Піти від невірного - Адалін Черно

Батько приїжджає за два дні.

Давида весь цей час немає. Можливо, приїжджає ночувати, але я засинаю разом із синами й не чую, бо сплю так міцно, що насилу прокидаюся, коли плаче Надя. Я виснажена. Мені здається, що це не лише через відсутність допомоги, а й через психологічний стан. Я згадую Динара. І думаю про те, що з ним було б простіше. Хоча, цілком можливо, це ілюзія, і замість допомоги з дитиною він би спихнув частину обов’язків на няню і продовжував спати з секретаркою, поки в мене післяпологове відновлення.

— Що з тобою стало? — батько кривиться, оглядаючи мене з голови до ніг.

Виглядаю я і справді погано. Дивитись на себе в дзеркало — страшно, бо там — постаріла на кілька років, змучена жінка. І це далеко не через тіні, що залягали під очима, хоча вони, звичайно, нікому не надають елегантності.

— Все-таки варто було обмежитися однією вагітністю, — продовжує батько.

— І я рада тебе бачити, тату.

Не те щоб я чекала чогось іншого.

Не обіймів і сліз — вже точно.

Але й таких образливих коментарів якось не чекала. А тому гублюся, ховаю погляд і хочу вмитися, переодягнутися і навіть нафарбуватися. Зробити будь-що, аби батько не дивився на мене так, наче я — головне розчарування в його житті.

Хоча чому «наче»? Напевно, так і є. Інших дітей у батька немає, я — єдина спадкоємиця, хоч і впевнена, що тато давно виключив мене зі свого заповіту. Він швидше залишить гроші своєму водієві, ніж дочці, яка начхала на його думку і втекла з дому із жебраком.

— І що? Варте воно того?

— Тату, що ти хочеш почути? Що я шкодую, що народила дітей? Чи що втекла і вийшла заміж за Динара? Я ні про що не шкодую, я прошу допомоги, але якщо ти збираєшся лише знущатися, то я заберу дітей і піду.

— І куди ж? До чоловіка свого, який не може втриматись від зради? У голові не вкладається, як можна бути такою ідіоткою.

Я хочу сховатися.

Раніше повчання батька ніяк на мене не діяли. Я реагувала на них байдуже, але зараз, при нестабільному емоційному стані, вислуховувати його виявилося складніше, ніж раніше.

— Звідки ви всі знаєте?! — не утримуюсь від здивованого питання.

— Якби не я, ти б і не дізналася, що твій чоловік спить з секретутками направо і наліво. А я тобі казав… — починає заводитись, але різко замовкає. — Гаразд, чого вже тепер. Я тебе відправляю за кордон. Куди бажаєш. До Європи, Азії, Америки. Їдь на якийсь час, приведи себе до ладу…

Тато знову на мене дивиться, не може приховати огиди до мого зовнішнього вигляду, а тому відвертається.

— Сходи до салону краси, до масажистів, стилістів. Якщо хочеш — до пластичних хірургів. Я все оплачу. Але повернутися ти мусиш тією Ясмін, якою була, коли втекла із цим жебраком. У дорогих брендових речах, а не в ганчірках із ринку. І з поглядом жінки, що знає собі ціну, а не ось цим…

Я ковтаю, щоб позбутися від колючої грудки, що тисне в горлі, закушую губу, щоб не розревітися. Я думала, що боляче бив словами Динар, але, виявляється, він мене щадив. Я що, і справді так виглядаю, як каже батько? Я знала, що не віддаю перевагу брендовим речам, бо звикла до іншого рівня за ті роки, коли в нас не було стільки грошей, скільки в батька. І я якось упустила момент, коли вони в нас з’явилися. За турботою про дітей я не звернула увагу, що в колекції моїх прикрас були бренди, які може собі дозволити по-справжньому багата людина.

— Динар твій риє під мене яму, — зневажливо кривиться тато. — Вже не знаю, чим заслужив. Може, тим, що не оцінив його й не поділився свого часу, але він мене виживає. Мені потрібно, щоб ти його знищила. Не зараз, пізніше. Тоді, коли будеш готова. Повернешся мотати йому душу й розлучатися, поки я вирішуватиму проблеми з бізнесом.

Мені хочеться гучно засміятися, бо я, наївна, думала, що батько допомагає мені, бо я його дочка, а він, виявляється, переживає про бізнес.

— Ти зрозуміла мене, Ясмін? Я хочу бачити свою доньку такою, якою вона була раніше. Впевненою та сильною.

— А якщо я не хочу? Не хочу повертатися та знищувати Динара?
— Тоді тобі доведеться їхати своїм коштом. І ночувати сьогодні теж десь… не тут.

— Це твій будинок? — накриває несподіваним здогадом.

— Не мій, Давида. Він з доброти душевної та по старій дружбі погодився мені з тобою допомогти. Ти ж знаєш, що він не працює на мене останні п’ять років? А хоча звідки тобі знати? Ти ж у пелюшках увесь час. Свій бізнес у Давида, між іншим, цілком успішний і, що теж доволі важливо, чесний. А все одно не забув, що в нас із ним добрі стосунки були, тебе ось тут ховає.

Від необхідності щось говорити мене відволікає різкий плач Наді у вітальні. Я зриваюся до неї, але мене зупиняє батьковий голос:

— Я чекаю на відповідь, Ясмін. Якщо ти згодна, більше ніколи й ні в чому не відчуватимеш потреби, але якщо ні… другого шансу я тобі не дам.

— Я згодна, — говорю, не повертаючись. — Не хочеш познайомитися з онукою? Й онуками?

— Якось іншим разом, — батько підводиться з-за столу і виходить із кухні, а я прямую у вітальню до Наді.

У мене починається нове життя. І мені несподівано лестить можливість повернутися іншою. Тією, про яку мріє Динар. Тією, яку він ніколи більше не отримає, як би йому не хотілося.