Право на другий шанс - Тая Смоленська

- Послухайте, Микола, мене вдома чекає чоловік і дитина, - впоравшись з першим переляком починаю я, все ще сподіваючись на те, що він нормальний чоловік, а не псих. - Тому у нас з вами не може бути нічого спільного. Чи не могли б ви попросити вашого водія зупинити автомобіль і випустити мене? Якщо я не повернуся до опівночі, мій чоловік почне панікувати, подзвонить своїм друзям в охоронну фірму і мене почнуть шукати. Ви ж розумієте, що біля входу в бутік стоїть камера спостереження і вас легко буде вичислити? 
                                       
Я дуже сподіваюся, що мій голос не тремтить, а слова звучать правдоподібно. Вогні за вікном миготять один за іншим, я розумію що ми рухаємося в бік моря. Я вся тремчу від страху, я вперше в такій ситуації і як вести себе не уявляю. 
 
- Чоловік говорите? - задумливо протягує він, при цьому нахабно ковзає поглядом по мені від обличчя до ніг.

А я проклинаю себе за те, що сьогодні в такому короткій  відвертій сукні.               
 
Вирядилася називається. Щоб покрасуватися перед колишнім чоловіком. І кому тільки гірше зробила? Гадство, в яке ж лайно я попала!           
 
Може, зробити вигляд що втратила свідомість і вони відвезуть мене в лікарню? 
 
- Знаєте, зробимо з вами зараз так, Поліночка, - на його обличчі з'являється посмішка і вона мені зовсім не подобається. 
 
Здається, якби не водій, Микола давно розділ б накинувся на мене прямо на задньому сидінні свого позашляховика класу люкс. 
 
- Ви зараз подзвоніть своєму чоловікові і попередьте, що затримаєтеся на роботі, або з подругами вирішили в клуб піти. Щоб і він не хвилювався, і ми розслабитися могли. Ви ж не хочете, щоб він дізнався про нашу з вами зустріч? Навіщо ж вам зайві сварки? 
 
Мої очі розширюються від жаху. Я озираюся на всі боки, немов загнаний в клітку звір.

Що робити?                      

Можна прикинутися, що дзвоню чоловікові а насправді набрати поліцію. Але що в такому випадку я повідомлю їм? Я ж навіть не знаю номер машини, не те що повне ім'я викрадача. Та й скільки я встигну розповісти їм, перш ніж Микола відбере у мене телефон?                      
 
- Я хочу додому. І зовсім не розумію що відбувається, - холодно вимовляю я, відтягуючи час, щоб придумати як бути. З силою стискаю лямки сумочки. Чую як в скронях гуркоче пульс. Може й справді  знепритомнію, надто вже душно стає і голова починає крутиться. 
 
- Додому ви потрапите лише вранці. А то і до обіду. Це як піде, - посміхається він, явно натякаючи, що на мене чекає не тільки вечеря. - Я забронював столик в ресторані, повечеряємо, вип'ємо хорошого вина, а потім піднімемося в номер з шикарним виглядом на море. Романтично як на мене, ви так не вважаєте? 
 
Я вперто мовчу. Відводжу від чоловіка погляд, від описаних їм перспектив по шкірі проходить холодок. Микола викликає в мені огиду. І як людина, і як чоловік.                         
 
- Ну, а якщо не хочете по хорошому, то відразу ж піднімемося в номер, - вже без патоки в голосі промовляє він. 

- Ні, я ... я голодна. Жахливо. І не проти випити, - видавлюю з себе посмішку, а сама насилу стримуюся, щоб не заплакати.                            
 
- От і добре. Я знав, що ми знайдемо спільну мову. І не думай кликати на допомогу або спробувати втекти. Ось мої люди скрізь, вони вас зловлять, ви не встигнете пробігти навіть кілька метрів. До того ж у ресторані сьогодні не багатолюдно. Тільки свої, - гидко посміхається він і в його очах спалахує вогонь передчуття.                              
 
- Добре, - ковтаю підступивший до горла ком.

Відчуваю, як у мене тремтять руки, тіло не слухається мене від страху. Я все ще не вірю, що це відбувається зі мною.                               
 
Автомобіль зупиняється на парковці перед готельним комплексом і серце у грудях стискається, розростається болем. Яка іронія, це те саме місце, де ми з Артемом колись святкували наше весілля. 
 
- Тільки дозвольте попередити чоловіка. Він ... він у мене дуже запальний, я не хочу щоб він про щось здогадався, - дивлюся на нього з надією, а сама молюся, щоб людина, якій я збираюся подзвонити не змінила за ці роки номер телефону.                
 
- Добре, але не забувайте, що я уважно слухаю вашу розмову.              
 
- Можна вийти? Тут занадто душно, - мій голос тихий і хриплий. Я на межі істерики. Навіть не хочу думати, що мене чекає цієї ночі.                         
 
 - Муха, відкрий дамі двері.                
                  
Я насилу вибираюся з салону автомобіля. Слідом за мною Микола і його водій. Або ж особистий охоронець, тому що навряд чи у водія може бути кобура з пістолетом. Ми всього за крок одн від одного і я розумію, що мій викрадач має рацію - мені не вдасться втекти. До того ж, стоянка абсолютно порожня. Навколо ні душі в такий час. Лише кілька парочки десь далеко на пляжі.