рухається у величному жесті, який охоплює все навколо до самого далекого обрію, і ви помічаєте, що багатьох пальців не вистачає, а залишені — знівечені. Лунає хрипкий голос:

— Подобається? — запитує він і очікувально дивиться на вас.

Здригнувшись, ви говорите:

— Так, звичайно.

Він робить крок уперед, і в очах його світиться нетерпляче благання:

— Я питаю: подобається вам це?

У збентеженні ви можете тільки квапливо кивнути, поспішаючи, при цьому, піти. Але у відповідь на ваш кивок зненацька з'являється дитяча радісна посмішка, звучить скрипливий сміх і торжествуючий лемент:

— Це я зробив! Я зробив все це!

Або, наприклад, стоїте ви на блискучому проспекті Платона між Вагнерівським театром, де щодня без перерв виконують в повному обсязі "Каблучку Нібелунгів", і копією театру "Глобус" XVI століття, де ранком, вдень і ввечері йдуть вистави шекспірівської драми.

У вас вчіплюється рука.

— Подобається?

Якщо ви відповідаєте захопленими похвалами, старий нетерпляче дивиться на вас і тільки чекає, коли ви скінчите, що б запитати знову:

— Я питаю: подобається вам це?

І коли ви, посміхаючись, киваєте головою, старий, сяючи від гордості, робить величний жест і кричить:

— Це я зробив!

У коридорі кожного з тисячі великих готелів, у читальному залі чудової бібліотеки, де вам безкоштовно зроблять копію кожної книги, яку ви зажадаєте, на одинадцятому ярусі залу Бетховена — скрізь до вас, накульгуючи і волочачи ноги, підходить примара, вчіплюється вам в руку і задає все те ж питання. А потім вигукує з гордістю: "Це я зробив!"

Ерлін Бак відчув за спиною її присутність, але не обернувся. Він нахилився вперед, видобуваючи лівою рукою з мультикорду рокітливі басові звуки, пальцями правої — урочисту мелодію. Блискавичним рухом він доторкнувся до однієї з клавіш, і високі дискантові ноти раптово стали повними, звучними, майже як звуки кларнета. ("Але, Господи, як не схоже на кларнет!" — подумав він.)

— Знову починається, Вел? — запитав він.

— Ранком приходив хазяїн будинку.

Ерлін завагався, торкнув клавішу, потім ще кілька клавіш, і гучні звуки сплелися у вигадливу гармонію духового оркестру. (Але який слабкий, несхожий на себе оркестр!)

— Який термін він дає цього разу?

— Два дні. І синтезатор їжі знову зламався.

— От і добре. Збігай, купи свіжого м'яса.

— На що?

Він грюкнув кулаками по клавіатурі і закричав, перекриваючи своїм голосом різкий дисонанс:

— Не буду я користуватися гармонізатором! Не дам я поденникам себе аранжувати! Якщо комерс виходить під моїм ім'ям, він має бути дійсно створений. Він може бути ідіотським, нудотним, але він буде зроблений добре. Бачить Бог, це небагато, але це все, що в мене залишилося!

Він повільно повернувся і подивився на неї — бліду, в'янучу, змучену жінку, яка двадцять п'ять років була його дружиною. Потім знову відвернувся, вперто кажучи собі, що винний не більше, ніж вона. Раз замовники реклами платять за гарні комерси стільки ж, скільки за поденщину...

— Халсі прийде сьогодні? — запитала вона.

— Сказав, що прийде.

— Дістати б грошей заплатити за квартиру...

— І за синтезатор їжі. І за новий відеоскоп. І за новий одяг. Є ж межа тому, що можна купити ціною одного комерса?!

Він почув, як вона йде, як відкриваються двері, і чекав. Двері не зачинялися.

— Уолтер-Уолтер телефонував, — сказала вона. — Сьогоднішнє ревю він присвячує тобі.

— Ах, от як? Але ж це безкоштовно.

— Я так і думала, що ти не захочеш дивитися, тому домовилася з місіс Ренник, піду з нею.

— Звичайно. Розважся.

Двері зачинилися.

Бак піднявся і подивився на свій робочий стіл. На ньому в хаотичному безладді валялися нотний папір, тексти комерсів, олівці, начерки, наполовину закінчені рукописи. Їхні неохайні стоси загрожували сповзти на підлогу. Бак розчистив куточок і втомлено присів, витягнувши довгі ноги під столом.

— Проклятий Халсі, — пробурмотів він. — Прокляті замовники. Прокляті відеоскопи. Прокляті комерси.

