Мій найкращий ворог - Ірен Карк
- Краще допоможи мені сісти в машину! - сказав він і спробував підвестися, але знову застогнав і опустився назад.
Разом ми абияк, але все ж таки змогли його підняти. Він був тяжкий. Просто не реально тяжкий. Нік рушив у бік водійських дверей, але я його зупинила.
-У такому стані тобі не можна за кермо. Я поведу.
Він мовчки погодився. Дуже повільно ми дійшли до пасажирських дверей і я допомогла йому сісти на сидіння. Оббігла машину і вмостилася за кермом.
Нік важко дихав і піт на його лобі, говорив про його не найкращий стан. Я намагалася їхати швидко, але обережно.
-Нік, тільки не відключайся, будь ласка! Чуєш мене? - заголосила я.
-Тебе важко не почути, - сказав він пересохлими губами. Говорив він ледве чутно, чим дуже лякав мене. Краще б він гарчав як завжди. Я з побоюванням подивилася на нього.
Погляд у нього був попливший.
-Нік, не відключайся! Гей, Полозов, чорт тебе дери! - але він уже не відповів.
Я вилетіла за шлагбаум, намагаючись збагнути в якому боці місто.
- Чорт, чорт, чорт! - вилаялася я. - Так спокійно, потрібно взяти себе в руки.
Я зробила три глибокі вдихи. Стало трохи легше. Тепер потрібно знайти найближчу лікарню. У той момент, коли я мчала по трасі, порушуючи всі можливі правила, у Ніка задзвонив телефон,який лежав на панелі.
-Кір! - закричала я в трубку.
-Маша? - здивовано запитав він, - З тобою все гаразд? Де Нік?
-Кір, він тут зі мною. Він непритомний!
-Маша, чому він непритомний? Де ви? - підвищив він голос.
-Ми в машині, я везу його до лікарні. У нас стріляли та Ніка поранили в живіт. Кір, він непритомний, я не знаю що робити!
Я відчула, як паніка повернулася назад. Мені так страшно ніколи не було.
-Заспокойся! Де ви зараз їдете? - перебив мене Кирило.
-В'їжджаємо до міста, з боку промзони.
-Добре. Жодної лікарні. Я зараз скину адресу, забивай у навігатор і їдь туди. Я чекатиму вас там. І,Маша, поспішай.
Він відключився, а я додала швидкості. Стрілка підскочила вгору і, можливо, Ніку доведеться заплатити чимало штрафів, але зараз мене це хвилювало найменше. Він закрив мене собою. Це мене намагалися вбити. Не знаю хто і за що, але це не він повинен зараз лежати непритомний, а я. ВІН ЗАКРИВ МЕНЕ СОБОЮ!
Я різко загальмувала біля потрібної будівлі, де біля входу на нас уже чекали люди з каталкою. Нервовий Кирило був тут же. А ще багато людей із охорони.
Ніка витягли з машини і зануривши на каталку, повезли до будівлі, яка виявилася приватною клінікою. Я випала з машини і побігла слідом. На вході мене перехопила медсестра та потягла до маніпуляційної. Я намагалася їй втлумачити, що кров не моя, але вона все одно наполягла на огляді.
Незабаром увійшов лікар і оглянув мене. Не знайшов жодних важких каліцтв, він сказав обробити рану на коліні і зробити знімок голови, підозрюючи струс.
Мої спроби чинити опір, він швидко припинив, сказавши що якщо відмовлюся, то відправить з клініки. А мені треба було тут бути. Мені треба знати, що з Ніком усе буде гаразд.
Зробивши всі необхідні процедури, мене поклали в одномісну палату, переодягнувши в лікарняну сорочку. Багато пити води не дозволили. Струс хоч і не великий, але був. А потім зробили укол і я просто відключилася.
