Врятуй мою душу - Марта Мущинка

Амелія:
- Міс Амеліє ми вже приїхали! Можете виходити! - промовив мій водій, опинившись біля університету. 
- Міс Амеліє? - знову чую його голос, поки витаю у своїх глибоких роздумах.
- Ви запізнитесь на пари Амеліє! 
- Так, я виходжу. Дякую! - нарешті виходжу із своїх думок, а разом з тим із автомобіля та прямую (неквапливо) у сторону універу, де мене радо зустрічають мої "любі друзі" із своїми заїждженими фразами: "Ми такі раді тебе бачити", "як твої справи? добре спала?", "щось цікаве снилося?" На які я звичайно відповідала ввічливо, але неохоче.. 
- Ти з водієм приїхала? Невже у твого хлопця з'явилися важливіші справи? - без формального "привіт" запитав Марк, щойно побачив мене. 
- І тобі привіт Марк! - все ж не припиняю бути більш-менш ввічливою і додаю:- Він поїхав у відрядження, тому з водієм! 
- І на довго? - знову запитав той, запитально піднявши брову. 
- Повинна тебе розчарувати, але всього на тиждень! - з посмішкою відповідаю на безглузде питання та йду до потрібної аудиторії на першу пару, яка от-от мала початись. І на моє ж щастя я прийшла вчасно! 
Після завершення всіх пар за мною приїхав водій, і в ту ж секунду у мене спала думка, от якби Стас був тут, то знову кудись би викрав мене і не поспішав відвозити додому. Це було б прекрасно, просто прекрасно! Але на жаль водій - це не Стас, тому за наказом матері везе мене прямісінько додому, у лапи рідних монстрів. 
- Станіслав тобі сьогодні дзвонив? - замість того, щоб запитати як у мене справи в університеті, промовила моя дорога матінка. 
- І вам, добрий день, мамо. Не дзвонив! Він зараз дуже зайнятий, зателефонує тільки ввечері. - спокійно відповідаю я. 
- Гаразд! Можеш йти до своєї кімнати. І якщо Станіслав подзвонить, то передай йому наші з батьком вітання! Ми ж скоро породичаємось, треба підтримувати хороші зв'язки з майбутнім зятем! - знову промовила вона, а я тільки схвально кивнула головою та пішла до своєї кімнати. Ну от просто не розумію, як вони можуть бути такими..черствими? Чому вони як нормальні батьки не можуть порадіти успіхам доньки? Чому всюди шукають тільки вигоду? Чому саме я їхня донька? Чому не хтось інший їхня дитина, хтось хто так сам схиблений на грошах, що навіть би вийшов заміж за старого Труша, не зважаючи на будь які почуття? Чому? Чому я?  
Щойно опиняюсь у кімнаті, чую відео-дзвінок від Стаса. Чомусь посміхаюсь, зручно вмощуюсь на ліжко і нарешті відповідаю..
- Принцесо, ну нарешті.. Радий тебе бачити! - посміхається той.
- І я. Тобі привіт від моїх батьків, як майбутньому зятеві! - із сарказмом згадую про них..
- Навіть так:) - знову широко посміхнувся хлопець і додав:- Їм також. Але краще розповідай, як ти? Що там в універі? Той чувак більше не чіпляється? 
- Марк? Мм, та ні! Сьогодні бачились, трохи говорили. - спокійно відповідаю, помічаючи як обличчя хлопця трохи напрягається. Невже він і справді так мене ревнує? 
- Отже, говорили. І про що, не смію питати? 
- Стас, до чого ти це зараз? Нічого цікавого ми з ним не обговорювали. Він питав, чому я не з тобою приїхала, я сказала, що ти у відрядженні і все! 
- Зрозуміло..Ну це вже добре, що згадала про мене! - тепер лукаво посміхається він. Отже ж підлабузник! 
- А ти що там? Як робота? Все в порядку? - питаю тепер у нього.
- Авжеж! Робота просто кипить. А так все добре. Я живий-здоровий, але знаєш, чого б я зараз хотів? - хтиво подивився він..
- Ну і чого? - посміхаюсь у відповідь.
- Знову пробратись до твоєї кімнати через балкон, але вже не як джентельмен! 
- Хах, то хочеш сказати, що твоя витівка була джентельменською? Та я ледь Богу душу не віддала, коли тебе побачила. Ще й потім втік, лишивши тільки повідомлення. - пригадую недавній вечір та його ефектну появу.
