Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— Але ж без піджоги й дрова не горять, панотче, — зчудувався дяк, — і без хліба ані обіда.

— Хліб беру, тобто коли вгостять, поїм, а з собою — нічого.

— Тобто навіть харчем нічого не взяли? — ще більше зчудувався дяк.

— Заглянь у торбу і пересвідчись, — сказав Климентій.

— Загляну, бо не можу в таке повірити, — мовив дяк і кинувся до Климентієвої торби. Порився там і розчаровано торбу відкинув.

— Ну, панотче, ви мене вразили, — сказав. — А може, того біса не вигнали?

— Вигнав! — коротко повів Климентій.

— Нас itur ad astra[58], панове школярі! — патетично мовив дяк. — За таке, по-моєму, можна випити ще по чарці. Як ви, панотче? — він замотав головою. — Ні, не повірю. І справді чинили все gratis[59]?

— Gracia graciam parit[60], — мирно мовив Климентій.

— Незбагненно! — згукнув дяк, наливаючи чарку й швиденько її випиваючи. — То, може, ви, вибачайте на слові, святий?

— На жаль, ні, — відказав Климентій, зітхнувши. — Просто hominem experiri multa paupertas jubet[61].

— Ну, убозтва маємо й ми много, — сказав дяк, наливаючи Климентію. — І дечому через те навчилися, особливо, коли кишки до спини клеяться, а щось десь зле лежить. Чи не так, панове школярі?

— Так! — хором відказали школярі.

— Вони в мене славні, — із сльозою в оці сказав дяк, коли Климентій пив свою чарку. — Моторні та звинні. Коли б не це, то ми з убозтвом своїм і ноги б простягли. Чи не так, панове школярі?

— Так! — хором крикнули школярі.

— Іще одне дозвольте запитати, панотче. — У вас у торбі є фляша, чи ж вона, вибачайте, не з водою життя?

— Вгадали, пане дяче, — але то не горілка, а свята вода, — спокійно мовив Климентій. — Коли хочете, спробуйте.

— Дивовижно! — сказав дяк, ходячи із фляшою та чаркою покоєм. — Тоді я у вашу честь, через те, що до нас завітала така незвичайна людина, вгощу чарочкою і свою братію, хай кружляне. А то не захочуть нам співати й танцювати. А ви, панотче, співаєте й танцюєте?

— Співаю й танцюю, — мирно мовив Климентій, горілка почала більше розігрівати його, граючи в тілі, але водночас і склеплюючи йому повіки.

— Ну, слава Богу, тоді ви ще не зовсім святий, — сказав дяк. — Ану, підходьте, панове школа, по одному, не товпіться, вгощатиму на добру науку.

З кутків по одному почали вигулькувати спершу старші, тоді молодші, а тоді й малі. Дяк кожного вгостив чарочкою, вони брали чинно, а тоді знову зникали по кутках.

— А тепер заспівайте танечної, панове школярі! — вигукнув дяк.

І з кутків раптом полинув спів: зладжений, гарний, видно, не раз і не десять так співали.

— Ходіть, панотче, в коло, ходіть! — крикнув дяк, починаючи кривого танця.

Ні, пане дяче, — мовив зморено Климентій. — Сьогодні я зморений і не до танців мені.

— Гаразд, панотче, тоді не будемо танцювати! — сказав дяк і з маху сів до столу.

Спів обірвався.

— Скажіть тоді, панотче, — наблизив до нього обличчя дяк. — Таке добре діло вчинили сьогодні, а чомусь невеселий?

— Хто в чому званий, в тому пробуває, — сказав Климентій.

— Не зрозумів, — мотнув головою дяк.

— Гороху наївшись, — мовив Климентій, — з ним і говорити.

— Тепер зрозумів, — серйозно сказав дяк. — То, може, хотіли б спочити з трудів?

— Коли ваша ласка, — повів лагідно Климентій. — Очі мені злипаються. І вибачте, що до гульні сьогодні невдалий.

— Як же спатимете в мокрій одежі? Роздягніться!

— В мокрій одежі менше воші кусатимуть, — сказав Климентій. — У вас їх слава Богу.

— Не скаржимося, — відповів дяк. — Не такі, бачте, й бідні, хоч на це. Нівроку мудрий із вас чоловік.

— Та й у вас, пане дяче, голова не капуста, — змовив Климентій, вмощуючись на рядні, на якому спав і минулої ночі.

— Мій розум їм, тобто школярам моїм, звичний, а ваш новий. Шкода, що не залишитеся надовше, були б нам як homo novus[62]. А окрім того… щось у вас є, що викликає пошану. A honos habet onus[63].

— Не зваблюйтесь, пане дяче, — сказав Климентій. — Бо може, я грішніший за вас усіх.

— Hinc illae lacrimae[64], тобто ваш смуток?

— Атож, пане дяче, атож, — печально мовив Климентій, вкриваючись дірявим рядном і заплющуючи очі.

Досі тільки раз відчув у собі того, котрий вийшов був із Тодосії і сів йому на карка, — тоді, коли перестрівся з рум’янощокою молодичкою, він і тоді вбив у шкіру гострі кігті і обілляв вогнем, але знав, що то не востаннє, невдовзі, обкублившись у ньому, заведе гніздечко своє й обживеться, а тоді й почне по-справжньому діяти, адже, коли зустрівся з палкою молодичкою, вже показав ріжки, і хай несильно, але таки вкинув у тіло жару. Тому перш, ніж заснути, як це мав у звичаї,