Право на другий шанс - Тая Смоленська

Його автомобіль я помічаю через вітрину магазину випадково. Завмираю переляканою ланню, дивлячись на чорного звіра по ту сторону дороги. Навіщо приїхав? Збіг чи за мною стежить? 
 
Страх знову сковує все тіло. Він щось знає про дочку? Тільки не це. Навіщо він знову з'явився в моєму житті? Все ж було так добре. Я тільки в себе прийшла.                    
 
Хочеться, щоб скоріше настав час закриття бутику і я змогла перевірити свою теорію. Подивитися поїде геть Артем ч одразу після мене чи ні.                                     
 
Я роблю глибокий вдих і відступаю від вікна. Нерозумно відчувати страх перед ним. Тепер він мені ніхто і ніяк не зможе вплинути на моє життя. 
 
Нерви на межі. Цю людину мені бачити не хочеться. Він і так однією своєю появою розколупав рану, що майже встигла зажити.                    
 
Мене все дратує, викликає роздратування. Ще й Микола знову з'явився. Сьогодні він більш наполегливий, а в очах уже немає того дружелюбного вогнику як раніше. Він безумовно не звик отримувати відмови від жінок і його терпіння на межі.                  
 
Я йду з роботи першою. Просто не витримую цієї нервової напруги. В мене почала боліти голова і нудити від нервів. Я сідаю в свій автомобіль, налаштовую дзеркало так, щоб було видно позашляховик Артема. 
 
Завожу мотор, але в цей раз нічого не трапляється. Ніяких ознак життя всередині машини колишнього чоловіка. Швидше за все у нього тут і справді якісь справи. Я зупиняюся на перехресті. Червоний. Погляд все ковзає по парковці, що залишилася за спиною. І тут я помічаю це. Звір зривається з місця, несучись геть. Збіг? 
 
Те ж саме повторюється і наступного разу. Що за гру веде Артем? Неймовірно дратує, злить, а ще насторожує.Тому коли у вівторок я виходжу на вулицю і знову помічаю його припаркований автомобіль, не думаючи ні про що йду до нього, перетинаючи дорогу в місці пішохідного переходу. 
 
Я нервую, але в грудях розгорається рішучість. Хоча, може, це бажання ще раз побачити його. Сплутати ці почуття дуже легко в даній ситуації. Кохання, воно ж така гидота. Вдарить, поставить на коліна, здере заживо шкіру, але все одно тліє теплим вогником в серці, даючи надію. 
 
Я зупиняюся з боку водія, роблю глибокий вдих і кісточками пальців кілька разів стукаю по вікну.

Секунда. Дві. Три. Скло повільно опускається, а наші з Артемом погляди зустрічаються. 
 
- Що ти тут робиш? - холодно питаю я, намагаючись впоратися з тремтінням в голосі.

Сама ж вивчаю його обличчя, намагаюся при цьому здаватися безпристрастною. 
 
 - А що, мені вже не можна припаркуватися перед рестораном? - питає ніби з насмішкою, але і в той же час в погляді ні краплі веселощів.

Він напружений і явно недоволений тим, що я помітила його тут. Хоча міг і не відкривати вікно. Скло тоноване, прикинувся б що його немає у салоні, щоб уникнути нашої зустрічі. 
 
 - Не прикидайся. Ти не перший раз тут. І їдеш відразу після мене. Не потрібно за мною стежити. Або ти хочеш розповісти мені щось важливе? Якщо так, то ось вона я. Говори, - мій голос сочиться отрутою і єхидством. Погляд прямій, не відводжу, незважаючи на те що зоровий контакт приносить мені справжній свербіж під шкірою. 
 
Хочеться відвернутися, що не бачити Артема. Не відчувати на собі його погляд. Але я не покажу йому ні краплі слабкості.                                    
 
- Та просто цікаво стало. Стільки років не бачилися. Як ся маєш, Поль? - голос начебто спокійний, доброзичливий, але я ні краплі не вірю йому.                                    
 
- Відмінно. Якщо це все, то попрошу тебе зникнути. Та й не думаю, що твоїй дружині сподобається що ти зі мною спілкуєшся. Ще скандал влаштує, а ти ж так цього не любиш.  - Глузливо кажу я.           
 
Губи Артема стискаються в тонку лінію, погляд темніє, пропалює душу зсередини. Я помічаю як його пальці з силою стискають кермо. Невже вдалося його зачепити? 
 
- Не хвилюйся за дружину мою. Може, повечеряємо? Розкажеш як так сталося, що ти тепер працюєш консультантом і їздиш на дешевій машині. Невже зі мною було так погано, що ти проміняла життя в достатку на ось це все? - глузливо питає він. - Хоча не буду лукавити, зовні ти покращала. Мабуть твій хрін непогано дбає про тебе? - удар прямо в серце. Він своїми словами немов помиями мене облив. Гидко.            
 
- Кинь свої ігри, Артем. Ми розлучилися три роки тому і тепер чужі один одному люди. Сподіваюся, більше не побачимося, інакше подам заяву на тебе за переслідування, - зло говорю я, у самої ж на душі цілий вир почуттів. Та як він сміє таке говорити?                                                 
 
Він усміхається, але в його очах явно прослизає гнів. Три роки минуло, а злість всередині нього схоже ні краплі не притупилися. Цікаво, скільки разів він подумки вбивав мене? Я ось щоночі перед сном. 
 
- Що ж, я задовольнив свою цікавість. На все добре, Поліна, - моє ім'я він практично випльовує. Немов варто вимовити його і в роті з'являється гіркий смак.                      
 
Я не прощаюся. Лише кидаю в його сторону незадоволений погляд і швидким кроком йду назад.   

Відчуваю як пропалює його погляд мої лопатки. Насилу переставляю ноги, але гордо крокую до машини.

І тільки в салоні, сховавшись від чужих очей, дозволяю собі розслабитися і стерти з лиця непроникну маску. Прикриваю повіки, намагаючись впоратися з частим серцевим ритмом. Руки тремтять. По щоці стікають сльози образи. Змушую себе не думати про нього. Все в минулому. Мені все одно. Тільки чому ж так погано-то?