Врятуй мою душу - Марта Мущинка

Амелія:
Звичайно, побачивши біля фургону знайомі обличчя, я також завагалась чи йти нам туди взагалі? Але подумала, що виглядатиме це ще жалюгідніше та й не красиво з боку Стаса, як не як, це його друзі! Хай би які в нас стосунки були - але зрештою друзі! 
- Привіт пацани! Солодкого захотіли? - прийнявши рукостискання хлопців, промовив Стас..
- Здоров! - доволі радісно промовив, здається, що Антон і поглянувши на мене додав:- Привіт Амеліє! Я радий, що ви із Стасом помирились! 
- Я також:) - відповідаю взаємністю, зрештою цей Антон не такий вже поганий..А от цей, що з права, як напрягав так напрягає і далі.. Дивний він тип, і дуже заздрісний, раз так вперто хотів оволодіти місцем мого недо хлопця..
- Андрюх, а ти чого в рот води набрав? - злегка штовхнув його Тоха..
- А що з вами говорити? Побажати вам щасливого подружнього життя? Не дочекаєтесь! Ти не вартий всього цього, ЛІДЕРЕ! Ні кубків, ні дівчат, ні навіть оцієї..- цей Андрій буквально випалював останні слова, але одразу отримав заслужений удар від Стаса, який враз оскаженів..
- Не говори про неї таким тоном! - кричить мій недо лицар і хоче ще раз вдарити "потерпілого", як я стаю на його захист..
- Годі! Стас, ходімо звідси! 
- Ми ще не договорили! Амеліє, краще не втручайся! - ніби спокійно, але з тою ж люттю заговорив хлопець..
- Ага! А то він ще й тебе порішає! - з огидною посмішкою сказав Андрій, прикриваючи розбитий ніс рукою..Ох, якби не була дівчиною показала йому б справжні манери..
- Замовкни сволото! - знову накидається Стас та я не припиняю стояти на своєму..Я ненавиджу бійки, просто ненавиджу. Бачити кров, крики, дивитись на те, як вони б валялись по асфальту нещадно б'ючи один одного - такі розваги не для мене, я боюсь, дуже боюсь..
- Стас, благаю годі! Або ти зараз йдеш зі мною, або можеш тоді просто до мене не підходити! - стаю більш рішучою..Як там кажуть? На війні всі методи годяться! 
- Чувак, не дурій! Йди з Амелією, я поговорю з Андрієм! - зупиняє його і Антон..Ну нарешті, хоч хтось тут ще сповна розуму! 
- Стас? - запитально піднімаю брову, але розуміючи, що конкретної відповіді не дочекаюсь, обурена прямую в іншу сторону..Які ж ці хлопці ненормальні! Ну чому їм важливіше брати участь в бійці, а не поговорити нормально? Чому вони завжди все вирішують кулаками? 
- Амеліє, чекай! - зненацька, але зрештою чую доленосний крик свого недо хлопця. Та ви що, оговтався? Проте вперто йду не зупиняючись! І раптово усвідомлюю, що він схопив мене за руку та наблизив до себе...На мить я забула все обурення і всі жахливі слова, які хотіла вилити на нього.. Та навіть те, як наші губи злились в одне ціле - було розуміти занадто пізно.. Здається кожен із нас чомусь боявся зупинитись, боявся ніби щось втратити..Але зрештою мій розум вчасно оговтався і я змогла (хоч як це було важко) відірватись з його лап.. 
- Ти нормальний взагалі?? - прокрикую йому в лице, відчуваючи щось дивне всередині себе..
- Я? Ні, давно вже ні! - натомість зізнається той - З твоєї появою я збожеволів.. Настільки збожеволів, що вже не розумію, як дійти до здорового глузду..Відчуваю себе наркоманом, який тільки і живе з думкою про тебе, тільки одну тебе..Ти навіть не уявляєш, яке це божевілля марити тобою щоночі, хотіти бачити тебе кожного дня, бути поруч і не відпускати! Ти навіть не уявляєш, як мені важко тримати себе в руках коли ти ображаєшся! А ревнувати, чорт, я не думав, що бачити тебе з кимось іншим в біса не приємно!! Ти моя невиліковна залежність, доза нікотину в моїй крові і водночас мої єдині ліки..
Сказати, що я стояла ошелешена - це нічого не сказати, от просто нічого! Я незворушно та мовчки слухала його та споглядала за емоційними рухами, не в змозі промовити ні слова.. Я швидко закліпала, розуміючи, що мої очі наповнились слізьми..Чорт, чому я плачу? Моє серце продовжувало нестримно барабанити про тривогу, мовляв, дівчино чого ти чекаєш? Піди обійми його! А розум був у подальших роздумах, напевно шокувавшись не менше за мене..
