Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
А втім, усе в цих потаємних місцях п’янить душу й почуття. Повітря пахне бальзамічним запахом квітів, складених біля образів святих, око помічає за решітками самотні спальні, які дихають пахощами, звуки світської гітари змішуються з акордами освячених органів і заглушають ніжне воркування молоді, яка з обох сторін напирає на решітки. Такі звичаї панують у португальських чернечих орденах.
Щодо мене, то я лише дуже недовго можу віддаватися цим ніжним безумствам, бо вже невдовзі пристрасні любовні визнання приводять мені на думку картини злочинів і убивства. А я ж скоїв тільки одне убивство: я убив приятеля, людину, яка тобі й мені врятувала життя.
Розпусні звичаї великого світу стали причиною тих нещасних випадків, які скалічили мені серце в роки розквіту, коли моя душа мала розкритися для щастя, цноти та й, мабуть, для чистого кохання. Але це почуття не могло з’явитися в оточенні таких жахливих вражень. Щоразу, коли я чув розмови про кохання, мені завжди здавалося, що на руках у мене виступає кров. І все ж я відчував потребу кохання, і те, що могло би зродити кохання в моєму серці, перетворилося в почуття доброзичливості, яку я намагався поширювати довкруж.
Я любив свою країну, а передовсім мужній іспанський народ, відданий трону й олтарю, вірний законам честі. Іспанці відплатили мені взаємністю, і двір вирішив, що мене надто сильно любили. Відтоді я у почесному вигнанні служив, як міг, своїй країні й здалеку сприяв щастю моїх підданих. Любов до батьківщини і до людства наповнила моє серце солодкими почуттями.
Щодо того іншого кохання, яке мало прикрасити весну мого життя, то чого ж я від нього можу сьогодні сподіватися? Я вирішив на собі закінчити рід Медіна Сидонія. Знаю, що дочки багатьох ґрандів прагнуть поєднатися зі мною, але не знають, що пропозиція моєї руки була б небезпечним подарунком. Склад моїх думок не узгоджується із сьогоднішніми звичаями. Наші батьки вважали своїх дружин скарбницями свого щастя і честі. В старій Кастилії кинджал і отрута карали невірність. Я зовсім не осуджую моїх предків, але й не хотів би їх наслідувати, тому, в кінцевому підсумку, буде краще, що мій рід скінчиться на мені.
Коли мій батько дійшов до цього місця в листі, він, схоже, завагався й не хотів далі читати, але я так почала його просити, що він не зміг противитись моїм наполяганням і продовжив:
Я тішуся разом з тобою тому щастю, яке тобі справляє товариство прекрасної Елеонори. Розум у такому віці повинен набирати чаруючих форм. Те, що ти про неї пишеш, доводить, що ти з нею щасливий; а це також і мене робить щасливим.
Почувши це, я не могла стримати свого захвату, кинулася до ніг мого батька, почала обіймати його, була впевнена, що становлю його щастя. Ця думка всю мене наповнила несказанною радістю.
Коли минули перші хвилини мовчання, я запитала батька, якого віку герцоґ Медіна Сидонія.
— Він, — сказав батько, — на п’ять років молодший за мене, тобто йому зараз тридцять п’ять років, але він належить до людей, які ніколи не старіють.
Я була в тому віці, коли молоді дівчата зовсім не замислюються над роками чоловіків. Чотирнадцятирічний хлопець одного зі мною віку видався б мені дитиною, яка не варта моєї уваги. Батька я аж ніяк не вважала старим, герцоґ же, маючи на п’ять років менше, був у моїх очах юнаком. Це було найперше уявлення, яке в мене про нього склалося і яке пізніше відіграло велику роль у вирішенні моєї долі.
Потім я запитала, що то за вбивства, про які згадував герцоґ. При цих словах мій батько наморщив чоло і, ненадовго замислившись, сказав:
— Дорога Елеоноро, ці події дуже тісно пов’язані з моїм розлученням з твоєю матір’ю. Щоправда, я не повинен тобі про це говорити, але рано чи пізно твоя власна цікавість звернеться до цих подій, тому замість здогадок стосовно предмета настільки ж дражливого, як і сумного, я сам волію про все тобі розповісти.
Після цих слів батько розповів мені історію свого життя.
Історія маркіза де Вальфлорида
Ти добре знаєш, що рід Асторґас скінчився на твоїй матері. Ця родина разом із домом Вальфлорида належала до найстарших в Астурії. Спільне бажання всієї провінції призначало мені руку сеньйорити Асторґас. Завчасу призвичаєні до цієї думки, ми відчули одне до одного взаємний потяг, який мав забезпечити наше сімейне щастя. Проте різні обставини затримали наш шлюб, так що я одружився лише на двадцять п’ятому році життя.
Через шість тижнів після нашого шлюбу я заявив своїй дружині, що оскільки всі мої предки служили у війську, тому честь наказує мені йти за їх прикладом, і що, зрештою, в багатьох іспанських гарнізонах можна вести значно приємніше життя, ніж в Астурії. Сеньйора де Вальфлорида відповіла, що завжди погодиться з моєю думкою, коли йтиметься про честь нашого дому. Тож ми вирішили, що я вступлю до війська. Я написав міністру і отримав роту кавалерії в полку герцоґа Медіни Сидонії, який стояв у Барселоні. Там ти, дитино моя, і
