Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький
Такий висновок з наведених доказів викликав загальний шум, але запрошення слід було прийняти. Ван Ворден поранив перших шістьох, з якими бився зранку, потім з іншими п’ятьма сів обідати.
Після обіду знову взялися за зброю. Ван Ворден поранив трьох, десятий поранив його в плече, а одинадцятий прошив його шпагою наскрізь і залишив на полі бою.
Майстерний хірург врятував життя хороброму фламандцю, але вже не було мови ні про хунту, ні про суд, і король помилував герцоґа Сидонію.
Ми провели ще одну кампанію, нічим себе не зганьбивши, але вже без попереднього запалу. Герцоґ завжди ставився з великою пошаною до відваги й військових здібностей ван Берґа, докоряв собі надмірними турботами за мій спокій, які стали причиною таких сумних подій. Він добре засвоїв, що недостатньо хотіти добра, треба ще вміти його домагатися. Щодо мене, то я, як і більшість чоловіків, тамував у собі біль, тому страждав ще більше. Відтоді ми перестали розробляти наші плани ощасливлення Іспанії.
Тим часом був укладений мир, герцоґ вирішив подорожувати, ми разом об’їхали Італію, Францію і Англію. Після повернення мій шляхетний приятель увійшов до Ради Кастилії, мені ж у тій самій Раді довірили посаду референдарія.
Час, проведений у мандрах, а так само кілька наступних років зумовили значні зміни в поглядах герцоґа. Він не тільки відійшов від захоплень своєї молодості, але й улюбленою його чеснотою стала обачливість. Громадське добро, об’єкт юнацьких мрій, продовжувало залишатися його глибокою пристрастю, але зараз він вже знав, що не можна домогтися всього одразу, що спершу треба підготувати уми, а власні засоби й цілі, по можливості, приховувати. Він став обережний такою мірою, що в Раді, як здавалося, ніколи не мав власної думки і йшов за чужою, а тим часом колеги говорили його словами. Старанність, з якою герцоґ приховував свої здібності від очей загалу, лише ще більше їх викривала. Іспанці розгадали це й полюбили його. Двір почав йому заздрити. Герцоґу запропонували посольство в Лісабоні. Він знав, що відмовлятися йому не можна, тому прийняв пропозицію, але з умовою, що я залишуся державним секретарем.
Відтоді я більше його не бачив, але серця наші завжди разом.
Коли циган дійшов до цього місця у своїй розповіді, йому дали знати, що справи табору вимагають його присутності. Як тільки він пішов, Веласкес узяв слово й сказав:
— Хоч я з повною увагою ставлюся до слів нашого ватажка, але не можу вхопити в них ніяких зв’язків. Я, власне кажучи, не знаю, хто говорить, а хто слухає. Тут маркіз де Вальфлорида розповідає доньці про свої пригоди, яка розповідає їх ватажку циган, який, у свою чергу, розповідає їх нам. Це справжній лабіринт. Я завжди вважав, що романи й інші твори такого роду мають писатися кількома колонками, як хронологічні таблиці.
— Маєш рацію, сеньйоре, — відповіла Ребека. — Так, наприклад, в одній колонці читали б, що сеньйора де Вальфлорида обманює свого чоловіка, а в другій бачили б, як це йому далося взнаки, що, без сумніву, кинуло б нове світло на всю розповідь.
— Я зовсім не це хотів сказати, — промовив Веласкес. — Але ось вам, наприклад, герцоґ Сидонія, характер якого я щойно повинен пізнати, а тим часом вже бачив його на погребальних ношах. Хіба не краще було почати від португальської війни? Тоді в другій колонці я побачив би доктора Санґре Морено, який роздумує над лікарським мистецтвом, і не дивувався би, бачачи, як один розтинає труп другого.
— Безумовно, — перервала Ребека, — постійні несподіванки роблять розповідь малоцікавою, бо ніяк не можна здогадатися, що буде далі.
Тоді я взяв слово й сказав, що під час португальської війни мій батько був ще дуже молодим, і тому не можна не дивуватися розсудливості, яку він виявив у справі герцоґа Медіни Сидонії.
— Нема про що говорити, — сказала Ребека, — якби твій батько не викликав на поєдинок одинадцять офіцерів, могло б дійти до суперечки, тому він слушно зробив, що випередив їх.
Мені здалося, що Ребека глузує з нас усіх. Я помітив у її характері якийсь сарказм і недовіру. Подумав, що хто знає, чи не могла б вона розповісти нам пригод, зовсім не схожих на історію небесних близнят, і вирішив запитати її про це. Тим часом настав час прощання, і кожен пішов у свій бік.
День двадцять дев'ятий
Ми зібралися досить рано, і циган, маючи вільний час, продовжив розповідь про свої пригоди:
Продовження історії ватажка циган
Герцоґиня Сидонія, розповівши мені історію свого батька, кілька днів зовсім не показувалась, а кошик приносила мені Хіральда. Від неї я також дізнався, що справа моя вже залагоджена завдяки заступництву дядька моєї матері. В кінцевому підсумку, священики були навіть раді, що я від них утік. Вирок святої інквізиції згадував лише про нерозважність і дворічну покуту, і навіть моє ім’я було позначене лише початковими буквами. Хіральда повідомила мене також, що моя тітка хоче, аби я ховався протягом двох років, а вона в цей час виїде до Мадрида й там займатиметься управлінням тим селом, яке батько виділив для мого утримання. Я запитав Хіральду, чи не думає вона, що я витримаю ці два роки в підземеллі. Вона відповіла мені, що в мене немає іншого виходу і що, зрештою, її власна безпека вимагає такої обережності.
Наступного дня, на мою велику радість, прийшла сама герцоґиня; вона мені подобалася значно більше від своєї колишньої годувальниці. А ще я хотів почути продовження її пригод. Я попросив, щоб вона розповідала далі, що вона й зробила так:
Продовження історії
