Покоївка для бізнесмена - Ясміна Лав

Стягнувши шапку , я розстібнула куртку і коли Адам сів за кермо відвернулася до вікна .
Я більше не покажу йому що відчуваю . 
 

- Не хочеш спитати навіщо я приїхав ?- тишу салону розвіяв чоловічий голос .
- Зараз треба повернути на право , в кінці вулиці зупинися .- наче він сам не знає де мій будинок.

Я зробила вигляд, що мені не цікаво для чого він приїхав , хоча це було зовсім не так .

Машина спокійно заїхала в наш двір і Адам зупинився прямо навпроти мого під'їзду.

- Дякую .- такою стриманою як зараз я ще ніколи не була .

Швидко застібнувши куртку я натисла на ручку , та вона виявилася заблокована .
Прочистивши горло ,тим самим даючи зрозуміти що я чекаю , я спробувала знову . Але нічого не вийшло ...

- Я хочу поговорити з тобою .- нарешті промовив Адам.
- А я ні .
- Емма , послухай ...того ранку ...

І всередині мене почала підійматися образа ... Я не хотіла згадувати його слова ...його погляд . І те , як мені було боляче .

- Я не розібрався що сталося ...не вислухав ...

Я сиділа до нього спиною і слухала як він підбирає слова . Образа змінилася на злість , а сльози , які пекли в очах в мить висохли .

- Не розібрався ?- з усмішкою я подивилася на чоловіка .
- Не зовсім так ...я хотів...
- Ти не хотів ! Ясно тобі ?! Ти не хотів розбиратися ! Не хотів знати правди ! Твій дружок-недоумок наплів  чорт зна що , а ти й не збирався шукати правди . А навіщо ? 
Я ж ніхто ! Так , прислуга ... Мною можна користуватися , а як набридну то викинути ! Чи заплатити гроші , щоб задовольнити свої мажорські потреби , чи не так ?!

В горлі пекло від того як я кричала , перед очима стояла пелена , а все тіло трусило від болю , що зібрався всередині .
Я дивилася прямо в очі Адама , він наче завмер на місці . Здавалося, що навіть не дихає...

- Зараз це все не має ніякого значення . Пройшло багато часу і нема чого згадувати минуле...- тихо промовила я .

З мене наче всі сили витягли . Стало так пусто і важко , а ще хотілося плакати . Просто лягти , на самоті і плакати в подушку.
Головне витримати до тієї подушки ...

- Я нічого не забував.- нарешті сказав Адам .
- Відкрий двері .
- Вибач мені.- як завжди , по -діловому видав він.
- Мені пора . Відкрий двері .

Я тулилася все ближче до дверки , наче це рятівний круг . Мені потрібно вийти , зараз же...

- Емма...
- Відкрий мені двері!- я різко повернулася до чоловіка й викрикнула йому прямо в обличчя.

Ми дивилися в очі одне одному, дихання збилося , і навколо повисла напружена тиша .

В секунду сконцентрований погляд Адама змінився , очі загорілися ... чоловік швидко подався вперед і впився в мої губи . 
На мить я забулася , віддалася йому , дозволила торкатися мене знову .
Я хотіла цих дотиків , хотіла його пестощів...

Та швидко прийшла до тями .
Відштовхнула чоловіка розриваючи поцілунок і вліпила йому ляпаса.

- Зараз же відчини двері !- голосно сказала я і почула клацання замка.

Хотілося просто бігти звідти , і я б так зробила ... Але мене зупиняли мої пакети на задньому сидінні.
Навіть не знаю яким дивом я взагалі про них згадала .

Тому я мовчки дістала свої покупки і спокійно пішла до під'їзду .
Кроки повільні , упевнені , наче нічого не сталося ... А всередині все бурлило як розжарений вулкан.

Боже , навіщо він знову лізе в моє життя?
Я дивилася в дзеркало й не впізнавала себе .
Розтріпане мокре волосся скуйовджилося в руді пружинки , щоки горіли , губи пекло , а в очах з'явилися іскри.

Як я йому могла дозволити поцілувати себе ..?
І я не тільки дозволила . Я насолоджувалася . 
Нехай , хвилину ...та все моє тіло жадало його.
І навіть зараз шкіра  де він торкався палає ...
А внизу живота відчуваю дике , нестримне  збудження .

Дурепа . Боже , яка я дурепа ...