Вулкан для Венери - Устина Цаль

Тиміш влетів у майстерню і, замкнувши за собою двері, стомлено сповз по стіні. Він ж з самого початку бачив, з ким зв’язувався. Хіба ж має право розчаровуватися і в чомусь її звинувачувати? Тим паче, що її минуле його не стосується.

Вітаю, Тиміше, ти її вже виправдовуєш перед собою. Може, тому, що все ж хотів, аби вона виявилася кращою? Аби не виглядало такою дурістю закохатися у неї.

Видно, зовсім втратив здоровий глузд, адже навіть знаючи, що вона займалася шантажем і використовувала людей, не розлюбив. Не перестала подобатися. Почуттів не поменшало.

Тиміш злився не стільки на неї, як на себе. Через власну неспроможність дати раду серцю. Якби не воно, він плюнув би на все і поїхав кудись подалі від цієї дівчини. Ні, навіть не так, якби не воно, тікати не було б потреби. Він міг би спокійно на неї дивитися, говорити чи й не зважати. А так спокійно нічого не виходило.

Вони знайомі менше двох тижнів, якщо точно – дванадцять днів, і за ці дванадцять днів йому через неї зірвало дах.

Він не мав би злитися через її минуле. Але найгірше в тому, що опираючись на це минуле, вона досі будує своє теперішнє і певно захоче так само будувати майбутнє. Не дарма ж все це затіяла. І отут проблема... Бо що коли йому хочеться будувати майбутнє разом з нею? Що коли хочеться, щоб вона залишилася поруч?

Тиміш застогнав, усвідомлюючи, скільки мороки буде, якщо він справді не зможе заглушити в собі ці почуття.

А він ж не зможе.

Скільки б не думав, не міг зрозуміти Віру. Це злило найдужче – йому ж по-справжньому хотілося не стільки знати все, скільки розуміти її вчинки, мотиви, бажання. Розуміти її. Бути ближчим.

Просидівши на підлозі добру годину, Тиміш вирішив все ж піти і вибачитися за грубощі. Бо як би там не було, перед ним вона нічим не завинила. Окрім того, що погодилася допомогти повернути його додому і щось за це виторгувала у батька. Але це він поки що проковтне. Поки що.

Він скривився, пригадуючи, як грубо щойно обійшовся з нею у ліжку – ніколи раніше не любив такого і не бажав зробити дівчині боляче. Чорт, і чому він так гостро реагує на все, що її стосується? Чому не може дати раду власному гніву?..

Ні в її, ні в його спальні Віри не виявилося. Тиміш пройшовся будинком, але так і не знайшов. Вирішив, що поїхала у справах.

Йому недобре зашкряботіло на серці від того, що відпустив Віру отак.

Віра дійсно поїхала з вілли. Але справи були не справжньою причиною. Їх виявилося не так і багато – пообідати з однією поважною сеньйорою.

У Віри наростало відчуття, що це не її місце – оці всі світські бесіди, візити ввічливості і порожня балаканина з усілякими леді і джентльменами. Вона куди комфортніше почувалася, коли працювала у компанії і займалася чимось дрібним, але важливим. Виявилося, що її дурна мета стати дружиною мільйонера була якоюсь безглуздою і смішною. Стати дружиною мільйонера, щоб тільки те й робити, що витрачати час на порожню балаканину? Вочевидь, не кожна мрія, здійснюючись, приносить задоволення.

Вона дивувалася: як Тимішу не набридає таке життя – коли можеш прокидатися о десятій і ні перед ким не маєш зобов’язань, коли живеш без графіків і чітких покрокових планів?

Тиміш. Він її дуже ранив. Ні, не грубим поводженням.

Зараз я починаю шкодувати, що зв’язався з тобою.

Ось чим ранив.

Після обіду Віра знову пішла до океану. Дув вітер і вода була, як і раніше, холодною. За метрів тридцять від берега хтось плавав. Вона роззирнулася і побачила на пляжі ще кількох людей, які приймали сонячні ванни. І біс з ним, їй теж не завадить охолонути.

Вона кинула сумку на пісок і стягнула одяг, залишилася лише у чорному спідньому. Білизна була не надто відвертою, навіть скидалася на купальник. Віра понадіялася, що ніхто її речі не чіпатиме, і залишивши їх посеред берега, ступила у воду. Перші хвилини ноги німіли, але потім тіло почало приходити у тонус. Було холодно, але не неприємно. Вона зайшла у воду по плечі і зупинилася. Стало страшнувато – якщо якась навіжена хвиля підхопить її і понесе, на берег вже не вдасться повернутися ніколи.

Віру збуджувало усвідомлення того, що зараз вона перебуває у небезпеці, візаві з океаном. Треба бути навіженою, щоб лізти в таку воду, не вміючи плавати. І начхати. Вона ж так само ніколи не вчилася кохати, але ж залізла у цю петлю. Закохалася.

Заплющила очі і розслабилася. Хвилі норовили відірвати її від дна, облизували тіло, підбиралися під ноги. Але Віра не боялася їх. Страх – це найбезглуздіша емоція. Та й якщо вже боятися чогось, то не того, що відбирає життя, а того, що робить його нестерпним.

Тому зараз вона боялася єдиного – втратити Тиміша.

Тож те, що вона зробила, коли він пішов зі спальні, - правильно. Точно правильно.

Вона зігнула ноги у колінах, швидко присіла, занурившись з головою під воду, і винирнула назад.

Холодний вітер пронизав її, щойно повернулася на берег. Витертися як слід не було чим, тож довелося замість рушника використати жакет, щоб на більш-менш сухе тіло одягнути футболку і джинси. Волосся залишалося мокрим, але вона не зав’язувала його. Пальці тремтіли від холоду, тож їй ледве вдалося набрати номер таксі. На щастя, авто приїхало за хвилини три, щойно Віра дійшла до зупинки.

Вона б хотіла затриматися в Арресіфе ще, не повертатися на віллу, але надто замерзла, щоб десь тинятися. Дорогою молилася, щоб Тиміша не було. Вона не мала сил на ще одну розмову з ним сьогодні.

Але закон підлості ніхто не відміняв. Віра наткнулася на нього прямісінько у вітальні, щойно зайшла. Тиміш стояв посеред кімнати зі смартфоном, але заховав його в кишеню одразу як побачив її. Вона застигла у дверях, не знаючи, що робити і що казати. Опустила очі і потерла передпліччя, досі не нагрівшись.

Прикусила губу і вже майже наважилася просто піти до себе, минути його, нічого не сказавши, але Тиміш перший рушив з місця. Підійшов зовсім близько і провів рукою по її мокрому волоссю. Кількість мурашок на шкірі подвоїлася.