Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— Від початку, але не так! — енергійно сказав Климентій.

Вони зайшли до покою, де лежала зв’язана Тодосія. Вона тихо спала.

— Розв’яжіте її! — наказав Климентій.

— Але ж, панотче! — мовив отаман.

— Розв’яжіте її! — повторив Климентій нетерпляче.

Її розв’язали, а відтак і збудили. Тодосія зморено звелася й почала розтирати замлоєні ноги й руки. Тоді безсило плюхнулася на услона.

— Знову прийшли мене мучити? — спитала упокорено.

— Ні, коли скажеш: хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і ніколи не повертався до мене.

Дівчина отямлювалася. Очі зблисли вогнем, але була виснажена, тому понурилася.

— А коли не вийде? — спитала.

— Вийде! — твердо мовив Климентій.

— Хай буде по-вашому, — протягло мовила Тодосія. — Хочу, щоб з мене вийшов нечистий дух і нехай ніколи не повертається до мене. Не мучте більше!

Тоді Климентій уклякнув перед нею, схилив покірливо голову, тобто вчинив так само, як і кдлись давно великий воїн, а потому чернець-мандрованець Иоаникій.

— Поклади, дитино, руку на шию мою, — сказав.

І коли вона те вчинила, помолився щиродушно, з великим поривом, але подумки, Господу своєму Климентій Зіновіїв:

— Господи! Бачиш моє старання й покірливість мою! Не бісові улягаю, що побив цю невинну душу, а тобі, щоб переміг його не я, але ти, мої ж гріхи тим самим покрив та вибачив, бо усвідомив я їх. Нехай не переходить твоя помста нам, грішним, у роди наші і нехай ця дочка моя в дусі буде тобою люблена, а не збриджена, нехай увійде у природжене собі, тобто тобою накреслене, й виконає собі призначене, а не впаде в муку відторгнення та нечестивості. Коли бажаєш, Господи, побий мене замість неї, нехай збавиться це дитя від спокуси диявольської, а тягота битви отієї хай буде на моїй шиї. І нехай усі плотські пристрасті у мене перейдуть через милосердя моє до дитини цієї. Мене ж бо настановив на чин духовного воїна, отож хай я битимуся з нечистим, а не ця квола й немічна душа, її ж, Господи мій, обережи!

І коли сказав він це, відчув, що гаряче дихнула йому на шию Тодосія, і хоч нічого не бачив, схилений бувши, але пізнав, що шию йому ніби обпекло, а в шкіру начебто увіп’ялися гострі пазурі — вбились у неї, як цвяхи в дерево, ще й позагиналися, як ті ж таки цвяхи, потрапивши на залізо. І відчув на плечах своїх важкий і морочний тягар, котрий причавив його. І тільки потому звів покірливі очі, щоб подивитися на дівчину. Вона ж ридала. Великі сльози котилися з її величезних, таких знайомих і рідних йому очей, і вимивалися отак із неї рештки скверни, були-бо ті сльози спершу чорні, а тоді спрозоріли, посиніли, нарешті зовсім стали безбарвні. І схлипнула вона, пройшов тілом її дрож, а тоді подивилася на Климентія із жахом.

— Боже мій, панотче! — прошепотіла. — Це ж ви забрали його собі? Але ж чому?

— Так, доню, — сказав Климентій також пошепки. — З милосердя до тебе. Чи вільна тепер ти?

— Легко стало на душі, — сказала дівчина, все ще плачучи. — Господи, що це зі мною чинилося?

— Тепер ти вільна, доню моя, — тепло сказав Климентій.

— А як же ви, панотче? — зойкнула вона.

— Я — духовний воїн! — твердо мовив він. — І мені буде легше подолати його, як тобі. А ти живи у світі і радій! Утішайся й щаслива будь!

Було в цьому покої ще троє: літня жінка, яка дивилася на все це голубими очима і беззвучно й покірливо оплакувала те, що бачила, з її очей котилися теплі сльози, а оплакувала вона своє життя, гріхи свої, нещастя свої, які відходили з її дому, ніби вилаштувані повітряні істоти; був тут бик-чоловік, міський отаман, котрий стояв, ніби величезне барило, налите відшумілим трунком, і нетямковито лупав здивованими і враженими очима; був тут другий бик-чоловік, подобенство першого, але цей уражений не був, а мирно й байдуже спав, бо недоспав перерваних післяобідніх снів, а тепер біг за ними слідом, аби їх наздогнати, щоб знову його солодко й утішно поколисали.

— А тепер, — сказав Климентій, — поки є мені ще сила, прочитаю заключну молитву, щоб той, котрий покинув тебе, Тодосю, ніколи більше в тебе не повернувся.

І він, усе ще клякнучи, звів очі горі й проказав співним речитативом десь так, як проказував перед людьми навчительні вірші свої, щоб ліпше дійшли вони до їхніх сердець: Дякуємо тобі, співаєм, славим і величаємо,

Кріпку й вельми чудовну силу держави влади твоєї, Господи Боже,

Бо завдяки пребагатьом щедротам твоїм великим І людинолюбного твого милосердя Зволив ти збавити і звільнити рабу твою Тодосію Від того, хто захопив був тебе і хто мучив був тебе —

І смиренно й по-рабському припадаючи,

Старанно твоє доброутроб’я молимо,

Тодосею цією,

Аби бігши, щоби біг і далеко віддалився І до неї не повернувся.

Хай вселиться у тебе, Господи всемилостивий,

В тебе, доброзволяючого,

У благість та мир твого єдинородного Сина,

Господа ж нашого Ісуса Христа,

Яким ми відкупилися від рабства ворожого.

І ніякого зла не злякаємося,

Бо з нами Господь.

І благодать Святого Духа хай нас укріпить.

І утверди її в усякому ділі доброму,

Щоб творила волю твою добрую, доброгідну і досконалу в усі