- Ну справді з'явились невідкладні справи! - виправдовується і додає:- Але точно не важливіші за тебе:) 
- Не підлещуйся! - намагаюсь хоч-якось приховати посмішку - Інколи в мене таке відчуття, що в нас зовсім не фіктивні стосунки..
- Ну про це ми ще поговоримо..- натомість промовляє він із хтивою посмішкою (або тільки мені вона здалася хтивою..) 
- Станіславе?! - раптом позаду нього почувся жіночий голос. І хто це чорт забирай така? Помічниця його чи що? Чи можливо все таки цей альфа-ромео має дівчину? Але хоча яке мені діло до його особистого життя? У нас фіктивні стосунки, просто фіктивні. Але ж блін, він мав мені про все розповісти, чи не так? 
- Стас, хто це? Дівчина твоя? - запитально піднімаю брову, не показуючи справжніх емоцій..
- Принцесо, ти тільки там нічого собі не думай, це просто моя секретарка! - виправдовується він (а може і ні)..
- Серйозно? Секретарка? Та ще й у твоєму номері? Чи ви всюди працюєте? - трохи обурююсь, хоча сама й не знаю чому. 
- Ось ваші документи, які ви просили! - знову прорізується милий, жіночий голос. А не занадто юна вона для секретарки? 
- Дякую, Мілано! Можете повертатись до себе! - ніби офіційно промовив Стас..
- Та чому? Могла залишатися! Я вам не збиралася заважати! - намагаюсь залишатись спокійною, але нерви вже трохи лоскочуть..
- Амеліє, стоп, що ти так завелася? Вона звичайна секретарка, принесла мені папери сюди, бо я її про це попросив! Не роби із мухи слона! - трохи нервує і Стас. Невже не подобається мій допит? Угу, тепер хай поставить себе на моє місце, коли відганяв будь якого знайомого чи не знайомого хлопця від мене!
- Я і не роблю! У нас фіктивні стосунки, забув ? Тому я не збираюсь лізти у твоє особисте життя! - напрочуд таки довго тримаю всі свої емоції при собі.. Хоча якщо чесно таке відчуття, що ще трохи і я просто вибухну! 
- Амеліє Крофт, невже ти ревнуєш мене? - із задоволеною посмішкою запитує мій опонент. 
- Угу, помрій собі! - відповідаю та машинально відвертаю погляд. Ну не можу я ревнувати Кричевського! Просто не можу! Ми звичайна фіктивна пара! І навіть не згадуйте про наші зустрічі, побачення, погляди і поцілунки - це все частина гри! Принаймні я так думаю.. Це ж так? Частина гри? Ми обоє класно граємо свої ролі? Просто граємо ролі і все! 
- Подивись на мене.. Викинь із своєї гарної голівоньки такі дурниці. Мілана хоч досить вродлива, але не варта жодної частини твого тіла. Повір моїм словам, принцесо! Зараз мені подобаються тільки твої оченята, твої губи, аромат твого волосся, хоч як це по дурному звучить:) - не відводячи свого погляду від мене говорить хлопець. А я аж оніміла від кількості приємних слів та знову зашарілась! 
- Стас, моїх батьків зараз поруч немає, тобі не обов'язково так часто говорити мені компліменти! - всеодно повертаюсь до своєї фіктивної ролі. (Хоч у глибині душі так і хочеться, щоб це було правдою: кожне його слово, дотик, погляд).
- А мені байдуже..Я не припинятиму їх говорити завжди. Але от тільки влучних слів підібрати не можу! - той не відступає від свого..
- Ем, проїхали..Мені ще домашку з універу треба робити, тому бувай! - швидко вибиваю не дочекавшись його відповіді. А й справді, яка муха мене вкусила? Чому я так дивно на все реагую? Так дивно реагую на Кричевського? Хоча він поводиться ще дивніше ніж зазвичай: компліменти говорить навіть тоді, коли нікого немає, торкається, обіймає, коли теж нікого немає, жодних свідків, жодних камер. Але для чого йому це? А якщо ще й пригадати те дурне його зізнання та порівняння мене з дозою наркотиків - це взагалі що таке? Що може відчувати до мене Стас Кричевський? Що крім фіктивності може нас поєднувати? Чи зрештою це все одна велика, майже реалістична гра, в якій кожен хоче зіграти свою роль якнайкраще?