Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— Ех nihilo nihil, — мовив Климентій печально. — Errare humanum est[46].

— Dei gratia[47]? — спитав дяк.

— Атож, — відказав Климентій.

— Ідіть ех adverso[48], ваша милосте!

Дяк знову вклав люльку до рота.

— Про це й думаю, — мовив Климентій і пішов од мудрого дяка геть, навіть без оглядок.

І хоча подумав про дякову мудрість іронічно, але дещо той йому й справді підказав. Принаймні випустив ниточку думки — саме те, чого не мав до цієї розмови. А що, коли й справді помилявся і в дівчини не біс, а хвороба? Коли ж хвороба, то треба визначити рецепта. А що, коли біс та хвороба — одне і те ж? Це значить, що рецепт має бути не із натуральних ліків у тих чи інших компонентах складників, а таки духовний. «Змішай, — сказав дяк, — милосердя з абсурдом». А чи не є це формула, подумав Климентій, отієї високої глупоти, котра буває вища розуму? Глупота, котра смішна й проста у зверхній одежі своїй і неумудрена, тобто не перемудрена, але глибинний сенс якої вищий будь-якої видимої мудрості.

Йому трохи просвітліло на серці, але на цьому поки що нитка урвалася. Пішов у напрямку міських воріт, як і вчора ввечері, — хотів знову дістатися річки, де ніхто не перешкодить йому в розмірковуваннях. Щось учинив неправильно, коли так старанно й повно виконав заклинання, але воно не подіяло. Може, те, що не сповідався перед дійством і не дістав розрішення гріхів, а самонадіяно заспокоївся, бо останнім часом, вважав, нічого грішного не вчиняв. Але могли бути гріхи, глибоко закорінені в часі та пам’яті, які проминув колись увагою, а що це могло бути, підтверджувала дивовижна подібність дівчини, яку посів біс плоті, до тієї, яка не просто уразила його в юності, але через яку він і мандрованцем став, і від світу відрікся і від природного права та функції продовжити свій рід, адже природне, подумав він, це і є Боже, а неприродне — сатанинське. Відтак неприродна похіть Тодосії і є бісом, бо виходить із меж, позначених Богом людині. Гріх його, можливо, був у тому, думав натужно Климентій, що він, знайшовши визначену собі Господом пару, навіть не спробував це перевірити: чи й вона мала до нього таке ж почуття, як мав до неї він? Коли не мала, гріха на ньому нема, тобто відійшов од неї, як од невідповідного собі, а відтак учинив належно, ніякого нещастя іншій людині не завдавши. А коли вона була визначена йому в пару для виконання природних, тобто Божих, функцій? А коли його відхід приніс їй важкі страждання і зробив її нещасною? Тут гріх був і очевидний.

Климентій уже дійшов річки й сів, опустивши ноги у воду. І як тільки це вчинив, йому раптом знову прийшло до голови, що ота дівчина, образ якої й досі носить у собі, звалася так само, як і господиня дому, в якому перебував щойно, тобто отаманиха, — чи ж не вона то? Ного аж струснуло від цієї гадки, і від води в ноги потік колючий холод.

Минуло так багато часу, що Пелагія могла змінитися до невпізнання. Те, що потрапила до іншого поселення, а не жила там, де народилася, не могло бути дивне — хіба не буває такого часто? Коли б цей здогад справдився, то оте дивне, що ніяк не дає йому спокою, легко пояснювалося — дочка схожа на свою матір у молодості, а таке в житті також трапляється не раз. Коли б було так, то його вступ у той дім мав глибше читання — Господь послав його туди, щоб дістав змогу викоренити, пізнавши його, свого задавненого гріха, а цього міг би досягти тільки одним: очистити від біса плоті, котрий колись боров і його, а може, боре й дотепер, її, тобто зневаженої своєї коханої, дитину, а коли б того не вчинив, то, напевне, гріха б із себе не зняв.

Йому стало аж так холодно, що мусив вийняти ноги з води. І знову звернувся до рецепту, котрого йому дав, чи жартуючи, чи таки мудро провіщаючи, дяк: милосердя і абсурд — тут якийсь зв’язок із його власною історією був, але ще не розумів, який. Поклав цього вузлика собі до мозку і почав міркувати про інше. Чому Господь не посприяв йому вигнати із дівчини біса? А тому, гадкував Климентій, що коли б це вчинив, то вчинив би одне з численних добрих діл іншим людям, але сам залишився б у невіданні щодо власного гріха, відтак біса плоті фактично не подолав би. Отже, тоді, коли він, одрікаючись од коханої і, можливо, призначеної йому Богом дівчини, вдяг чернечу мантію, тим самим біса не здолав, не вбив як духовний воїн, а відпустив на волю, що значило: боротьба із ним не закінчилася, а тільки протяглась у часі і, можливо, триває й досі, а його заклинальне дійство — одна із битв цієї великої війни, правда, тільки при умові, коли його здогади й припущення вірогідні.

— Misericordia et nonsens! — проказав Климентій, лягаючи горілиць у траву й напружено вдивляючись у небо, яке було сьогодні напрочуд погідне, повне білих, як райські споруди, хмар, котрі сяяли блискучими боками. І він раптом збагнув те, чого не дозволяв собі пізнавати, про що й не мислив ніколи, але що вічно в ньому залишалося приявне: любові своєї до тієї далекої в часі дівчини, цілком у ньому втонулої, Пелагії, не забув і досі, адже її подіб’я не раз приходило до нього в снах, турбувало недоречними з’явленнями, жило, як конечна присутність, у ньому — то що, питається, воно таке: чи не той-таки біс плоті, котрий терзає зараз Тодосію, чи Божий нагад про гріха, бо порушив Божого закона природної призначеності однієї половини людини іншій? Адже недаремно в подружжі кожна частина зветься половиною. Ціла людина й має складатися із таких двох, а те,