Фортеця для серця - Олена Печорна
— Був.
— І що?
— Зубами скреготав.
— Нічого! Нові вставить. Тебе бачив?
— Бачив.
— Щось казав?
— Ні.
— Ото вже лобуряка! Хай краще слідству копняка під зад дасть! Нікого досі не знайшли? Підозрюваних нема. Хтось комусь щось… Ні, не країна, а якась божевільня! Правда!
Леся слухала те бубоніння, сьорбала бульйон і сама собі дивувалася. Їй зовсім не хотілося знати хто. Що з того знаття? Подумаєш, назвуть: такий, мовляв, і такий… Скільки їх у списку? Ворогів? А втім… Хіба то вороги? Ні. Ворог той, кому ти ворог. А тут самі впливи, інтереси, вони рухають людьми, а не навпаки. Це ж що виходить? Єдиний ворог — влада й гроші. Смішно якось. Коли б не було так страшно, як уві сні.
Дівчина завмерла. Точно. Сон. Ось що важливо. Він їй снився. Власне, сновидіння тут усі були уривчасті. Леся дрімала просто в кріслі поряд із Володимировим ліжком, щохвилини дослухаючись до дихання. За ніч могла десятки разів жадібно кидати погляди. Дише? Дише. Гарно. Якби ж то вдалося намалювати порухи вгору-вниз… Музику життя…
— Ти тут?
— Я тут.
А ця ніч була інакша. Ніби й не ніч, а простір. Справді. І вони нарешті знайшли місце, де могли зустрілися… Уві сні. Вовк прийшов спершу звіром. Леся не могла збагнути, що це за місцина й звідки він з’явився. Здавалося, виріс із туману, міцно стояв на сильних лапах, а з живота без упину сочилася кров. Леся кинулася до нього крізь чагарі, обдерла собі шкіру, упала, доповзла навколішках і намагалася долонями затулити всі чотири дірки. Вовк мовчав. Дивився довгим-довгим поглядом сіро й ніжно. В очах горіли тисячі зірок. І всі для неї. Проте Леся знайшла оту єдину — і звір обернувся на людину. Чоловік міцно пригорнув її, майже сховавши у своїх обіймах, і колихав аж до ранку.
— Моя.
— Мій. Чому ти не приїхав?
— Намагався.
— Коли?
— Щохвилини.
— Справді?
— Авжеж. У нашій карпатській казці відпочивають діти.
— Вона їм сподобалася?
— Аякже. Вони навіть листи тобі писали. Я мав привезти… Я збирався.
— Ш-ш-ш…
— Ти коло мене?
— Коло тебе.
— Завжди… удвох.
Леся встигла покласти його руку на свій живіт.
— Утрьох.
Якби ж то можна було жити в сні! Лишитися — і по всьому. А більшого їй і не треба.
Віка завважила, що тиша якась підозріло довга, хоч Леся раз по раз підносила до рота пусту ложку.
— Лесю…
Тиша. Подруга присіла, обійняла міцно, поклала руки на живіт і вже мовчала. А що було казати? Що? Як порятувати?
— Лесю… Усе буде добре! Ріднесенька моя… Слухай!.. А може, тобі принести пензлі й фарби?
Леся всміхнулася:
— Принеси.
Як вона сама не здогадалася? Авжеж. Оцей скляний замок треба розмалювати. Правда. Леся заповнить простір малюванням, розвісить геть усі полотна, а вони рано чи пізно змусять його отямитися.
— Він мій!
— Та твій! Чий же ще?
— Я намалюю йому нове життя!
— Аякже, намалюєш! Художнице, ти здатна намалювати й не таке.
* * *
Фарби лягали органічно. У них співало літо, крутилися в травах сни, а небо розгортало свої безкраї плеса. Леся малювала шалено, пристрасно, надсадно. Як смертник, що мусить устигнути найголовніше, перш ніж електричний струм прониже тіло. Ніч і день змішалися. Усі зникли. Вона нікого не помічала, не чула, хоч і слухала… віддих… Його віддих… Це все, що їй було треба.
Лікар вояцькою ходою ступив до палати, з надією кинув короткий погляд на пацієнта, але тривоги не виявив і порухом брови, натомість захоплено роззирався довкола й чухав потилицю.
— Теє… кльово! — і вже розгублено додавав: — Онук… Петько каже так, коли відпад. Тьху ти, знову він!
Леся зачудовано звела очі на велетня в білому. Він, певно, смерті в обличчя сміється, а тут… Плаче?.. Он же сльози… у кутиках очей.
— Гарно!.. До нестями!
Пішов до хворих, відчуваючи, що байдуже, хто перед ним — мільйонер чи злидар. Ет! Злидарі сюди не потрапляють. Треба таки витрусити з колишніх пацієнтів кошти… на побудову клініки для незаможних… Сплюнув, хоч на язиці крутилося щось міцніше… Бо як іще назвати людей? Решту. До біса! Давно планує, але тільки й того. Ну, хай витрусить, а побудувати ж не дадуть. А дозволи — ліпше зашморг на шию накинути! Хіба що раптом котромусь із крутеликів заманеться відмити гроші? Але то таке… Дівча ж малює як! Як малює!
Леся не малювала, не цього разу — вона вперше жила на полотні. Дивно. Художниця ховалася на стінах, розчинялася в мазках, відтінках, лініях, формах. Їй там було простіше — затишно й легко. На картинах вони були вдвох… без соціальних статусів, без діагнозів, без скляних будинків і павутиння медичної апаратури. Озирнулася. Скоро зáмок розлетиться, адже скло майже зникло, натомість звідусіль проступала жінка, неначе пара… від подиху…
— Аби жив!..
Сьогодні Леся викінчить останній малюнок. Знає це. Дивиться на чистий аркуш, пензлі й фарби. Чекають. А вона сидить, нерухомо, ніби гора, заглиблена в тишу. Чи ще в щось глибше.
«Вдячність.
Знаєш, я так довго думав,
що не маю того,
за що дякують.
Бо хіба приречені на чекання
дякують за нього?
Але сьогодні…
вперше
кажу:
„Спасибі!“
І знаю, що там, угорі,
чують це…»
Леся стрепенулася, набрала коротке слово «дякую», а потім додала «тобі за тебе» й надіслала в нікуди.
Вовк дихав. Рівно. Усі потрібні вогники миготіли, медсестра занесла нову крапельницю й заходилася чаклувати коло пацієнта. Олена Леонідівна злегка дрімала, у напівсні їй сіпалися повіки… Бідолашна! Ця дивовижна жінка не вимовила жодного докору, навіть звуку. Ба більше, Леся не помітила осуду в очах — саме тепло.
— Він твій… І моє… чи ще чиєсь бажання нічого тут не змінить.
Просто так. Хіба оце не мудрість? Леся торкнулася живота. Може бути й любов… материнська. Нехай поспить.
Жінка тихенько вислизнула в коридор, спустилася сходами й вийшла під небо. Яке свіже повітря! Аж паморочиться в голові! Швидше б до лави. Сіла. Склала руки коло дитини. Спиш? Мабуть. Їй теж варто задрімати просто тут, на лаві. Сон — ні, лише кілька хвилин дрімоти. Натомість почала милуватися різьбленим листям. Дуб? Авжеж. Він росте обіч скляного замку. Неначе підпирає його.