Врятуй мою душу - Марта Мущинка

Амелія:
Так, я справді вірила Стасу, я чекала на  будь яку його дурну витівку, навіть якщо прийдеться тікати з ним через балкон. Чомусь я відчувала, що моє подальше життя зараз залежить тільки від нього. Адже хто ж знає, що сьогодні може вигадати цей клятий Труш? Що приховує за собою та його важлива розмова? А головне, що в ній приховують мої батьки? Адже я впевнена, навіть більше - я просто не сумніваюся, що вони явно знають про план старого виродка і будь яким способом намагаються мене втримати вдома.. І моя інтуїція мене не підвела, адже коли я захотіла одягнутись по простому, щоб взагалі ніяк не відрізнятись чи виділятись, як мій спокій порушила мама та дозволила собі зайти до моєї кімнати навіть без стуку..
- Амеліє, сподіваюсь ти не збираєшся з'явитись в такому вигляді перед гостем? - ніби байдуже, а ніби і ні обвела мене поглядом, зневажливо глянувши на мої джинси і навіть на мій макіяж, який доречі не був аж настільки паскудним. 
- А що не так? З'явитись перед ним на пів оголеною!? - саркастично скрикую, не взмозі більше ховати своє обурення. 
- Юна Крофт, не смій підвищувати свій тон у моїй присутності. - гордо заявила жінка, знову спаливши мене зневажливим поглядом. Та чорт забирай, хіба так має дивитись мама на свою доньку? Хіба має право її зневажати, ще й до того ж у такій нікчемний ситуації? 
- А що в цьому житті я взагалі смію? Мам, що в цьому нікчемному житті мені взагалі дозволено? - дивлюсь на неї ледь стримаючи сльози, не приховуючи ненависті та не розуміння того, як мене могла народити така черства жінка як вона..І зараз мені дуже боляче..
- Не дави на жалість Амеліє! Ти всеодно не відкрутишся від зустрічі із Михайлом! - ніби крижина промовила та, не зважаючи на будь які сльози..Гадаю, якби я тут стояла із ножем у руках, вона б і надалі стояла не порушно, наполягаючи на своєму! Такий вже вона монстр, на подобі матері..
- Містер Труш зовсім скоро прибуде, тому беру ось цю сукню - знову заявила та, показавши на мою зелену атласну сукню, яку я одягала тільки на особливі випадки чи свята, але точно не мала намір одягнути її сьогодні та ще й до того ж для старого збоченця, а потім додала:- І давай без вибриків! Не псуй нашу репутацію! (І просто вийшла, залишивши по собі багато неприємних відчуттів..)
Я дивилась на своє відображення в дзеркалі не змігши промовити ні слова. Так, насправді вигляд я мала приголомшливий: сукня добре підкреслювала мою фігуру, волосся злегка було підкручене і макіяж зовсім інший, ніби святковий, але не викликав  у мене особливого враження.. Я стояла, десь глибоко у душі усвідомлюючи, що вбрана я не просто так, а головне точно вбрана не для того. Хоч і для фіктивного, та все ж зараз я мала стояти так біля свого хлопця, а не йти на поталу старому вовку, який придумав щось явно не хороше, що зможе секундно знищити моє життя..А батьки навіть пальцем не ворохнуть, щоб запобігти моєму "щастю"..
- Амеліє, доню, спускайся! - раптово почувся огидний, ласкавий голос моєї матері, що долинав із кухні, на якій на мене вже чекав мій найбільший кошмар. 
Моє тіло здригнулось від хвилювання, я ледве відчинила ручку на своїх дверях, які ніби не хотіли, щоб я до них спускалася.. Стою перед сходами, а у думках тільки самогубство.. Можливо скотитись цими сходами і вмерти? Можливо тільки тоді моя душа буде врятована.?.Та щойно повертаюсь в реальність, згадую темний, проникливий погляд Стаса, який точно не пробачить мені моєї ж смерті.. Він приїде, він пообіцяв, що приїде і з цим покінчить. Повільно крокую тими пекельними сходами, які приведуть мене до голодного, старого вовка та моїх пришелепкуватих батьків...Ноги ніби сповнились ватою, а серцебиття то зупинялось, то прискорювалось.. Ще всього один єдиний крок і я наближусь до свого земного пекла..