- Стас, я не.. розумію.. Навіщо? Навіщо ти мені це кажеш? - запинаючи кожне слово, запитала я, не стримуючи жодних емоцій..
- Не знаю..До біса, Амеліє, я не знаю..Я кажу тобі те, що відчуваю! Просто відчуваю і все..Я не можу цього пояснити! - не обнадійявши мене нічим, відповів хлопець..Чи задовольняла мене ця відповідь? Цілком! Адже я боялась почути зовсім інше! Гадаю всі вже здогадались що саме? Я боюсь, бо не знаю чи відповім взаємністю! Чи зможу відчувати те саме? Чи зможу так щиро любити і вірити в ці почуття? Здається, моя душа настільки покалічена, що врятувати її зможе тільки диво..
- Гаразд! Гадаю емоцій нам достатньо! - після хвилинки роздумів, заспокоївшись промовила я..
- Амеліє, я не хотів тебе образити! Я знаю, що все псую! Просто все псую! І хочу з цим боротись! Вибач, принцесо, просто вибач мене бовдура!- знову взявши мою руку, ніби щиро відповів Стас..
- Я не ображаюсь) - шепочу йому та нарешті на прохання серця кидаюсь у його обійми..Нам обом це потрібно! Потрібно прямо зараз! 
Станіслав:
Коли я тримав Амелію в своїх обіймах то відчув неабиякий спокій.. Але ви спитаєте чому я не зізнався, що кохаю її? Просто кохаю і все? Нікому з нас зараз цього не треба! Хоч настільки я хочу зізнатись в усьому, як щось всередині мене зупиняє, мовляв, краще охолонь, не роби дурниць! Не роби дівчині боляче! Спочатку заслужив її довіру, заслужи ту кляту любов..А якщо нічого не вийде - відпусти.. Та чи зможу я відпустити ту, без якої навіть існувати не зможу? Одному тільки Богу відомо, наскільки я кохаю її! І просто так, відпустити не зможу! Не дозволю собі! 
Згодом я відвіз Амелію додому, як не дивно на її ж прохання! Гадаю нам обом потрібен час! Тому сам подався до Антона.(Розпитаю, дізнаюсь як там та сволота). І напевно саме Тоха єдиний друг, який радий бачити мене завжди: хоч в 5-й ранку, хоч у 12-й ночі. 
- І що там Андрій? Заспокоївся? - присівши на диван, одразу ж питаю я.
- Та він взагалі мутний якийсь став! Агресивний! Поговорити нормально не вийшло, але зрештою той заспокоївся і просто поїхав додому. Я викликав йому таксі, щоб вже напевно! - впевнено відповідає друг..
- Зрозумів! - байдуже додаю, на що одразу ж отримую зацікавлене питання Тохи:
- І що там Амелія? Встиг догнати? Чи знову розсердилась? 
- Не знаю, ніби ні! Але я таку дурницю уткнув! - промовляю я і починаю розповідати все до найменших дрібниць, навіть ті дурнуваті слова, хочу почути від нього чи все настільки погано і безнадійно?! 
- Ух, не думав, що ти такий герой-романтик! - жартуючи відповів Антон, а потім серйозніше додав:- Але заспокойся, не все так погано! Дівчата люблять такі зізнання! 
- Але Амелія зовсім інша..Вона..
- Так, я знаю, що зараз почнеться, тому краще не починай! - перебиває друг - По твоїх діях я вже зрозумів наскільки вона важлива для тебе, тому всіх цих промов не треба! 
- А що тоді? - нервово перепитую..
- Дії! Здивуй її якось! Гадаю, вона точно зацінить якщо ти як справжній лицар залізиш до неї на балкон. В неї є ж балкон? 
- І не один! Ти ж прекрасно знаєш сім'ю Крофтів..Але хіба це не дурощі? Що подумають її батьки? 
- А тобі так важлива їхня думка? - здивовано піднімає той брову і додає:- Тобі ж Амелія потрібна, правда? 
Звичайно, що схвально киваю головою. Ніхто крім неї! 
- Отож, спробуй! Потім ще дякувати будеш! - знову промовляє друг..
- Ох, Тоха, ну якщо вона мене з того балкону викине, то оплатиш мені лікування! - погоджуюсь на його авантюру..
- Давай, гони до своєї Амелії, Ромео! - натомість підбадьорює той і ніби виганяє з будинку..Такі в мене друзі! Які б не були, але все ж таки друзі!