Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький

Я подякувала батькові за довіру, з якою він познайомив мене з найважливішими подіями свого життя. Наступної п’ятниці я знову вручила йому листа від герцоґа Сидонії.

Він не читав мені ані його, ані подальших листів, які діставав щотижня, але часто розповідав мені про свого приятеля, бо розмова про герцоґа завжди займала його найбільше.

Невдовзі після цього мене відвідала літня жінка, вдова одного офіцера. Її батько був васалом герцоґа, вона ж домагалася лену, залежного від герцоґства Сидонія. Ніхто досі не просив у мене допомоги, і цей випадок потішив моє самолюбство. Я написала прохання, в якому ясно й детально виклала всі права бідолашної вдови. Занесла той папір батькові, який сильно був ним задоволений і послав його герцоґу. Признаюся тобі, що я цього сподівалася. Герцоґ визнав вимоги вдови й написав мені листа, повного люб’язностей, захоплюючись моїм раннім розумом. Пізніше я знову вишукала можливість написати йому і знову дістала лист, у якому він захоплювався моєю кмітливістю. Бо я й справді багато часу присвячувала удосконаленню мого розуму, в чому Хіральда мені допомагала. Коли я писала той другий лист, мені невдовзі мало виповнитися п’ятнадцять років.

Одного дня я була в батьковому кабінеті й раптом почула галас на вулиці й вигуки зростаючого натовпу. Я підбігла до вікна й побачила багато людей, які товпилися галасливою юрмою і проводжали, наче в тріумфі, визолочену карету, на якій я пізнала герб герцоґів Медіна Сидонія. Тлум ідальґо й пажів підбіг до дверцят, і я побачила чоловіка дуже приємної постави, в кастильському костюмі, який при дворі якраз виходив з моди. На ньому був короткий плащ, жабо, султан з пір’я на капелюсі, але особливого блиску його костюмові надавав обсаджений діамантами орден Золотого Руна, який висів на грудях. Мій батько також підійшов до вікна.

— Ах, це він, — вигукнув, — я сподівався, що він приїде.

Я пішла на свою половину і познайомилася з герцоґом лише наступного дня; проте пізніше я бачила його щоденно, бо він майже не виходив з батькового дому.

Двір викликав герцоґа для вельми важливих справ. Ішлося про заспокоєння заворушень, які сталися в Араґоні внаслідок нового збору податків. У цьому королівстві найславніші роди носять назву ricos hombres і вважаються рівними кастильським ґрандам; рід Сидоніїв був серед них найстарішим. Цього було достатньо, щоб до слів герцоґа прислухалися; зрештою, його просто любили за його особисті якості. Герцоґ поїхав до Сараґоси й зумів узгодити бажання двору з вигодою жителів. Його запитали, якої він бажає нагороди. Він відповів, що прагне якийсь час подихати повітрям вітчизни.

Герцоґ, людина щира й відверта, зовсім не приховував задоволення, яке він відчував у моєму товаристві, тому ми майже весь час були разом, тоді як інші друзі мого батька займалися разом з ним державними справами.

Сидонія признався мені, що схильний певного мірою до ревнощів, а часом навіть до несподіваних вибухів. Взагалі він говорив зі мною тільки про себе чи про мене, а коли розмови такого роду розпочнуться між чоловіком і жінкою, стосунки між ними стають чимраз ближчими. Тому я зовсім не здивувалася, коли одного дня батько, запросивши мене до свого кабінету, сказав, що герцоґ просить моєї руки.

Я відповіла, що мені не потрібен час для роздумів, бо передбачаючи, що герцоґу може сподобатися донька його приятеля, я завчасно продумала і його напрям думок, і вікову різницю, яка нас розділяє.

— Однак, — додала я, — іспанські ґранди звикли шукати шлюбів у рівних їм родинах. Як же вони сприйматимуть наш союз? Може навіть статися, що вони перестануть говорити «ти» герцоґу, що є першим доказом їхньої зневаги.

— Те саме я сказав герцоґу, — сказав батько, — але він на це відповів, що прагне тільки твоєї згоди, а все інше владнає сам.

Сидонія був поблизу; він увійшов з боязкою міною, яка дивно контрастувала з його вродженою погордливістю.

Мене це зворушило, і герцоґ недовго чекав на мою згоду. Таким чином, я ощасливила обох, бо мій батько теж не міг приховати свою радість. Хіральда також поділяла наше щастя.

Наступного дня герцоґ запросив на обід ґрандів, які в цей час перебували в Мадриді. Коли всі зібралися й сіли до столу, він промовив до них такими словами:

— Альбо, до тебе я звертаюся, бо вважаю тебе першим з-поміж нас, не тому, що твій рід кращий за мій, а з поваги до пам’яті героя, ім’я якого ти носиш. Упередження, яке приносить нам честь, вимагає, щоб ми вибирали дружин поміж дочками ґрандів, і я, без сумніву, зневажав би того, хто вступив би в недостойний союз заради багатства чи для задоволення гріховної пристрасті. Випадок, про який я хочу з вами говорити, є зовсім іншого роду. Ви добре знаєте, що астурійці вважають себе благороднішими за народженням, ніж сам король; і хоча це, можливо, дещо перебільшене твердження, однак, оскільки вони носили свої титули ще до приходу в Іспанію маврів, то мають право вважати себе найдавнішим дворянством в усій Європі. Найчистіша астурійська кров плине в жилах Елеонори де Вальфлорида, не кажучи вже про її загальновідомі чудові якості. Тому я тверджу, що подібний шлюб може тільки виявити честь родині кожного іспанського ґранда, а хто вважає, що це не так, нехай підніме цю рукавицю, яку я кидаю посеред нашого зібрання.

— Я підніму, — сказав герцоґ Альба, — щоб повернути її тобі разом із побажаннями щастя в такому прекрасному шлюбі.

З цими словами він обійняв герцоґа, так само вчинили й інші ґранди. Мій батько, розповідаючи мені про цей випадок, додав дещо сумним голосом:

— І завжди в ньому те саме лицарство; аби він тільки міг позбутися своєї давньої запальності. Люба Елеоноро, заклинаю тебе, намагайся ніколи ні в чому його не образити.

Признаюся тобі, що в моєму характері була певна схильність до марнолюбства, але жага почестей покинула мене, як тільки я заспокоїлася. Я стала герцоґинею Сидонія, і моє серце наповнилося найсолодшими почуттями. Герцоґ у сімейному житті був найприємнішим з людей, кохав мене безмежно, завжди виказував мені постійну доброту, невичерпну лагідність, неустанну чулість, і тоді його ангельська душа відбивалася в рисах його обличчя. Тільки іноді, коли якась чорна думка примушувала його хмуритися, лице його ставало страшним. Тоді, тремтячи, я мимоволі пригадувала вбивцю ван Берґа.

Проте мало речей могли його розгнівати, а все в мені робило його щасливим. Він любив дивитися на мої заняття, слухати, як я говорю, й відгадувати найпотаємніші мої