Ну напиши ж що-небудь. Ти адже не поденник, як інші музикороби. Ти не штампуєш свої мелодії на клавіатурі гармонізатора, щоб машина їх за тебе гармонізувала. Ти ж музикант, а не торговець мелодіями. Напиши музику. Напиши, ну хоча б сонату для мультикорду. Вибери час і напиши.

Погляд його впав на перші рядки тексту комерса: "Якщо флаєр барахлить, якщо прямо не летить..."

— Проклятий хазяїн, — пробурмотів він, протягаючи руку за олівцем.

Продзвонив малюсінький настінний годинник, і Бак нахилився, щоб ввімкнути відеоскоп. Йому запобігливо посміхнулося ангельське обличчя церемоніймейстера.

— Знову перед вами Уолтер-Уолтер, леді і джентльмени! Сьогоднішній огляд присвячений комерсам. Тридцять хвилин комерсів одного із найталановитіших сучасних музикоробів. Сьогодні в центрі нашої уваги...

Різко пролунали фанфари — фальшива мідь мультикорду.

— ...Ерлін Бак!

Мультикорд заграв вигадливу мелодію, яку Бак написав п'ять років тому для реклами темперського сиру, почулись оплески. Гугняве сопрано заспівало, і нещасний Бак застогнав про себе. "Найвитриманіший сир — сир, сир, сир. Старий витриманий сир — сир, сир, сир".

Уолтер-Уолтер носився по сцені, рухаючись в такт мелодії, збігаючи в зал, щоб поцілувати яку-небудь поважну домогосподарку, яка прийшла сюди відпочити, і сяючи під вибухи реготу.

Снову пролунали фанфари мультикорду, і Уолтер-Уолтер, стрибнувши назад на сцену, розпростер руки над головою.

— Слухайте, дорогі глядачі! Чергова сенсація вашого Уолтера-Уолтера — Ерлін Бак.

Він таємниче озирнувся через плече, зробив навшпиньках кілька кроків вперед, приклав палець до губ і голосно сказав:

— Давним-давно жив-був ще один композитор, на ім'я Бах. Він був, кажуть, справжній атомний музикороб, цей хлопець. Жив він приблизно чи то чотири, чи то п'ять, чи навіть шість сторіч назад, але є всі підстави припускати, що Бах і Бак ходили б у наш час пліч-о-пліч. Ми не знаємо, який був Бах, але нас цілком влаштовує Бак. Ви згодні зі мною?

Вигуки. Оплески. Бак відвернувся, руки його тремтіли, відраза душила його.

— Починаємо концерт Бака з маленького шедевра, який Бак створив для пінистого мила. Оформлення Брюса Комбза. Дивіться і слухайте!

Бак встиг вимкнути відеоскоп саме в той момент, коли через екран пролітала перша порція мила. Він знову взявся за текст комерса, і в його голові почала формуватись ниточка мелодії: "Якщо флаєр барахлить, якщо прямо не летить, не летить, не летить — ви маєте потребу в послугах фірми Вейрінг!"

Тихенько мукаючи про себе, він накидав ноти, які то вибігали вгору по лінійках, то спрямовувались вниз, як несправний флаєр. Це називалося музикою слів у ті часи, коли слова і музика щось значили, коли не Бак, а Бах шукав музичного виразу таким грандіозним поняттям, як "рай" і "пекло".

Бак працював повільно, час від часу перевіряючи звучання мелодії на мультикорді, відкидаючи цілі пасажі, напружено намагаючись знайти гуркітливий акомпанемент, який був би схожий на звук флаєра. Але ні: фірмі Вейрінга це не сподобається. Адже вони широко сповіщали, що їхні флаєри безшумні.

Раптом він зрозумів, що дверний дзвоник вже давно нетерпляче дзвонить. Він клацнув тумблером, і йому посміхнулося пухке обличчя Халсі.

— Піднімайся! — сказав йому Бак.

Халсі кивнув і зник.

Через п'ять хвилин він, перевалюючись, увійшов, опустився на стілець, який осів під його масивним тілом, кинув свою валізку на підлогу і витер обличчя.

— У-ф-ф! Хотів би я, щоб ви перебралися нижче. Або хоч у такий будинок, де були б сучасні зручності. До смерті боюся цих старих ліфтів.

— Я збираюся переїхати, — сказав Бак.

— Прекрасно. Саме час.

— Але можливо, кудись ще вище. Хазяїн дав мені дводенний термін.

Халсі поморщився і сумно похитав головою.

— Зрозуміло.