Вічність для двох - Ірина Бондарчук

Коли Ліза і Олександр рухалися далі вглиб цього нового світу, небо над ними почало змінюватися. Спочатку це була лише ледь помітна тінь, що з’явилася на горизонті, але з кожним кроком вона ставала все більш виразною. Тіні почали повільно сповзати по землі, ніби живі істоти, що прокидалися після довгого сну. Вони не були чорними, як у звичайному світі. Ні, ці тіні мали глибокий, темно-синій відтінок, який зливався з кольорами неба. Вони мали рух, і цей рух здавався… неприємним.

Ліза відчула, як її серце почало битися швидше. Вона знала, що це не просто природний процес. Це щось інше. Щось, що існувало тут давно, але ніколи не показувалося до цього. Вона поглянула на Олександра, але його погляд був сконцентрований на тінях, що наближалися. Він не сказав ані слова, але Ліза зрозуміла: він відчував те ж саме.

Тіні почали набирати форму, і з них виростали фігури, що нагадували людські постаті, але їхні контури були нечіткими, як химерні спогади. Вони рухалися з неймовірною швидкістю, і кожен їхній крок змінював навколишній простір. Дерева, що росли поруч, почали згинатися, а кристали ставали тьмянішими, ніби поглинали тіні, що наближалися.

Ліза ступила назад, але Олександр зупинив її жестом. Його обличчя стало серйозним, а очі — зосередженими. Він не боявся. Це було не страхом, а швидше усвідомленням того, що вони не можуть втекти від того, що чекає на них.

Тіні наблизилися до них, і Ліза відчула, як у повітрі з’являється важка енергія. Це було відчуття, ніби щось потужне і темне спостерігало за ними, чекаючи, щоб вони зробили помилку. Вони стояли, не рухаючись, спостерігаючи, як ці постаті починають оточувати їх.

Одна з тіней зробила крок вперед. Вона була вищою за інших, і її силует був чітко виражений. Ліза не могла відвести погляд від її очей — чорних, глибоких, немов безодня. Вони дивилися на неї, і Ліза відчула, як її серце стискається. Ці очі не належали нікому живому. Це були очі чогось, що існувало поза часом, поза реальністю.

Тінь заговорила, але її голос не був людським. Він був глибоким, низьким, і відлуння його слів пронизувало повітря.

Ліза спробувала рухатися, але її ноги були немов прикуті до землі. Вона не могла відвести погляд від цієї істоти, і все її єство кричало, що вона повинна втекти. Але чому? Що це за сила, що тримає її тут?

Олександр стояв поруч, але його погляд був спокійним. Він не боявся. Це дивувало Лізу. Як він міг залишатися таким спокійним? Що він знав про ці тіні?

Тінь, яка наближалася до них, підняла руку, і в її долоні з’явився світлий кристал, що пульсував енергією. Це був не звичайний кристал. Він був темним, як сама ніч, і випромінював холод, який проникав вглиб. Ліза відчула, як цей холод проникає в її душу, і раптом зрозуміла: це не просто тіні. Це частина цього світу, частина того, що живе в його темних глибинах.

Тінь простягнула руку до Олександра, і в її очах з’явилася іскорка розуміння. Вона не була агресивною. Вона чекала. І тоді Ліза зрозуміла: ці тіні — це не вороги. Це охоронці. Вони не прийшли, щоб завдати шкоди. Вони прийшли, щоб перевірити. Перевірити, чи готові вони прийняти цей світ, зі всіма його темними і світлими сторонами.

Олександр зробив крок уперед, і Ліза, слідуючи за ним, також зробила крок до тіні. Вони стояли, дивлячись у її очі, і з кожною секундою Ліза відчувала, як цей світ, цей новий світ, починає відкриватися перед ними. Вона зрозуміла, що кожен вибір, кожен крок має своє значення. І ці тіні — це не просто випробування. Вони були частиною того, що чекає на них у майбутньому.

Тіні, наче задоволені їхньою рішучістю, почали відступати. Їхні контури розпливалися, і знову навколо запанувала тиша. Ліза і Олександр стояли на місці, відчуваючи, як цей світ знову стає спокійним, але тепер вони знали, що він не буде таким, яким був до цього. Вони стали частиною його таємниць, частиною його темних і світлих сторін.

І хоча тіні відступили, Ліза відчула, що їхня подорож тільки починається. Це був лише один з багатьох кроків, які їм доведеться зробити. І кожен з цих кроків буде важливим.