Брехня - Надія Борзакова
Перший ковток пива сестра зробила в тринадцять років у мене вдома. Першу сигарету, вірніше сигару, міцну настільки, що мені навіть стало її шкода, спробувала теж при мені і це відвернуло її від паління раз і назавжди. Я замість мами обговорювала з нею місячні, контрацепцію і перший секс. Не раз, не два і не п'ять уточнювала в різних формах - «це» має статися тільки якщо ти дійсно хочеш. Саме ти, а не тільки твій хлопець.
Я вигадала «правило квартету». Два келихи легкого спиртного і дві склянки води - те, що маєш право випити за один вечір, якщо хочеш бути дівчиною, а не п'яною бабою. Я говорила, що не можна пити ніяких коктейлів в незнайомій компанії і не можна залишати свій напій у ній же без нагляду.
Я говорила, що якщо кавалер не проводжає додому з побачення, то воно має стати останнім. Я показувала, як захищатися і говорила, коли саме фізичний вплив виправдано... Я стільки всього говорила.
І саме тому вона зателефонувала Колі, а не мені. Тому, що вирішила ніби розчарувала мене. Так сказав Борис Анатолійович, Ірин знайомий психотерапевт. А ще він сказав, що випадок, коли жертва згвалтування вирішувала попросити допомоги у чоловіка, а тим більше того, якого бачила мало не один єдиний раз в житті, на тисячу один. Їй, моїй молодшій сестри було простіше поруч з чужою людиною ніж зі мною...
Оля не отримала серйозних фізичних травм. Струс легкий, а синці і садна скоро загояться. Всю необхідну профілактику провели і проводять, а отже вона повинна одужати. Фізично.
А морально... Що робити, як полегшити біль, який не можна вгамувати таблетками і перев'язками? Як стерти з пам'яті сестри кошмар, що не дає їй жити, а не існувати на заспокійливих.
Вона не сказала, хто. Не сказала навіть, де була цієї ночі.
Але ми шукали. У поліцейській базі такого... генетичного матеріалу немає, тому залишається сподіватися на наших людей. Але вже п'ята добу, а жодної зачіпки. Бачили машину, з якої її викинули, але ані марки, ані номерів....
Матуся. Вона плаче постійно. Ніби за нас двох тому, що я не можу видавити ні сльозинки. Ніби пустеля всередині. Так що ж відчуває вона? Як це - знати, що спіткало твою дитину, твою маленьку дівчинку? Частину тебе?
Папа зовні сам спокій. Немов запрограмований біоробот. Це гірше маминих сліз. Тому, що вони рано чи пізно вичерпаються. Прийде момент і частина горя і болю покине нарешті разом з ними душу. А ось якщо не давати їм вихід, то колись вони переповнять і розірвуть на шматки. Знаємо-плавали.
Варто закрити очі, і я знову бачу синці на обличчі і шиї сестри. Розідраний і забризканий кров'ю одяг. Знову бачу морок і розпач на дні мертвих очей. Її біль вивертав мене навиворіт. Якби не Артем, навряд чи змогла б триматися як тримаюся.
Оля... опинилася на околиці одного зі спальних районів. Перехожі в рідкісний раз не пройшли повз, а допомогли. Інакше б... Інакше.
Скільки різних варіантів цього «інакше». Тоді і зараз. В її палаті завжди хтось є, тому, що ми всі боїмося. Того, чого не здатні вимовити вголос. Боїмося, що вона спробує накласти на себе руки.
- Віка, ми обов'язково знайдемо цю мразоту. Знайдемо і знищимо, - суворе обличчя Артема сповнене рішучості.
- Зробіть це так, що б на нас навіть тінь не впала, - перший раз в житті я повністю усвідомила, що щиро бажаю комусь смерті. Більш того, відчувала себе здатною вбити. - Пообіцяй мені, що...
- Не впаде, Віка, - тьмяне світло ліхтарів вихопило з темряви постать Колі. - Ваші люди його знайдуть, а решту я сам...
- Та ну, - Артем із загрозою навис над ним. Коля майже безвилазно в лікарні разом з нами. І в світло карих очах такий самий вираз - Чи не впаде, Вик, - тьмяне світло ліхтарів вихопив з темряви постать Колі, - Ваші люди його знайдуть, а решту я сам ...
- Та ну, - Артем із загрозою навис над ним. Коля майже безвилазно в лікарні разом з нами. І в світло карих очах такий самий вираз, який був в Артема, коли мені мстився Дерек.
Та попри все я раділа, що у сестри з'явилася людина, здатна не те що захистити, а порвати за неї на шматки.
- Невже порушиш свій улюблений закон? За погони не страшно?
- Не страшно, - прогарчав у відповідь Коля.
- Думаєш, шанс так заслужити?!
Чую чийсь істеричний сміх. Він розірвав тишу, що настала, відволік увагу чоловіків, готових вчепитися один одному в горлянки немов пара бійцівських псів.
Коля відвів погляд. А Артем навпаки подивився мені в обличчя так пильно, ніби там дрібним шрифтом надруковано відповідь.
Оля ж для нього все ще дитина. Молодша сестричка коханої дівчини, зростом йому по пояс, яку катаєш на шиї і водиш в парк атракціонів. Ми водили і не раз. Вона так сміялася... Тоді і зараз. До того як…
- Ти що вирішив підкотити до сімнадцятирічної дівчинки? - заорав Артем. - Ще й тепер... Охрінів взагалі?
Схопив його за комір пальта і закарбував в стіну.
- Я, може, кохаю її, - гірко виплюнув Коля. Не пручався. Просто прямо дивився в розлючені очі Артема.
- Артем, відпусти його, - смикнула його за плече, - Відпусти!
Він не охоче підкорився. Обсмикнувши комір, Коля просто пішов всередину.
- Нехай тільки підійде до неї, - Артем обійняв мене.
- Він хороший хлопець, Тьома? Скажи?
- Непоганий, - трохи соромлячись відповів.
- Тоді, якщо він і далі буде «непоганим» і якщо Оля... Якщо вона вибере його, я проти не буду. А ти не чіпляйся до нього без причин. І, оскільки він хоче... Допомогти. Нехай це зробить. Дозволь йому, будь ласка.
Ми повернулися назад. Піднялися на потрібний поверх. Подумки я знову змушувала себе вкотре переступити поріг палати і спробувати поговорити з сестрою. Це порадив психотерапевт. Це потрібно мені, потрібно їй... Ось тільки я не можу.
Несила знову відчути ту ненависть, що виливалася в ті три рази, що я пробувала. Така поведінка Олі зрозуміла. Вона - частина реакції психіки на травмуючий фактор. Просто так вийшло, що це почуття направлено саме на мене.
