Фортеця для серця - Олена Печорна
— Бабусю, встань!
— Не пущу!
— Усе одно піду! У вікно вилізу, у димар, аби до нього швидше! Бабуню, рідненька моя, я ж не виживу, якщо!..
Тітка Дуся обійняла за плечі.
— Цить! Не можна так! Він житиме! Ти чуєш? — А в самої сльози з очей кап-кап-кап додолу. — Зоє, вставай! Не добивай онуки! Бачиш же сама. Кохає.
Стара качалася по підлозі, рвала на собі волосся й щосили голосила:
— За що? Воно ж таке наївне! Чисте! Господи, за що? Мене б краще забрав! Куди її? Нехай живе харцизяка! Тільки б жив!!! І теє… гроші… треба ще. Я там на смерть збирала, під припічком, у пакуночку. Дусечко, дістань! Він же в столиці, певно. Там же дорого.
Притулилася до онуки, затисла в обіймах, в очі зазирає.
— Щоб не спала коло нього в палаті! Чуєш? Обіцяй! Ти маєш дбати про дитину! Грошей на готель вистачить. І обери найближчий, щоб не валандалася по всьому Києву!
— Лесю, я Віці зателефоную. Вона примчить. Квартиру знайде, ще й бульйону якого зварить. Добре? Аби не сама. А ми з Богданчиком уже тут… чекатимемо…
Леся цілувала обох, немов прощалася навік, а потім тільки й пам’ятає, що бігла. Навіть в автобусі й маршрутному таксі їй усе здавалося, що вона біжить. Щодуху. До повної знемоги в ногах. Біжить… до нього. Мчить. Аби встигнути! Картинки за вікном стрибають, як епізоди мультику. Блим-блим. А вона в уяві малює Вовка. Очі. Точно, очі. Сірі, до болю рідні такі, як свої. Хоч своїх так не намалює, як його. З найменшими волокнами тепла. Живи! Янголе мій… демоне… Живи!
Столиця просто приголомшила. Господи, куди? Де ж ти? У цих бетонних нетрях? Де? Це ж треба поспішати так і не подумати куди. І як дізнатися? Приречено набрала номер, слухала гудки, як потойбічну музику, і розуміла, що власник не відповість, не зможе. Пальці тремтіли. Якась сердешна бабця змусила присісти й настирливо напувала свіжим компотом із ягід.
— Зле, еге? Що ж ти сама? Ще й при надії. Хоч знаєш, куди їхати?
— Ні.
— А що тобі в столиці треба?
— Життя.
— Жити?
— Ні. Мені потрібне його життя.
— Еге, та тобі зовсім погано! Дай-но зателефоную твоїм! Ось же й телефон у руках! Ну! Я ж, стара дурепа, не добираю, що і як. О! Який же номер є на табло? Добре! Онук казав зелену кнопку тиснути. Отак! Є! Гудки йдуть. Зачекай.
Чекання. Чекання жовте, синє, чорне… Гірке, солодке, прісне…
— Алло, добридень, жіночко!
Лесі здалося, що земля задвигтіла під ногами.
— Перепрошую, тут вашій родичці чи знайомій зле. Сидить, бідолашна, на вокзалі, як у воді намочена. Не знає, куди їхати. Куди? У лікарню? Ой! То я їй таксі викличу. Тут таксі — як огірків у діжці! Авжеж! Чекайте! Адреса? Добре. А палата? Що? Реанімація. Ой-ой-ой!.. А їй у такому стані можна? Що? У якому? У поважному. Оце так штука! Кажете, невісточка, а що вагітна, не знаєте. Отака ловися! Та ви не плачте! Цитьте! Ш-ш-ш. Я її посаджу в таксі. Чекайте! За годину, думаю, доїдуть точно. Усе. Моліться святому Пантелеймонові за здоров’я сина! Еге! Я невістці молитву дам. Є в мене. Ну, бувайте!
Бабця поклала телефон у Лесину сумку й скрушно захитала головою.
— Ет, бідолашна!.. Дитинко, усе буде добре! Чуєш? Усе буде гаразд! А що з ним?
— Стріляли.
— Ох-ох-ох! Розвелося шушвалі! Але ти рук не опускай! Чуєш? Вір! По вірі й буде! Ось молитовку читай! На! Випий ще компотику та ходімо! Еге, он до тих таксі!
Незнайомка довго воркотала водієві, куди довезти, та так, щоб не гнав і не плентався, а віз обережно.
— І музику вимкни! У неї біда. Чоловіка мало не застрелили.
— Не таксист часом? Нашому братові дістається.
— Мо’, і таксист. Тільки лікарня крута.
— Не хвилюйтеся, тітко. Усе буде о’кей!
— Еге. Я номер твій, голубе, записала. Затям!
— Ображаєте. Кажу ж, як рідну, довезу.
І довіз. Леся сиділа на задньому сидінні й рахувала церкви. Скільки ж тут храмів? Певно, до неба звідси найближче. Просто йди, немов по сходах, і молися, відкривай серце зранене, випускай звідти жовч, наповнюйся надією. Живи!
— Ось і доїхали, красуне. Тобі в ті ворота.
Леся вилізла й пішла, не помічаючи нічого, крім воріт попереду. За ними снували люди в білому. Мо’, справді до неба втрапила? Хтось спитав про щось. Вона стояла мовчки й стискала молитву в долоні, як єдиний якір. Інакше понесе — не знайдуть.
— Вам куди?
— Не знаю. Мені б до Вовка.
— Дівчино, вам, певно, не сюди.
— Лесю!
Жінка озирнулася. Серед білих тіней, що ворушилися й усе кудись поспішали, стояла соляним стовпом Олена Леонідівна, згорблена, скуйовджена, розпатлана.
— Доню!.. Ти таки приїхала!..
Леся кинулася до жінки, обійняла міцно, як тільки могла. Обійми — єдине, що втримувало рівновагу цих двох, без них — руїна й безлад у головах та серцях.
— Де він? Як?
— Ще в операційній. Йому роблять операцію… А перед тим… ніяк не вдавалося спинити кровотечу.
— Господи!..
— Лесю!.. Дівчинко моя, а ти чому нічого не сказала?
Жінка змучено дивилася на кругленький живіт і поривалась торкнутися.
— Володя знає?
Леся опустила очі.
— Ні.
Мати затулила обличчя долонями й шепотіла:
— Він має вижити!.. Має… вижити!.. Має!..
Вони повторювали заклинання вдвох, певно, сотні разів, чекаючи під дверима реанімації. Скоріше б! Чому так довго? Час упав до ніг і лежав, неначе стопудовий тягар, — не підважиш. Лесі здавалося, що годинник на стіні спинився й сіпається безсило, приречено. З кутка в куток — скільки кроків? Слід лічити кроки. Дивитися на підлогу. Чудернацька яка плитка. Її б розмалювати кроками. Їх тут від краю до краю сорок шість. Нарешті вийшов лікар, витер намистинки поту з чола, втомлено всміхнувся й чомусь підморгнув Лесі:
— Оце так краля! Щасливчик, бач, який! З того світу, певно, вишкрябувався до тебе, так?
— Як він?
Лікар витяг пачку
