Вулкан для Венери - Устина Цаль
Тиміш гадав, що до ранку лють пройде. Але тепер, стоячи перед ванною кімнатою, у якій зараз була Віра, розумів, що ні біса не пройшла. Добре, що вчора вона заснула у себе, доки він договорив з Геннадієм, інакше їй не вдалося б оминути з’ясування стосунків.
Самим поглядом Тиміш дірявив дірки у дверях і намагався глибоко дихати. Тільки б не зірватися. Вже хотів плюнути і піти до себе, але двері ванної відчинилися.
- О, доброго ранку! – сказала Віра, усміхаючись широко і щиро, так, як йому подобається.
Вона була у шовковій нічній сорочці і з вологим після душу волоссям.
- Доброго, - відказав Тиміш, дивлячись з-під лоба.
- Щось не так?
Вона зробила крок до нього, але застигла і напружилася, побачивши гнів у його очах.
- І навіщо ти мені збрехала?
Вірине серце обірвалося і гупнуло кудись униз.
- Я не брехала тобі. Може, не все казала, але не брехала точно.
Тиміш гмикнув і підійшов близько, майже впритул.
- Та невже? То ти не зваблювала мого батька, чекаючи у його спальні в самій білизні?
Віра опустила очі і прикусила губу. Чорт, як йому пояснити? Вона не може, не хоче прямо зараз починати цю розмову…
- Тобі знову Геннадій накапав?.. Тиміше, це не було звабленням. Я тоді не мала іншого виходу. Я не брехала тобі, просто…
- Якщо не зваблення, то, може, це у тебе таке хобі – лежати голою на ліжках багатих чоловіків? – перебив він. - До речі, я тобі не казав? У мене теж є кілька мільйонів. Як щодо того, щоб полежати голою на моєму ліжку прямо зараз?
Віра побіліла від такої огидної тиради. Рука сама смикнулася, сама піднялася, щоб зацідити йому ляпас. Він перехопив її за пару сантиметрів до свого обличчя, боляче стиснув зап’ястя і завів руку Вірі за спину. Спробувала відпихнути його, але Тиміш повторив те саме й з іншою рукою. Тримав міцно, не церемонився. Рвучко притис до себе і наблизився до її губ. В його очах ще палав гнів, але тепер туди домішалася ще й жага.
- Мені боляче, - прошипіла Віра.
Вона була так само люта й ображена. Смикнулася, але він тільки дужче стиснув обидва її зап’ястя.
- Мені теж.
Тиміш нахилився до її шиї. Провів язиком і швидко боляче прикусив, а тоді почав опускатися поцілунками до ключиць. Віру пронизало струмом.
- Припини! Відпусти негайно! – вигукнула вона, слабко борсаючись.
Тиміш застиг і трохи відхилився, щоб зазирнути їй в очі, але хватку на зап’ястях не послаблював.
- Точно? Справді хочеш, щоб відпустив?
Віра губилася у власних почуттях. Лють, образа, зачеплена за живе гордість і… бажання поступитися, прямо зараз побути слабкою. Бажання отримати покарання, бо все ж їй є за що бути покараною.
- Ні, не відпускай, будь ласка, - застогнала на видиху.
Гордість не дозволила б їй зараз добровільно підставляти тіло під його ласки, але ж саме цього тілу хотілося!
- Тоді гаразд, можемо побавитися. Пручайся далі… - прошепотів він їй у губи і знову нахилився до шиї.
Стискав її так міцно, що було трохи боляче, але Віра знаходила у тому якесь нездорове задоволення. Вона не змогла б пручатися йому всерйоз, але інстинктивно пробувала трохи вивільнитися, побоюючись, що ще так кілька хвилин – і рук не відчуватиме.
Не послаблюючи натиск, Тиміш підштовхував Віру спиною вперед у бік своєї спальні. Вона ступала повільно, повністю покладаючись на нього. Дивилася йому в очі, хотіла сказати стільки всього і стільки всього боялася промовити. Ні, не зараз, потім. Пізніше. Може, за кілька днів.
Щойно вони опинилися у спальні, Тиміш грубо штовхнув її на ліжко і надвис зверху. Віра поклала руки йому на груди, слабко натиснувши, ніби зовсім не мала сили пручатися. Ні сили, ні бажання. Але ж вони бавляться, так? Зазирнула йому в очі і побачила там таку насмішку, що гнів знову забурлив всередині. На якусь мить всерйоз вирішила все припинити і прошепотіла:
- Не треба, годі. Я серйозно, пусти…
Але Тиміш не слухав, заглушив ці слова глибоким поцілунком без жодного натяку на ніжність. Віра спробувала не приймати той поцілунок, спробувала зціпити зуби, але нічого не вийшло. Він прикусив її нижню губу, так що випускаючи зойк, вона впустила його. Зминав її вуста з якоюсь скаженою люттю, і Віра поступалася. Її гордість самотужки тримала оборону, коли ці колаборанти – серце, інстинкти й тіло без найменшого спротиву підкорилися загарбнику.
Тиміш задер її нічну сорочку догори і стягнув трусики. Прикусив один з настовбурчених сосків прямо через тонкий шовк, і Віра не стримала стогону. Низ живота тягнуло майже до болю, їй хотілося відчути його там, хотілося віддатися. Саме так, у ті миті потребувала, щоб він брав, а вона лише віддавала.
Тиміш різко відхилився і потягнувся до тумбочки.
- Раз ти хотіла, щоб було як у всіх людей, зробимо як всі люди.
У його руках з’явився маленький квадратний конвертик. І чомусь від цього Віриним тілом пронеслася нова хвиля збудження. Раніше їй подобалося приймати його у себе без «захисного бар’єра», але вже знала напевне, що так сподобається не менше. Бо те, що трапиться зараз, буде швидко і по-тваринному дико – відчувала це. Це буде у першу чергу для нього. Ні, лише для нього. Вона б хотіла, щоб це було для нього.
Можливо, пізніше їй стане соромно за власні ненормальні бажання. За те, що в ті миті хотіла віддаватися, хотіла почуватися річчю, якою користуються. Потім їй буде соромно, але зараз вона отримувала насолоду вже від одного усвідомлення власної слабкості перед ним.
Віра не впізнавала себе, бо ніколи у житті до цього не була слабкою, та й не хотіла. Аж ось трапився він, і бажання звернули кудись не туди.
Тиміш знову нахилився над нею і, не продовжуючи прелюдію, одним рвучким рухом проник у її глибини. Віра застогнала від насолоди, змішаної з болем через цей необережний ривок. Інерційно смикнулася, впираючись руками йому у груди, але не виривалася всерйоз, звісно.
