Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

що в людей подружнє життя (таке воно, як пізнав, і в домі міського отамана, пишному, багатому, але не живе там душевна злагода) зчаста перетворюється у пекло, свідчить: у тому подружжі його складники не є однією істотою, а тільки половинками двох, і жоден із складників своєї натуральної пари так і не зумів віднайти. Отут йому й пожива, бісові плоті, через це тлить і руйнує людей і творить у них і біля них маленьке пекло замість погідної, доброї, умиротвореної гармонії та взаємної любові з відданістю і неподільністю. Кара ж Божа таким родинам, думав Климентій, і є у тому, що біса в них допускає, дозволяє творити маленьке пекло, аби людей урозумити, але вихід із того пекла люди мають віднайти самі, а це трапляється вельми рідко через недомисля їхнє. Таким чином, люди, вступивши в невідповідний шлюб, живуть у колотнечі, сум’ятті, бійках, змаганнях — і тут уже царство біса плоті, а не Боже, адже Бог створює тільки передумови для доброчесного й гармонійного життя, а жити й вибирати має людина сама. І з цього глухого кута вже немає виходу, бо коли б припустити, що він, Климентій, аби поправити гріха свого давнього, скинув мантію, а Пелагія, якщо вона й справді та, про яку думав, покинула свого отамана, і вони нарешті б зійшлися у пару — нічого б це не змінило, а гармонії не витворилося б, бо і він, і вона, пройшовши через прірву часу, вже не є тими ж людьми, якими були, коли мали природне призначення до з’єднання поміж себе. Час же їх розрізав, як пилкою, тобто розполовинив живу плоть, при цьому одна частина заживає, а інша з відрізаного мертвіє. І коли б притулити відрізану двадцять років тому руку до культі, якій відрізана частина належала, то чи вона до культі приросла б? Оце і є абсурд чи нонсенс, про який сказав йому, може, й не усвідомлюючи, що каже, дяк. Отже, для спасіння їхнього залишається друга частка суміші — милосердя, яке і є відверненням од гріха, і саме в такий спосіб, напевне, й можна гріха плоті подолати. Ось той лік, який допоможе відрізаному не загинути, як гине кожна відрізана частка, а зарубцюватися й вижити. Каліцтво залишається, а тіло продовжує подвига. Але що і як учинити в ситуації, в якій пробував? Цього не відав.

Утомився від цих думок, та й до того був непомірно зморений обрядом заклинання — голова відмовлялася мислити. Отак погасла, як гасне ґнотик лампадки, коли вкрутити чи коли не сочиться олія, отож і горіти нема чому. І він вирішив конче довідатися, чи Пелагія його молодості та Пелагія-отаманша — одна і та ж. Бо коли б не так, всі його розмисли й побудови — порожні, і шляху до виходу треба шукати цілковито іншого. Без такого знання не доступиться правди і не визначить безпомильно, як у цьому разі правильно діяти, отже, й трудити голови поки що не варто. Треба й справді відпочити, бо втома вбивала його. І він поринув у сон, сподіваючись, що хоча б так наблизиться до вирішення, але снів антисвіт йому не приніс. Просто пропав із цього світу, а в той інший не потрапив. Одне тільки відчував: був у чорній, глибокій, бездонній ямі, летів у ній, як камінь, а тоді відчув під ногами тоненьку линву, що засвітилася в темряві, ніби павутина, сріблом, і, балансуючи, рушив нею. І мав один тільки клопіт — не зірватися з линви, отож впирався в неї поглядом і обережно переступав ногами. Водночас боявся, що його напружений мозок може не витримати, а відтак розірветься на клапті, відтак і згорить, як зоря падуча, котра пронизує тьму нічного неба і в ній безмовно й навічно пропадає.

Розділ IX

Спав недовго, може, половину дзигарової години, але цей глибокий, майже безпривидний сон його від утоми звільнив. І прокинувшись, перше, що побачив, — небо, хмар на якому поменшало, а голубого безміру побільшало. І летів у небі сірий журавель, печально куркаючи, — великий і спокійний птах. Климентій провів його очима, аж доки зник, відчуваючи, як тіло наливається, ніби дзбан водою, бадьорістю, і тільки тепер згадав, що Тодосія й досі лежить на підлозі покою, де чинив заклинання, зв’язана, а цього не мало б бути. Тому скочив на ноги і чимдуж подався до містечка. У міські ворота саме в’їжджала валка підвід — були то чумаки, які заїжджали на торг сіллю та рибою. Не мав терпіння їх перечекати й пробирався між возів та волячих боків. Вулиця також не виявилася порожня, як коли йшов сюди: жила мирним звичайним життям — ходили люди, бігали собаки, блукали кури, урочисто вів гусей та підрослих гусенят поважний гусак, у великій калюжі плескалися качки, біля обійсть паслися прив’язані телята й кози. Дяка проте біля школи не було, хоча на його місці сидів якийсь школяр із мандрівних спудеїв і грівся на сонечку. Климентій був радий цьому, бо поспішав і затримуватися не бажав. Біля корчми, яку минав, сиділо й стояло досить людей, — пили й заїдали; здалося Климентію, що це були якраз ті, котрих проганяв із двору отамана. І справді, побачивши ченця, що притьма чимчикував вулицею, одночасно повернули в його бік обличчя. І йому знову здалося, що в усіх кам’яні, із вапняку тесані, обличчя — очевидно, саме звідси й виглядали його повернення. Він же думав у цей час, що обов’язково напише кільканадцять віршів до своєї книжиці про незлагоди в родинному житті, про жінок та чоловіків і їхнє взаємне співіснування — це й стане, зрештою, його розмислом про те, що його зараз найбільше вражає. Але думка ця — мигцева, бо не до віршів тепер.

Озирнувся й побачив, що люди, які сиділи й стояли в корчемному дворі, виливались із розчинених воріт, як барвиста вода, — очевидно, поспішали, щоб не пропустити дійства. Завжди дивувався із зівайл, котрі з найменшої причини збирались у купи, коли щось траплялося. Ці люди й були такими зівайлами, і жени їх чи не жени, свого таки достояться. Тому перестав звертати на них увагу — не до того. Тепер головне перемовитись із Пелагією, бо від цього багато залежить.

Жінка отаманова була в дворі, очевидячки, чекала на нього, чоловіки-бики,