Право на другий шанс - Тая Смоленська

Коли виходжу на вулицю, руки все ще тремтять від несподіваної зустрічі. З побоюванням озираюся на всі боки, боячись що Артем може чекати мене, але до мого полегшення нікого немає. 
 
Найбільше на світі я боюся що він дізнається про дочку. Адже він з легкістю зможе відібрати її у мене і вручити своїй ненаглядній дружині. Занадто я добре знаю характер колишнього чоловіка. Він з землею мене зрівняє, якщо правда просочиться коли-небудь. 
 
Чорт, потрібно було в свідоцтві про народженні не прочерк ставити, а ліве ім'я. Занепокоєння набирає обертів. Я сідаю в свій автомобіль і повільно їду додому. Сьогодні ж подзвоню Вікі і скажу що більше не вийду на роботу. Нехай віддасть свої зміни комусь із дівчаток, вони не будуть проти. Я впевнена. Хоча вони звичайно ще ті мегери, з них станеться виперти подругу з насидженого місця в її відсутність. Але ризикувати не можна. 
 
Вдома тихо. Аня вже спить. Надя розповідає як пройшов їх день, прощається зі мною і йде геть. Добре що завтра не потрібно йти в бутик. Я б не витримала цього напруження.                        
 
Я відкриваю двері в дитячу кімнату і завмираю над ліжечком. Малятко спить, тихо сопучи. Така крихітка. Дивлюся на неї і серце завмирає від тієї кількості любові і ніжності, що проходить крізь мене і спрямовується до неї.                                                   
 
Як добре що вона зовсім не схожа на чоловіка. Нічого спільного. Абсолютно. Вона моя копія. Ті ж очі, губи, носик. Якщо порівняти наші дитячі фотографії, різниці не знайти. 
 
- Спи, мій солодкий зайчику, - шепочу я і цілую крихітний лобик. 
 
Потім йду в кухню і дістаю пляшку мартіні. Потрібно випити, розслабитися, занадто багато думок і спогадів кружляють в моїй голові. Зустріч з Артемом пробудила в мені давно забуті почуття. Вибила з колії. Я немов повернулася на три роки назад. Коли тільки-тільки оселилася в цю квартиру. Роздавлена. Зломлена. Без мети і явного майбутнього. З вирваним серцем і пошматованою душею.

Вікторії додзвонитися не виходить. Вона немов крізь землю провалилася, але знаючи її можу припустити що її розряджений телефон загубився десь під ліжком, а вона в цей момент викликає службу рятувальників для його пошуку.

Тому в середу мені доводиться знову її замінювати. Ось тобі і відпустка, щоб тебе. Замість того щоб провести час з дочкою, я, немов злочинниця, озираюся на всі боки і здригаюся від кожного звуку. 
 
Але крім Миколи, який в черговий раз наполегливо запрошує мене на вечерю, нічого не відбувається. Я все чекаю що сюди увірветься розлючений Артем, влаштує скандал, настільки боюся що він дізнається про дочку, що попросила няню не виходити сьогодні з квартири і нікому не відкривати двері. 
 
Але моя параноя марна. Я колишньому чоловікові нецікава. А наша єдина зустріч всього лише прикра помилка.                                                      
 
Я закриваю бутик як звичайно об одинадцятій вечора, роблю глибокий вдих і спрямовую погляд в небо. Можливо, варто зателефонувати Кирилу, мені не завадить розслабитися, забутися, а може навіть заговорити з ним про серйозні стосунки. Пора рухатися далі. Артем щасливий з іншою жінкою, так чому я не можу бути?                                         
 
Я повільно йду до свого припаркованого автомобілю, стоянка спорожніла, дорога майже вільна. Шукаю в сумочці ключі, як раптом погляд натикається на знайомий позашляховик на іншій стороні вулиці. Я застигаю від несподіванки і завмираю. Ні, не може бути, мені здалося. Це не Артем. Три роки минуло, він міг давно змінити машину. З такої відстані номера не розглянути, так що ймовірність того, що це саме він незначна. 
 
І все ж цей автомобіль не дає мені спокою.А ще я відчуваю на собі чужий пильний погляд. 
 
Тремтячими руками я відкриваю дверцята і забираюся в салон. Роблю кілька глибоких вдихів і різко видихаю. Так, це не Артем і зараз я підтверджу це.                      
 
Я дістаю телефон і включаю камеру. Наводжу на позашляховик і збільшую зображення, щоб можна було розглянути номера.                       
 
 - Чорт! Гадство! - зі злістю шпурляю телефон на сидіння.

Це Артем. Без сумнівів. Що він тут робить?                       
 
Мені стає не по собі. Серце гуркоче в грудях, намагаючись пробити грудну клітку. Одночасно хочеться вискочити з машини, перетнути дорогу, вимагати пояснень, і розчинитися в повітрі, ставши невидимкою. Адже він не стежить за мною? Цього мені тільки не вистачало. 
 
Кілька хвилин я приходжу до тями, потім заводжу мотор і рушаю з місця. Не відриваю погляд від дзеркала заднього виду. Фари на позашляховику Артема блиснули. Він в машині. І він точно чекав мене.

До мого полегшення, він не їде за мною. Зривається з місця і зникає в протилежному кінці вулиці. Можливо, це просто збіг? Я зі страху накрутила себе всього лише.                                 
 
Він не з'являвся три роки, не намагався мене знайти, так чому я вирішила, що зараз проявив до мене якусь цікавість? Ні, все-таки це збіг, не більше. Тільки серце в грудях все ніяк не перестане швидко битися...