Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-         Ти контролював мене все життя, - болісно говорить Давид, глянувши на батька. – Ти не давав мені дихнути. Я був, як у клітці. Не дивно, що моя любов і прив’язаність змінилась злістю і ненавистю.

-         Давиде, я все зрозумів і хочу все виправити, - зелені, такі похожі на синові очі, переповнені відчаєм і каяттям. Я дивлюсь на чоловіка і вірю йому. – Дай мені хоч ще один шанс. Не можна так різко від усіх відрікатись. Потім ти будеш про це шкодувати.

Давид роздратовано відходить від чоловіка, тягне мене за собою.

-         Я не шкодую, - випльовує кожне слово. – Не хочу бачити тебе і твої гроші.

Він хапає мене за руку і тягне до дверей. Я неохоче іду за ним. Мені здається, що не можна так все залишати, що він має помиритись з батьком і заспокоїти своє серце. Жити з ненавистю не найкращий вихід.

Шлях нам перегороджує масивним тілом веселий охоронець.

-         Відійди, - ричить Давид і підходить в притул.

Веселий зиркає за наші спини, потім дивиться на мене і підморгує. Я ніяковію, а він задоволено посміхається і відходить у бік.

Давид помічає наш обмін поглядами, але ніяк не реагує. Лише сильніше стискає руку і швидким кроком веде до виходу. Коли ми опиняємось на дворі, роздається тріскучий грім. Від несподіванки здригаюсь і на автоматі хапаюсь за лікоть Давида. Він заспокійливо цілує мене в чоло.

Погода розбушувалась не на жарт. Потужний вітер зносить з ніг, рясний дощ періщить по обличчю, заливає очі. Поки доходимо до Давидової машини, відчуваю, що промокла наскрізь.

У салоні сухо, але холодно і я відразу починаю труситись.

-         Зараз включу пічку трохи зігрієшся, - турботливо говорить Давид і заводить мотор. – Добре, що я поїхав своєю машиною. Зараз би застрягли тут надовго. Хто знає, коли б вибрались.

-         Може потрібно було залишитись і поговорити, - ризикую промовити тремтячим голосом.

-         Здуріла? – отримую у відповідь вбивчий погляд. – Він силоміць тебе сюди приволік. З такою людиною немає про що говорити.

Мої дверцята різко відчиняються, я перелякано підстрибую від несподіванки. У салоні показується рука веселого з моїм телефоном.

-         Ось, веліли тобі передати, - посміхається чолов’яга і близько до мене нахиляється. – Удачі тобі і вибач, якщо щось не так.

Він гучно закриває дверцята і зникає у пелені дощу. Відчуваю на собі прискіпливий погляд Давида, та ігнорую його. Мені ніяково. Зі сторони може здатись, наче я тут з усіма потоваришувала. Він нічого не говорить, різко вивертає кермо і автомобіль виїжджає з подвір’я.

Вмикаю телефон і бачу активне повідомлення на екрані від Олександра.

«Допоможи мені з ним помиритись».

Його батько вписав свій номер у мої контакти і тепер намагається домогтись моєї підтримки. Раніше я б негайно видалила все і роздратовано фиркнула. Та зараз я задумуюсь. Там у кабінеті він здавався таким відвертим і щирим. Може він і справді все освідомив і хоче налагодити відносини з сином.

Давид кидає на мене зацікавлений погляд і я автоматично вимикаю телефон і ховаю його у сумку.

Треба подумати.