- О найпрекрасніша дівчино, ви вбили мене своєю красою! - зненацька перед моїм обличчям з'явився Труш, оглядаючи кожен сантиметр мого тіла..
- О прекрасна моя, дозвольте мені поцілувати вашу тендітну ручку! - знову той огидний голос, і ще огидніший дотик старих вуст до моєї долоні..
- Це вам, моя чудова Амеліє! - ніяк не зупиняється дідуган та вручає мені велетенський букет червоних троянд. 
- Вам не подобається, моя найпрекрасніша? - запитав він, побачивши, що я ніяк не реагую на його "чудовий" подарунок..Та й взагалі стою ніби сама не своя, ніби прикована до землі, а рот заклеїли скотчем..
- Дякую..Вони гарні..- зрештою, витримавши на собі суворий погляд батьків, видавила із себе я..
- Не гарніші за вас, Амеліє! - знову дарує зовсім недоречний комплімент. В нього взагалі закривається рот? Чи я цілий вечір буду удостоєна чути ці огидні компліменти? 
- Амеліє..- ще досі не замовкнув Труш - Я поговорив, отримав хороші поради від ваших батьків, а головне отримав дозвіл та благословення, щоб запропонувати вам, моя дорогенька, шлюб! (Який в біса шлюб? Який дозвіл отримав? Від кого? Вони збожеволіли? Боженьку, тримайте мене хтось у руках, бо я зараз почну нечувану істерику..)
Але натомість я мовчала, чекаючи чуда. Я вже була готова побачити, як мій доблесний лицар вибиває ті кляті двері та забирає мені із цього клятого будинку..Та все що я зараз бачу, як старий недоумок стає на одне коліно та відчиняє червону, оксамитову шкатулку з під якої визирає коштовна каблучка ...
- Моя люба Амеліє, ви станете моєю дружиною? - огидний голос пробирає мене до самих кісток, змушуючи тільки задихатися.. Батьки стоять не порушно, навіть здається зловтішаються, що зовсім скоро отримають гроші...А я стою як вкопана, хочу кричати, перевернути весь цей проклятий світ, але продовжую мовчати, як справжня боягузка..
- Доню, що ти заклякла, не змушуй містера Труша так довго стояти на одному коліні! - вигукнула роздратовано матір, а за цим я почула дзвінок у двері, які швидко пішла відчиняти тьотя Катя...
- Всім добрий вечір! - зазирнув до кімнати мій лицар, на якого я так чекала..У руках тримав мій улюблений букет лаванди та й навіть сам був одягнений у гарний, темний костюм, що підкреслював його каштанові очі. 
- Перепрошую, що без запрошення! Але що тут відбувається? Сподіваюся, містере та місіс Крофт, у вас є пояснення, чому це містер Труш стоїть перед моєю дівчиною на одному коліні? - трохи розлючено запитав Кричевський, але на вигляд був занадто спокійним..
- Авжеж є, Станіславе! - гордовито заявила моя матір - Ви ж тягнете із заручинами, от у нашої красивої доньки з'явився інший кандидат! (Ох, як вони заговорили. Що ж цей старий виродок такого їм на обідцяв?) 
- Ви такі в цьому впевнені міс Крофт? - посміхнувшись запитав Стас, а потім і сам приземлився на одне коліно, тримаючи у руках шкатулочку лавандового кольору, а у ній неймовірної краси обручку..
- Ти вийдеш за мене, моя кохана Амеліє? - перепитав, перевівши погляд на мене, ніби зазираючи прямісінько в душу, а то й в саме серце..